Для мене він є втіленням ностальгічної уяви про галицького інтелігента.
Він любить жартувати, що є найкращим диктором серед лікарів і найкращим
лікарем серед дикторів. У п’ять років маленький Ромчик дуже любив перевіряти
паспорти в усіх: мріяв бути міліціонером. Чи... священиком. Мабуть, в його
уяві переплелись реалії післявоєнного Львова. І ранні спогади про Перемишль,
місто, з якого українську родину Лемехів депортували.
У дитинстві йому пощастило познайомитися з Соломією Крушельницькою.
У львівській опері мама підвела його до красивої пані. «Хлопчику, ти справді
так любиш оперу?» І у відповідь почула... арію Ріголетто. «Він зовсім не
фальшивить. У нього ідеальний слух». Не кожному випадає почути таке визнання
від зірки світової сцени, та ще й у дев’ять років. Можливо, саме тоді й
з’явилося у Романа бажання стати актором. Тим паче, що поруч були однодумці-однокласники,
такі як Богдан Ступка. А далі — успіх при вступі на акторське відділення
Київського театрального інституту, де однокурсницями були Ада Роговцева
і Наталя Наум. Та доля — химерна річ. За станом здоров’я Романові довелося
повернутись до Львова. І на цей раз здійснити мрію батьків: про медицину.
Диктором йому запропонували стати 1 квітня 1962 року прямо на вулиці. Режисер
Роман Олексів (саме цій людині ми завдячуємо відкриттям таких зірок, як
Софія Ротару, Назарій Яремчук і Василь Зінкевич) та головний оператор Львівської
студії телебачення світлої пам’яті Володимир Абрамов не жартували. Романа
Лемеху було прийнято на посаду диктора. Йому вдалось поєднати речі, здавалося
б, непоєднувані: працю стоматолога і диктора, аж поки не зробив остаточного
вибору.
Його часто запрошували зніматися в кіно. Але чомусь завжди пропонували
зіграти або білогвардійця, або гестапівця. Йому ж хотілося ролі хоча б
голови колгоспу. Тож знявся лише в одному фільмі. На «Білорусьфільмі» у
картині Валерія Турова «Старший брат», де його партнером був Ігор Лєдогоров.
В одній з недавніх програм Лемеха розповів про те, як біля смітника,
неподалік від дому, зустрів свою першу вчительку Ольгу Іванівну. Вона не
захотіла сказати йому, де живе, тож мучить його думка, що останні дні свого
життя вона залишає за межами болю. Роман Михайлович не втрачає надії її
знайти.
Він мріє зробити програму, присвячену медицині. Бо відчуває борг перед
своєю Альма Матер. І обов’язково робитиме програму про тварин. Він написав
листа до Бріжит Бардо і навіть отримав відповідь. Тож з’явилася надія,
що притулок для тварин у Брюховичах, що йому Лемеха присвятив одну з останніх
передач, матиме реальну підтримку.
У далекому 46-му маленький Роман шепотів своєму другові — вівчарці Лорду:
«Бачиш, їду на Україну». Бабуся розповідала йому, що пес два роки дивився
на Схід, наче міг побачити Львів, і помер стоячи. Роман Лемеха, як і всі
ми, родом з дитинства. З цього вишуканого інтелігентного світу своїх батьків,
з якого зберіг найцінніше.
Завтра вранці з усмішкою він знову промовить до нас: «Доброго ранку
пані й панове, вас вітає львівське телебачення». І я йому подумки відповім:
«Доброго ранку, пане Лемехо».
