Створюється враження, що референдум повинен не лише допомогти депутатам визначитися з позицією, не лише пробудити приспану було під акомпанемент віялових відключень електроенергії народну ініціативу, але й найактивнішим чином посприяти якісному зростанню наших електронних ЗМІ. Прихід на ICTV групи, головним програмним продуктом якої є «селекторне», тобто, пробачте, «вуличне ТБ» — це був лише початок. Потім прийшла черга зайнятися професійним ростом ТРК «Ери» в ефірі УТ-1, з її «незрозумілим» Сергієм Набокою, який і в підметки не годиться «конкретним» Дмитрові Куликову та Юлії Литвиненко («Тема дня»). Більше того, хочеться висловити велике електоральне спасибі всім нашим телеканалам: вже до кінця минулого тижня, не кажучи вже про цей, істерика з приводу ухвал ПАРЄ фактично зійшла нанівець. Нарешті наше ТБ перейшло до так званої «роз’яснювальної» роботи. Ну а те, що нерідко вона проходила під гаслом «спритність рук — і ніякого (?)...» — це вже деталі. Ну, подумаєш, в «7 днях» у прямому включенні з майдану Незалежності якась завзята молода людина питає, чому б не опублікувати в офіційних виданнях повний текст резолюцій моніторингового комітету ПАРЄ й самої Парламентської асамблеї, а йому відповідають, що резолюція моніторингового комітету — якраз нормальна, а ось ПАРЄ... Питання про опублікування кудись при цьому дівається.А у «вуличному ТБ» (ICTV) якась киянка з вулиці говорить про те, що при зменшенні кількості депутатів пройти до складу ВР буде менше шансів у «звичайних» людей, не пов’язаних з могутніми фінансово-олігархічними групами — а їй відповідають в тому розумінні, що «куховарки» й «ткалі» в нас вже державою керували... (А міг же бути цілком виразний коментар — ну хоча б у тому дусі, що, мовляв, не варто боятися лобістів капіталів — може, вони якраз і будуть зацікавлені в прийнятті нормальних, ринкових законів?) Чи, скажімо, шановний Дмитро Куликов легко кидає в ефір фрази про те, що ось які закони приймала ВР? Про збільшення мінімальної пенсії, яку ми з вами не заробили(!?)...Хто цi «ми»? Старі люди, котрі відгарували «за так» 30—50 років і змушені зараз жебрачити? Коротше, з аргументацією в наших телегостей і телеведучих поки що були явні проблеми. Зате грамотно пропагандистську кампанію відпрацював «Епіцентр» («1+1») . Вже сама розсадка учасників передачі чого була варта: всі ті, хто або проти референдуму, або «і нашим, і вашим», були розміщені в масовці. А ті, кого було призначено аргументувати «за» — давали прес-конференцію в центрі майданчика, будучи, треба зазначити, досить переконливими. Щоправда, трохи заважали їм у цьому так звані «опоненти» — які висловлювалися весь час дуже туманно і розпливчасто. Скажімо, депутат Зварич, замість того, щоб просто і ясно сказати, що звичайно в світовій практиці парламентська більшість природним чином формується завдяки праву парламенту формувати уряд — без всяких референдумів, починає говорити обтічно: ось якщо ВР дадуть право формувати уряд — тоді я буду згодний з першим питанням референдуму...Або політолог А.Дергачов свої побоювання відносно третього (про кількісний склад депутатів) питання викладає буквально так (цитата): «Хто найбільш просто проходить вибори сьогодні, ми маємо вже певний досвід, кілька разів обирали, і в кого зменшаться шанси. У мене дуже великі сумніви, якщо ми тільки механічно підійдемо до вирішення цього питання, в нас найбільш потенційно цікаві, відповідальні парламентарії можуть зникнути. А пройдуть, будуть під контролем тримати ці 300 місць зовсім інші, які не дуже готові бути народними обранцями і виконувати функції законодавців».
А що було б, якби шановний політолог в прямому ефірі висловився б поконкретніше та й попряміше? Адже ж правда, і шанованим гостям не було б так нудно й елементарно (як висловився, зрештою, один із них — Федір Бурчак) мотивувати? І дивитися все було б можна з захопленням. Хоча, звичайно, я особисто, будучи шанувальницею Оруелла, все одно вважаю, що ніхто б не переплюнув цю незабутню рекламу з УТ-1 : «Якщо хочеш сказати «так», викресли «ні»! Супер! Ну, і, нарешті, слава Богу, жоден наш загальнонаціональний — на відміну від регіональних — не надумався показувати всілякі прес-конференції тих сил і просто відщепенців, які «не в ногу» з референдумом. І правильно. Інформаційнi бюро країни Ічкерія ми у себе відкриваємо? Відкриваємо. Перешкоджаємо поширенню світом однобокої інформації про російсько- чеченську війну? Перешкоджаємо. Ну і чого ще нам треба?
Але це все — про тлінне. Інтерес до громадської думки йде й минає, а ось святе для телебачення — ток-шоу залишаться з ним і з нами назавжди. Ще раз це підтвердили останні дні, коли на «1+1» Микола Вересень зі своїм «Особливим поглядом» пішов у короткочасну творчу відпустку, а тим часом на СТБ «вахту прийняв» Андрій Куликов з прем’єрною «Нічною драматургією» . Проте, звичайно ж, каюся — паралель ця досить умовна. Все-таки у Вересня майже завжди так, на потребу дня. А в Куликова завжди концептуально, з «наворотами».Перший гість у «Нічній драматургії» — М. Жванецький, що несподівано не розповів жодного жарту, дещо навіть сумний — мабуть, через те, що не зміг пригадати прізвища жодного українського письменника сучасності? У Вересня — все так трошки поверхово, ненав’язливо, але зі смаком, а в Куликова — все так з претензією, з отакою стильністю, але розраховане лише на окремих шанувальникiв. Але до чого це я все веду? Та до того, що, не знаю, як хто, а я втомилася від балаканини. Втомилася від нескінченних необов’язкових розмов на ТБ, втомилася від інтерактиву, на якому бесіда завжди будується за принципом «охрімової свити», від зітхань, привітів і привітань глядачів, від купання в морі закоханих глядацьких голосів наших ведучих (гості, як правило, поводяться поскромніше...). Погано зрозуміло — навіщо? Чим відрізнялося колишнє «Опівночі» на тому ж «1+1» — від «Особливого погляду»? Тим, що там у бесіді з гостем студії завжди була конкретна тема, проблема, іноді навіть деякий конфлікт (суспільний). Іноді в Миколи Вересня трапляється це й зараз — чисто за обставинами, і тоді дивитися набагато цікавіше. А ось коли майже на всіх каналах збираються майже кожного вечора просто поговорити і про це, і ні про що... Хоча декілька запитань у А. Куликова були цікавими: чи вважає себе Жванецький українським письменником, де письменник — квартирант? («Я скрізь — чужий», — відповів Михайло Михайлович.)Але потім, передусім «завдяки» телефонним дзвінкам, знову пішла «збірна солянка». Жоден із моїх знайомих, що дивилися «Нічну драматургію», так і не зрозумів, який стосунок до гостя студії й бесіди, що відбулася, мала та п’єса, яку хором продовжували глядачі (вони повинні були однозначно відповідати «так» — «ні» щодо можливих сюжетних ходів)? Ні, звичайно, спроба режисирувати, осмислювати те, що відбувається в прямому ефірі студії — була. До п’єси ще приєднувався «біжучий рядок» пейджерних повідомлень від глядачів, що є новим для нашого ТБ. Глядачеві нiби «підказували», що точно так само, як і п’єсу, він може осмислено вибудовувати і драматургію бесіди... Але поки що в передачі не сталося такого поєднання всіх її складових частин, при якому народжується щось на порядок вище за якістю і рівнем, хоч, звичайно ж, прем’єра є прем’єрою, подивимося далі...
На цьому ж тижні дебютував і ще один проект — «Доля» Наталі Кондратюк на «1+1» . Грамотно зроблений теленарис з серії «лайф», зі щільною інформаційною насиченістю 15 хвилин ефіру. З мотивованим вибором героя: Сергій Червонописький, що пройшов через пекло найважчого поранення й ампутації ніг у 24 роки — і зробив себе (наново!) сам — в своєму нинішньому статусі лідера українських афганців, коханого чоловіка й батька двох дітей. З «правильною» ставкою на бойові спогади — які завжди і слухаються, і відтіняють.., і відображають.., і мелодраматизують. Тим більше, герої нарису — Сергій і його дружина Наталя — були цілком щирими і природними.
Режисерськи, як мені здається, передача була менш вибудувана. Робилася за принципом, скоріше, описовості, ніж образності, «перекриття» за допомогою відео закадрового тексту — ніж довіри до глядацького ряду як до рівноправної складової теленарису, здатної дорозповісти багато що з того, що словам не підвладне.
Чесно кажучи, мені абсолютно незрозуміло, чому на нашому ТБ так і не був запитаним колосальний дар і професіоналізм наших режисерів- документалістів, які б і подібні теленариси, і трохи інші — скажімо, замальовки з життя сільських простих людей (те, чим зараз зайнявся той же К. Грубич), і проблемні відеострічки робили б на незрівнянно, напевно, більш високому якісному рівні, ніж зараз найчастіше за все виходить у неофітів телекіно. Сергій Буковський і Мурат Мамедов, Юрій Терещенко і Олександр Коваль, Володимир Хмельницький, Анатолій Сирих, Павло Фаренюк, Олександр Балагура... У кожного з цих майстрів — престижні нагороди в домашніх шухлядках, життя, що по-різному склалося після повного розвалу наших студій хронікального та науково-популярного кіно, і... майже повна неучасть у нинішніх телепроцесах. Чому ті, хто вмів вносити до розповіді про людські долі пронизливість, яка, власне, і є вищим пілотажем у цьому мистецтві, і тільки вона й може бути метою кожного, хто береться за цей важкий хліб — пішли, начебто не залишивши сліду?.. Спитайте зараз у будь-якого молодого тележурналіста чи молодого телережисера, що осягає ази подібних жанрів — чи бачив він хоч би щось із класики Коваля, Буковського, Мамедова, Сергєєва або, скажімо, з проблемних документалок Г.Шкляревського, В. Оселедчика? Я вже не кажу про золотий фонд нашого науково-популярного кіно — Ф. Соболева, В. Олендера, С. Лосєва, А. Загданського, в яких також є чого повчитися щодо постановки проблеми, її осмислення з різних сторін, повноти зібраних фактів... На жаль, наша молодь приходить майже кожного разу починати, немов із чистого аркуша — хоча, власне, і на самому ТБ були також свої класики, в досвіді яких, підколупнувши іноді деяку пафосність або заідеологізованість, або старомодний ритм — можна знайти, напевно, і багато чого нестаріючого, ту ж, скажімо, ретельність, на відміну від нинішнього «зняли — побігли»...
А оператори-документалісти... Назву лише трьох беззаперечних класиків своєї справи — Володимира Кукоренчука, Віктора Крипченка, Володимира Піку... Чим зараз вони займаються? Знімають «паркет» у ВР і рекламні ролики з гідромасажерами, а хтось взагалі усунутий від справи. Спасибі Олександрові Роднянському — він (і сам, до речі, талановитий режисер-документаліст, якого країна вже також підзабула в такій якості, хоч він і стверджує, що не закрив остаточно собі двері в цю нішу) все-таки прилаштував багатьох «спеців» зі своєї колись рідної студії науково-популярних фільмів. А тим, хто працював на хронікальній, менше поталанило...
У результаті там, де в другій половині 80-х ми часом бачили речі просто світового рівня, зараз часто змушені говорити як про відкриття всього лише про наївні, неоковирні «проби пера». Або погоджуватися, як у випадкові з першою програмою «Долі», на досить-таки шаблонний закадровий текст, абсолютну насиченість ним простору нарису (жодної паузи!), стандартний хід, простий, як мило, монтаж, і повну відсутність якої б то не було образності, парадоксальності... Відсутність Відкриття особистостi.
Нинішню диктатуру на нашому ТБ журналістів-інформаційників, що не мають ні інтересу, ні розуміння телевізійної режисури можна об’єктивно пояснити. Інше просто в останні роки не було затребуване, в результаті на все вітчизняне ТБ — одна Ольга Герасим’юк, яка робить саме теле-бачення, а не теле-говоріння. Але зараз вже ми спостерігаємо інтерес, що повертається до таких жанрів — теленарисів, соціальних зарисовок, соціальних розслідувань — в яких було б просто незамінним саме режисерське авторське бачення матеріалу. Адже в цих жанрах частіше звертаються не до раціо, а до душі глядача. А для того, щоб працювала душа, повинна працювати уява. Так, може, час вже й звернутися до досвіду професіоналів? Так, звичайно, ТБ — це не кіно, і щотижнева, скажімо, програма — це не двадцятихвилинка за півроку, як було колись у документалістиці... Так, звичайно, талановиті режисери-документалісти на «потік» не підуть... Але, з іншого боку, може, і «потоку» тут не треба? Може, варто робити щось раз на місяць — але ексклюзивне, таке, що запам’ятовується? Чи, може, над одним проектом могли б працювати відразу декілька режисерів, пропонуючи, таким чином, на місяць відразу два, три, чотири авторських, неповторних, неспішних погляди на нашу дійсність? Варіанти розв’язання проблеми можуть бути різними — а виграв би й глядач, і саме наше ТБ. У тих же наших сусідів з російського ТБ — на НТБ, РТР, каналі «Культура» — документальні проекти мають і своє місце в ефірі, і свого глядача, і непогані рейтинги. У нас же, поки що, про досвід співпраці ТБ з документалістами можна говорити лише як про поодинокі випадки.Скажімо, було два фільми в Романа Ширмана, зроблених в рамках ТВО «Альтернатива», на Першому загальнонаціональному влітку пройшов фільм Сергія Буковського «Діалог наприкінці сторіччя»... Крапля в морі — а запам’яталися. Так у чому ж річ? Невже лише в тому, що наші талановиті режисери — це незручні люди (як усі «творці»), які можуть скандалити, вимагати додаткових монтажних змін, скажімо, заради того, щоб у фільмі домогтися синхронності зображення й звуку... дощу?Або можуть навідріз відмовитися робити те, що «треба» — в ім’я того, що вважають за потрібне, просто необхідне... А може, все-таки спробувати? Пригадати й саму школу української документалістики, і її зовсім ще непенсіонерів-ветеранів, які ще з десяток років тому буквально шокували світ образністю, нерутинністю авторського бачення. Іноді хочеться просто води.
