Те, що відбувалося після 21 листопада в нашій країні, приголомшило не лише країну, але й зовнішній світ. Тепер всі зізнаються, що про нас думали гірше. І ми всі, виходить, один про одного думали гірше. Звичайно, після того, як вітчизняні канали заявили про своє «чесне, неупереджене і об’єктивне» висвітлення подій, то те, що бачать кожного дня кияни, побачили всі. Навіть ті, у кого немає доступу до «5 каналу». Найбільш популярним телевізійним жанром цими днями став «телемарафон». У студіях різних каналів, у тому числі «Інтера» й Першого Національного, представники протилежних політичних сил отримали можливість розповісти про своє бачення ситуації, що склалася. Суперечки були різними — нудними і гарячими, на грані емоцій і злобно стриманими. Були взаємні докори і звинувачення, але були й конкретні пропозиції щодо виходу з політичної кризи. Одне можна сказати впевнено: все це мало бути не після, а до голосування, під час виборчої кампанії, а не тоді, коли народ згадав, що демократія — це народовладдя і є. Сьогодні можна розчулюватися ланцюговій реакції українських журналістів говорити правду, тільки правду і нічого, окрім правди. Але як бути телеглядачам після таких заяв тих, які одного разу або не одного разу збрехали? Вони ж уже повірили і тепер дійсно почувають себе ошуканими і скривдженими. Хтось готовий легко пробачити й почати вірити «з нуля», але такі далеко не всі.
А те, що взагалі все відбувається — серйозний урок для української журналістики. (Продовження теми — в опитуванні наших експертів. — Ред. ). Для тих, хто багато років говорив про відсутність у нас громадянського суспільства, закликав державу посприяти його становленню, багато разів говорив, що «у нас не та ментальність», жалкував про нашу «неєвропейськість». Тепер європейці із захопленням дивляться на українців, які тиждень і навіть більше, під дощем і на морозі, без агресії, усміхаючись, виспівуючи пісні і пританцьовуючи, демонструють таку рішучість і непохитність, перед якою світ схиляє голову. Тепер говорять, що дні після 21 листопада — час народження нації. Мабуть, ми знову помиляємося, бо проморгали й прогавили цей процес, не побачили чи не змогли його побачити. (Хоча «День» може з гордістю сказати, що не проморгав, а готував цей процес). Тепер, коли нація сказала свої перші «агу» і «мама», її вже просто не можна не побачити. Одне лякає: страх, що в політичних з’ясуваннях разом iз водою можуть виплеснути й дитину.
До перших серйозних страхів можна зарахувати і все, що показувала в ці дні ТРК «Україна». Там також був нескінченний телемарафон, лише настрої інші, інші наміри й заклики. Дуже добре, що є ТРК «Україна». Сьогодні багато хто з учасників «з’їзду депутатів усіх рівнів» півдня і сходу України зрікається усього, що там було сказано, бо прозвучало страшне і кримінальне слово — сепаратизм. А ми завдяки саме цьому телеканалу бачили все, в подробицях і деталях, без купюр і інтерпретацій. Бачили Юрія Лужкова і представника російського посольства, чули московського мера і досі не розуміємо, чому промовам представника сусідньої держави досі не дано державних оцінок. А хітом став показаний цією телекомпанією виступ дружини претендента на президентство про «оранжевий шабаш», американські валянки і «наколені» апельсини на Майдані.
До речі, випадково чи ні, але «1+1» два свої вечори також присвятив відносинам iз Росією. У «Документі» Юрій Макаров розмовляв про наші справи і про те, як вони бачаться з Росії, з одіозним російським телеведучим Михайлом Леонтьєвим, російським ліберальним політиком Григорієм Явлінським і російським політологом Андрієм Піонтковським. Спочатку всім гостям із ближнього зарубіжжя нагадали про усвідомлений вплив Росії на наші вибори, про часто незграбні й безглузді спроби росіян, які однозначно визначилися зі своїм вибором, публічно підкреслити свій вибір, акцентувати на ньому нашу увагу. Пригадали і про Володимира Путіна, чиї численні привітання з перемогою одного з кандидатів вже породили масу анекдотів. У принципі, реакції запрошених на події в Україні передбачити було нескладно. Явлінський, дивлячись на нас, сподівається на те, що і в них не все втрачене. Леонтьєв повторює те, що протягом усієї виборчої кампанії і так навіювали українським виборцям російські політтехнологи. Піонтковський, щоправда, дещо стримав його запал, резюмувавши, що два наших кандидати, одному з яких прикріпили ярлик проамериканського, а іншому — проросійського, насправді, на думку політолога, обидва — українські й проукраїнські кандидати. Тільки у кожного з них своя Україна, своє бачення її майбутнього.
А поки що Україна припала до телеекранів. Вдень і вночі, вдома і на роботі народ дивиться прямі ефіри. З Майдану, з Верховного Суду та Верховної Ради. І хто скаже, що це нудно? Коли рішення приймаються на очах, коли бачиш це все не оглядово, а в режимі реального часу, відчуваєш себе не глядачем, а учасником, без перебільшення, історичних подій.
