Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

ДЛЯ ЧОГО СТАТИСТИ В СТУДІЇ?

4 лютого, 2000 - 00:00

Як знати, можливо, не тільки явний інформаційний кульбіт, котрий тиждень тому продемонстрували нам деякі телеканали щодо уряду Ющенка, змінивши відкрите незадоволення на глуху начебто нейтральність. Але й уся суєта з парламентським розколом були дуже зручними в тому числі як ширма, яка б відволікла увагу ЗМІ від не менш значущих подій, що продовжують відбуватися в нашій економіці. Ну, скажімо, взяти той же паливно-енергетичний комплекс, де війна не тільки не вщухає, а лише розгортається. Й, так би мовити, особисті взаємостосунки тих же Ю. Тимошенко й І. Бакая — це лише вершина айсберга процесів, в основі яких могутні й прямо протилежні інтереси й навколо приватизації, або, навпаки, корпоративного управління на держпідприємствах ПЕК, і навколо ідеї закріплення за постачальниками енергоресурсів ще й контролю над технічними засобами та, якщо йти далі, навколо схем взаємовідносин з Росією, від підтримки якої або навпаки, передусім, і залежать кар'єри багатьох наших держчиновників у сфері ПЕК. Процеси відбуваються, а телеканали, тим часом, «вікно гласності» в цій темі, що прочинилося було на декілька днів, уже закрили. Один лише СТБ (окрема подяка «Лукойлу») в «Бізнес-студії» минулої неділі спробував продовжити тему підкилимових ігор і реальної ролі політиків у енергетичних розкладах. Власне, про всі вище перераховані проблеми (в тому числі) і йшлося в дуже грунтовному сюжеті Інни Коваль, де, до речі, «ліві» або «меншість» з'явилися не як міфічна зла сила, а як хороші актори, здатні впливати на політичні рішення й економічні відносини з північним сусідом.

Що ж до самих парламентських позиційних боїв... Саме під час їхнього піка відбулася прем'єра оновленого

«Епіцентру» («1+1») : по-перше, в прямому ефірі, по-друге, у вигляді теледебатів саме політиків, які представляють протилежні команди. На той момент — неділя, 30 січня — політично стурбований глядач міг, як на мене, чекати на «Епіцентр» з особливим нетерпінням. Бо якщо про позицію «більшості» в ВР і «супутніх» їй органів — від Міністерства юстиції до Президента — ми з безлічі наших інформаційних програм безлічі телеканалів могли дещо зрозуміти, то ось щодо зв'язного й об'ємного подання думки «меншості»...

Зроблю застереження відразу: я анітрохи не сумніваюся, що коли представники лівої «меншості», які прийшли в студію до В. Піховшека — соціаліст І. Чиж і комуніст В. Яценко — не скористалися прямим ефіром (навіть за тих умов, в які їх поставив ведучий, про що нижче), щоб виразно й переконливо аргументувати свою позицію, значить, або не дуже хотіли, або не дуже вміли, або не дуже могли, або немає що сказати.

Однак мені здається, що прем'єрна програма В. Піховшека продемонструвала, як уже по-атавістичному для нинішнього, вже післявиборного ТБ виглядає гра в піддавки. Ну, по-перше, всі ті ж самі, застарілі проблеми з розумінням законів жанру. Бо якою б не була авторською програма, але коли в жанрі ток-шоу, то все одно в основі її має бути дискусія учасників, а не вказівний перст її ведучого. Коли ж, за найгрубішим підрахунком, приблизно третина передачі — це той самий перст (включаючи не тільки нескінченні резюме Піховшека, але й його авторський сюжет з цілком певною позицією, зрозуміло, на користь «більшості») — то, вибачте, для чого в студії ці статисти? Та й ще в ранзі народних депутатів? І при чому тут глядач, який сподівався, нарешті, отримати можливість скласти власну думку щодо того, що відбувається, завдяки почутим різним точкам зору. І який уже точно не потребував чергової політінформації, яких у нашому ефірі на всіх каналах поки що, на жаль, хоч греблю гати.

Або, скажімо, ще нестикування: чому в передачі, яка, за заявою її автора, має моделювати найближче політичне майбутнє, в дійсності на цьому будувалося тільки запитання до учасників телефонного опитування. «Що є політичними умовами дієздатності ВР?» Таке дійсно дуже логічне питання в світлі очікуваних у зв'язку з відкриттям чергової сесії розколеної ВР подій було поставлене глядачам. Але чому воно не стало основою й дискусії в студії?! Питання В. Піховшека, поставлені ним гостям передачі, можна перерахувати по пальцях (їх було небагато, прямо скажемо, на тлі потоку його резюме й оцінок). І лише одне з них: «Чи можливі компроміси?», — відповідало заявленій спочатку меті прогнозування розвитку подій. Я вже не говорю про те, що абсолютну більшість питань було адресовано саме представникам «меншості», які повинні були виправдовуватися та доводити свою правоту. А й справді, — чого запитувати «більшість»? Коли Піховшеку вже й так усе було зрозуміло, й він усе уже роз'яснив глядачам, а ось якби в студії насправді зав'язалася дискусія, тоді б — раптом! — і могло статися щось непередбачене... Таких «дивацтв» у прямому ефірі В'ячеслава Піховшека було достатньо.

Кажуть, все пізнається в порівнянні. Ми можемо, скажімо, пригадати той же «Глас народа» Є. Кисельова на НТВ. Тим більше, що правомірність такого порівняння визначає й фактичний нинішній збіг формату «Епіцентру» й «Гласа народа». А ось різниця між цими програмами в тому, що за всіх уподобань НТВ, скажімо, до Г. Явлінського, й за всієї, не меншої, ніж у нас, залежності каналу й від комерційних, і від політичних реалій Росії, ведучий Кисельов ніколи не буде «блефувати» заради того, щоб Явлінський, щоб то не було, виграв у того ж Чубайса. Бо на НТВ уже давно зрозуміли, що одномірність — це, можливо, й останній доказ королів, але далеко не найкращий. У нас же, схоже, як і раніше, вважають, що результат усіх політичних дискусій — хоч у запису, хоч у прямому ефірі, — має бути визначеним наперед. Правильно (!) визначеним наперед. І будь- які, найдемократичніші, здавалося б, форми організації телемовлення можуть мати місце лише як забезпечення ідеологічно-вивіреного, однозначного змісту. Отака свобода слова — як фіговий листок для несвободи думки.

Здивувала й одна з передач шанованого мною щоденного циклу «Тема дня» (Новий канал) , де 31 січня, напередодні відкриття сесії ВР, у нічному ефірі надали слово Олександру Морозу, й де, по-моєму, припустилися тієї ж крайності однозначності, тільки з протилежним знаком. Мета діалогу журналіста Андрія Шевченка з головою Соціалістичної партії, чесно кажучи, для мене залишилася загадкою. Телеведучий не поставив гостеві жодного питання щодо спірних правових аспектів у діяльності як «більшості», так і «меншості», які становили суть конфлікту за умов до того часу вже досягнутої, фактично, загальної згоди на ротацію керівництва парламенту! Олександру Олександровичеві дали можливість виплеснути в ефір «крик душі» з повторенням досить невиразних аргументів «лівих», що вже лунали до того в ефірі, в тому ж «Епіцентрі». Але журналіст не зробив спроби копнути глибше. Ну, найпростіший приклад — з оцінкою легітимності рішень «більшості» Міністерством юстиції. О.М. повторив тезу про неправомочність такої оцінки, в той же час в «Епіцентрі» з вуст Піховшека вже лунало, з посиланням на конкретну законодавчу статтю, що на запит ВР Мін'юст має право давати правову оцінку діяльності парламенту. Так що, здавалося, слід було відштовхнутися саме від уже проголошених в ефірі протилежних аргументів, щоб спробувати прийти до глибших. На жаль, саме такий — гладкий, який не загострює уваги на гострих кутах колізій, — було вибрано хід протягом усієї передачі. В результаті навряд чи був переконливим у ефірі й сам політик, і навряд чи глядачам цей ефір допоміг грунтовніше розібратися в тому, що відбувається...

І наскільки в цьому сенсі більш інформативно й об'єктивно виглядала в тій самій «Темі дня» 2 лютого дискусія депутатів Леоніда Стрижка (КПУ) і Ярослава Кендзьора (Рух)! І в цій ситуації зовсім не важливо було, що той же Андрій Шевченко інколи не міг стримати й емоційність, і багатослівність політиків, які опонували один одному. Головне було в тому, що, завдяки максимально точним питанням, що називається, на вістрі подій, рівному ставленню ведучого до опонентів відбулася саме справжня дискусія, а не її подібність. Дискусія, котра була, як на мене, переконливою як для прихильників «більшості», так і «меншості» — саме завдяки своїй незаданості, нестерильності, жвавості обміну як незатасканими аргументами, так і емоціями.

Важко не погодитися з Сергієм Набокою , який днями в своїх «нотатках на манжетах» телеканалу «Ера» висловив надію, що незабаром і в нас з'явиться не суто дуалістичне мислення — «чорне-біле», а, як висловився колега, «нейтральне», а я б назвала його ширшим. Причому оволодіння таким способом мислення, як це не парадоксально, може бути вигідним (саме вигідним) не тільки тим, хто стоїть «над сутичкою», але й тим, хто займає цілком чіткі політичні позиції. Тому що як немає неякіснішої пропаганди, ніж пропаганда, побудована виключно на забороні й замовчуванні, як немає більш одноденних методів маніпулювання громадською думкою на кшталт примітивного «забивання цвяхів», так і немає нічого нестійкішого, ніж створене на видимості. Видимість начебто, скажімо, демократії, начебто свободи слова, начебто дискусій, — недовговічна й завжди переходить у деяку визначеність.

І якщо зараз прес-служба парламентської «більшості» надсилає на телеканали повідомлення про те, що коли ті продовжуватимуть знімати в приміщенні ВР на Грушевського, де окопалася «меншість», то їх позбавлять акредитації (про це повідомив «Новий канал» ) — навряд чи просто забороною повідомляти про це в ефірі можна, скажімо, «закрити» проблему. Бо за подібним кроком, якщо йому відразу ж не покладе край суспільство й самі журналісти — буде наступний. А, значить, і в ту громадську думку, яка насправді й керує історичними процесами, буде закладено нехай досить незначну, але ще одну цеглину недовіри до влади. Недовіри, яка «вистрілить», можливо, через десятиріччя, але все ж таки вистрілить, іншого просто в світі ще не бувало. Недаремно ж і свобода слова, і демократія «прижилися» в найпрагматичному із світів — західному з його протестантизмом. Бо будь-який тиск сили спричинює протидію, зате тонке балансування на противагах створює стійкість не чогось іншого, а, передусім, самої держави, самої влади.

До речі, цікаво, чим же обернеться для наших ЗМІ й очікуване призначення головою Держкомітету з питань інформаційної політики, куди ввійде й нинішнє Держтелерадіо, Івана Драча? Може, навіть наш зухвало-сміливий, хоча й такий, що трохи шкутильгає, «Епіцентр» незабаром опиниться на узбіччі розгулу демократії на УТ-1, наприклад? А що, слабо?

Наталя ЛIГАЧОВА, «День»
Газета: 
Рубрика: