Серед українських гетьманських родів Дорошенки займають одне з перших місць. Вони дали Україні двох видатних гетьманів. Чимало членів роду посідали генеральні уряди в адміністрації Гетьманщини. В пізніші часи кілька відомих інтелектуалів з роду Дорошенків зробили вагомий внесок у розвиток української нації.
Засновником цього роду став Михайло Дорошенко, який належав до реєстрової старшини за часів гетьмана Петра Сагайдачного. Під його командуванням полковник Михайло брав участь у Хотинській війні (1621 р.), а також у звитяжних походах українського козацтва на Москву, підтримуючи боротьбу польського короля зі шведської династії Ваза Зигмунта ІІІ і його сина, королевича Владислава, за московський трон. 1625 року Михайла Дорошенка було обрано гетьманом реєстрового козацтва. Наступного року він разом із коронним стражником Стефаном Хмелевським розгромив татарське військо, що отаборилося неподалік Білої Церкви та грабувало Середнє Поросся. Загинув гетьман Михайло під час походу 1628 р. на підтримку кримського хана Мухаммеда-Гірея ІІІ у битві з турками і татарами під Кафою (нині Феодосія).
Від Михайлових синів Дорофія і Никона походять дві лінії цього роду.
Дорофій Дорошенко за часів Визвольної війни був полковником, виконував дипломатичні доручення гетьмана Богдана Хмельницького та був нобілітований (тобто отримав шляхетство Речі Посполитої) 1650 року. Одним із синів полковника Дорофія та найвідомішим представником цього роду був гетьман Петро Дорошенко (1627—1698) — один із найбільш відомих козацьких політиків і полководців другої половини XVII ст., який був нобілітований 1661 року. Його рідні брати, паволоцький полковник Андрій і брацлавський полковник Григорій були наказними гетьманами та відзначилися як дипломати і воєначальники. Ще один із братів, Антоній, був ігуменом Чигиринського монастиря.
Цікаво, що Петро і Григорій одружилися, відповідно, з донькою та сестрою київського полковника Павла Хмельницького, а Андрій — з сестрою паволоцького полковника Гамалії та, згодом, з донькою брацлавського полковника Лисиці. Ці родинні зв’язки (особливо з Хмельницькими) ще більше зміцнили позиції Дорошенків серед козацької старшини та сприяли збереженню ними високого статусу і після переселення на Лівобережжя. Після занепаду правобережного гетьманату зі столицею у Чигирині Петро з братами отримав маєтки у Сосницькій сотні, і тому їхні нащадки були тісно пов’язані з Чернігівським полком.
Серед нащадків цієї лінії слід згадати статського радника Іллю Петровича Дорошенка (1827—1885). Він служив у Немирівській та Чернігівській гімназіях, став відомим педагогом і, нарешті, обійняв посаду інспектора народних училищ Чернігівського повіту. Захоплений театром, Ілля Петрович разом з Олександром Михайловичем Марковичем організовував у Чернігові українські театральні вистави.
Доля молодшої лінії роду Дорошенків, члени якої називалися ще й Никоновими, також була пов’язана з Гетьманщиною. Григорій і Василь, сини Никона, молодшого сина гетьмана Михайла, 1676 року переїхали з Правобережжя до Янпільської сотні Батуринського полка. Там опинилися і нащадки їхнього брата Якова. Дорошенки осадили село Дорошівку і Дорошенків хутір та увійшли до складу місцевої сотенної старшини. З них Василь був янпільським сотником (1689 р.).
На правнуках Никона ця лінія вигасла по мечу. Онук сотника Василя, військовий товариш Лук’ян Дорошенко (помер 1788 р.) заповів всі маєтки трьом своїм небожам — синам янпільського сотенного отамана Василя Климченка і Горпини Дорофіївни з Дорошенків. У своєму заповіті (1781 р.) Лук’ян наказав небожам «и фамилию мою Дорошенко взять, оставив свою вовсе».
Саме від трьох синів Горпини Дорофіївни походять найбільш відомі представники цього роду другої половини ХІХ — першої половини ХХ стст., історики, українські державні і громадські діячі Петро Якович та Дмитро Іванович Дорошенки.
Петро Якович народився 1858 р. в родовому гнізді — на хуторі Дорошенків (тоді в Глухівському повіті Чернігівської губернії, нині — с. Дорошенкове в Ямпільському районі Сумської області). Він був відомим земським діячем та уславився участю в заснуванні Музею Тарновського в Чернігові, Музею старовини в Глухові та підтримкою історичного журналу «Киевская старина». За часів Української Держави (1918 р.) Петра Яковича було призначено гетьманом Павлом Скоропадським керувати Головним управлінням у справах мистецтва і національної культури, і на цій посаді він провів величезну роботу по створенню університетів у Кам’янці-Подільському та Києві, Всеукраїнської бібліотеки (нині — Національна бібліотека України ім. Вернадського), Української опери тощо. Саме Петро Якович був офіційним наступником гетьмана Скоропадського на випадок його смерті, тяжкої хвороби чи перебування за кордоном. Заслуги Дорошенка були настільки значущими і загальновизнаними, що після повалення гетьманату Директорія залишила за ним керівництво згаданим Управлінням. У складі українського уряду Петро Якович переїхав до Вінниці, згодом до Одеси, де в липні 1919 р. його розстріляли більшовики.
Небожем Петра Яковича був Дмитро Іванович Дорошенко (1882—1951) — видатний український історик. На початку ХХ ст. Дмитро Іванович відзначився як діяльний член «Просвіти», а також як історик і організатор науки. Він був помітною постаттю вже на початку Першої світової війни, що увиразнилося в його призначенні уповноваженим Всеросійського союзу міст на Південно-Західному фронті. Після початку Лютневої революції Дорошенко був серед головних діячів українського руху в Києві — один із фундаторів Центральної Ради, товариш (заступник) її голови, заступник губернського комісара Київської губернії. У квітні — серпні 1917 р. Дорошенко обіймав посаду комісара Тимчасового уряду в Галичині та Буковині, які були зайняті тоді російськими військами, потім — комісара Центральної Ради в Чернігівській губернії. За часів Української Держави Дмитро Іванович був міністром закордонних справ. У жовтні 1918 р. він очолював українську делегацію на переговорах з Антантою у Швейцарії і завдяки цьому уникнув страшного кінця свого дядька.
Дмитро Дорошенко залишився на еміграції, де став одним із провідних діячів гетьманського руху, а також відомим українським науковцем. У дуже відвертих спогадах він описав занепад УНР. Там є вбивчі рядки: «У нас, як показав недавній досвід, коли людина допнеться до влади, то рідко коли не втратить голови, не уявить себе якимось олімпійцем (тобто небожителем. — Є.Ч.), і не вважаючи на офіціяльний демократизм, не почне удавати з себе китайського богдохана».
