«Визначити, чи буде людина журналістом, можна за лічені хвилини. Здатність встановлювати контакт із будь-якою соціальною верствою, швидкість мислення, зацікавленість. В Аристотеля здатність філософствувати — це здатність дивуватися. У журналіста ж — здатність цікавитися...
Звісно, кваліфіковані кадри в українській журналістиці є, але немає традиції. Можливо, дещо радикально, але загалом в СРСР журналістики не було як такої. Хіба що на самому початку й у самому кінці. Ті, хто називав себе журналістом, не могли виступати «діджеями» реальності, оскільки не вони вибирали композиції з цієї реальності. Відповідно, після створення журналістики на пострадянському просторі їй довелося пройти філологічний період, або захоплення словом на ТБ, що не є прийнятним, а тепер триває період захоплення драмою — всі шукають драму та історію, але не дуже знають, як її робити. В українських умовах, припустимо, криза зі сценаріями в кіно головним чином через те, що сценарій — це радикальна зміна обставин героїв, а за наших умов можна спостерігати соціальну тенденцію до замовчування змін та їх уникнення. У росіян ще гірше. Там узагалі змін, здається, бояться як таких, тому відповідно не буде і сценаріїв у кіно. А це певним чином стосується й історії в телебаченні...
До двох найкращих шкіл кіно в США, які розташовані в Лос-Анджелесі, професори приїжджають прямо зі знімальних майданчиків, а в Україні тих, хто приїжджає зі своїх ньюзрумів, всього двійко-трійко. Навіть дуже розкручені в Україні бренди, за якими нібито стоять журналісти з іменем, якщо глянути на це уважніше, готують людей невідомо для чого. Данило Яневський свого часу не пішов керувати відомим журналістським навчальним закладом. Зрозуміло, чому, бо він практик і знає, що практика вимагає безліч часу. В американській Асоціації викладачів журналістики і масових комунікацій є правило, за яким раз на два роки викладач має побігати зі штативом, знімаючи новини для будь-якого ньюзруму. У нас таке важко уявити...
Документалістика — це певного роду аудиторія. Якщо в «Риториці» Аристотеля аудиторія ділилася на суддів, депутатів і натовп, то це судді. Відповідно, для них потрібно говорити аргументовано, без логічних похибок, із перевіреними фактами. Такого роду історія або текст вимагає значного витрачання часу й фінансів. І відповідно, аудиторія ніби як авансом платить документалістові за його роботу. А в Україні аудиторія документальних фільмів досить-таки слабка й не призвичаєна до авансових платежів. Тут виникає певна аналогія з громадським ТБ та його неможливістю в Україні. Тих, хто не є політиками чи бізнесменами і хто готовий платити за новини, в Україні надто мало...
Для мене Парфьонов не приклад. Припустимо, Беар Грілз із Discovery, Дон Валдман із History, Джон Стюарт із Comedy Central, Ерик Геллер, який свого часу вів програму на History. Ці люди не є кумирами, але на їхню роботу і стилістику я орієнтуюся. Чесно кажучи, я не люблю російського ТБ. І не маю жодних сентиментів до радянського кіно.
— Яким є ваше ставлення до того, що кожна нова влада в Україні починає переписувати історію країни?
— Історію творять сильні, а сила, як колись зауважив французький філософ Фуко, має здатність перетікати. Єдиний вихід — ставати сильнішими.
— У вашому фільмі «Вже не вмерла Україна» знайшлося місце для чого завгодно, зокрема, для дівчинки з колекцією іграшок з кіндер-сюрпризів, але не було сказано жодного слова про події помаранчевої революції. Ви вважаєте, що ці події жодним чином не вплинули на те, якою наша країна є сьогодні? Поясніть, чому ви як автор проігнорували ці, як на мене, важливі події.
— Фільм був про ті події, стосовно яких уже вимальовувалася досить чітка історична і контекстуальна перспектива. Як відомо, багато хто серед тих людей, які стояли на Майдані, доволі суперечливо оцінюють тодішні свої політичні преференції. Якби картина була чіткішою, це було б й у фільмі.
— Дмитре, як ви ставитеся до сучасної ситуації в культурі та до зміни в бік розширення меж людської моралі?
— Культура трансформується, але головне, щоб це не стало причиною її загибелі. Гадаю, все, що я роблю, спрямоване на виживання культури. Навіть якщо це комусь видається занадто популярним.
