У редакції газети «День» в середу побував Антон Копитін — переможець проекту «Голос країни», який розцінює свій сценічний успіх як велику відповідальність. Йому лише 31 рік, а він уже реалізував принцип справжнього чоловіка — садив дерева і працював на землі, доклався до будівництва свого будинку, а зараз ростить із дружиною двох синів і донечку. Із Антоном Копитіним розмовляємо про те, як об’їздив із хором усю Україну і пізнавав її справжню, без стереотипів, як змінювався Донецьк на його очах і чого в країні не знають про цей регіон, про довгу дорогу до всеукраїнської сцени і майбутнє Антона як співака. І як українця у єдиній державі.
— Завжди люди, які мене оточували, вірили в мене і постійно надихали, щоб щось робити в цьому напрямі — йти на талант-шоу і показати, що ти чогось вартий, що ти можеш більше. Але постійно щось заважало це зробити... Минулого року, коли почалася війна, ми з дружиною і двома діточками забрали мінімум — собаку нашу і машину — і приїхали до Києва. Собаку не могли залишити — маленький рудий чау-чау був нашою першою «дитиною», до цього часу звемо його Доця. І вже тут у Києві я став повсюди шукати роботу. З собою взяв необхідні інструменти — зварювальний апарат, перфоратор, з чим постійно працював у власному будинку. Як господар дому, мусив мати якусь професію у своїх руках. Тож тут, у столиці, за яку тільки роботу не брався. Із «Голосу країни» мені зателефонували тоді, коли я... працював на будівництві. Люди, які трудилися поруч, здивовано запитували: «Ти що, ще й співаєш?» Так усе й почалося.
— На «сліпих» прослуховуваннях ви співали італійський класичний кроссовер — Con te partiro. В Інтернеті також є ваш запис із піснею-легендою Caruso. Надзвичайно професійно, як для «різноробочого»...
— Я віддав вісім із половиною років музичній школі, вчився грати на скрипці, баяні й сопілці. Після школи вступив до музичного училища у Чернігові, там навчався чотири роки, але з ІV курсу мене відрахували через велику кількість пропусків. Ще коли мені було 13 років, мій батько захворів і довгий час провів у ліжку. Тому доводилося заробляти на життя самому, хоча мати як могла допомагала. Коли я навчався на стаціонарі, в мене було окремо від цього ще три роботи — в обласній філармонії Чернігова працював конферансьє, співав у професійному міському муніципальному хорі і у церковному хорі найстарішого собору України (Антон говорить про Спасо-Преображенський собор XI ст., який вважається найбільш давнім кам’яним храмом на колишній території Київської Русі. — Авт.). Я вважаю себе духовною людиною і знаю, що Бог завжди веде мене по життю. До того ж майже всім студентам музичних навчальних закладів пропонують працювати у церковних хорах. Це гарна практика для певних дисциплін.
— Це була ваша перша зустріч із хоральним співом?
— Мої батьки були — і мати до цих пір є — віруючими людьми, вони теж співали у церковних хорах, тому в цьому плані у нас певна династія. У батька було дві вищі освіти. Перша — медична. А потім випадково потрапив на співбесіду до музичного училища — пішов із другом за компанію. Під час слухового аналізу його спитали, які інтервали чує, але він зізнався, що не знає. Але коли заспівав ноти, які заграли, — його одразу прийняли. Він все став вчити з початку, бо не мав музичної освіти, але його звали «ходячою енциклопедією» — як губка вбирав усі знання. З дитинства не пам’ятаю жодного питання, на яке б я не отримав від батька відповіді. Питав його, яка мелодія грає, і він мені розказував, яка це симфонія і навіть яка частина.
— Тобто у вас було класичне виховання?
— Так, батьки — педагоги, тому намагалися дати консервативне виховання. Я вдячний їм за те, що вони дали побачити цінності загальнолюдські, може, десь і релігійні — мені це допомогло в житті.
— А як щодо історичної освіти? Яким воно було — ваше середовище спілкування в Донецьку?
— Змалку я чув російську мову. Моя мати народилася в Чернігові, а батько — у Сталіно, яке потім стало Донецьком. Потім жив у найбільш історичному місті України — Чернігові, тож не міг не знати історію країни. Коли у 16 років я отримав паспорт і мене питали, хто я за національністю, завжди відповідав: українець. Тоді ще не говорили, що Донецьк — не український. Це дуже багатонаціональний регіон. Багато татар, вірмен, грузинів там проживає. Але вони ніколи не вип’ячували цього, це вже зараз пішов такий поділ, коли кожен для себе почав щось вирішувати. Я для себе вирішив давно. І діти в мене також народилися українцями.
— У більшості українських ЗМІ ніколи цю багатонаціональність не представляли, зате постійно педалювали тему «русского мира» на Донбасі. Це ще один міф?
— 90% людей із мого середовища спілкування після початку військових дій роз’їхалися з Донецька по Україні: хто до Києва, хто до Львова, хто до Черкас. Із цього роблю висновок, що в Донецьку більшість таки українці.
В України є все для того, щоб бути щасливою. В України — найкращі землі. В Україні є і газ, і нафта, якщо ми беремо територію всієї єдиної суверенної України, проголошеної 1991 року. Треба тільки, щоб був добий господар, який би мав біль у своєму серці за народ і прагнення квітучої країни...
— Після всіх подій, які відбулися за останній рік після того, коли ви переїхали в столицю, чи змінилося ваше бачення України?
— Я мав шикарний досвід пізнання України, коли навчався в Чернігові. Завдячуючи моєму керівникові, ми проїхали майже всю країну з хором, мали багато концертів, дуже багато міфів було розвіяно в той час. Чернігів вважаю колискою України, Київської Русі. На жаль, місто здебільшого російськомовне, але все одно українське. Іще в час мого навчання побутував міф про нетерпимість львів’ян до російськомовних, але перша ж поїздка у Львів розвіяла ці стереотипи. І так само — в Донецьку. На моїй вулиці жила жіночка, як з’ясувалося потім, із Чернігівської області, моя землячка. І коли в квітні минулого року почалися всі ті процеси, загострення ситуації, вона підходить до мене й українською мовою каже: «Зараз приїдуть бандерівці й будуть нас бити». — «Ви ж теж українка, — кажу їй, — як ви можете так говорити?» Це все — міфи. Я вважаю, що нас обманули. Із міфів все почалося. Донецьку з Києвом нема чого ділити. Я не кажу про Москву, Росію, говорю про два українські міста.
— Але ці процеси не відбулися в один момент. Якими ви бачили їхні передумови?
— Ми були одними з тих, хто слідкував за подіями в Києві. Так склалося, що я був на гастролях у столиці на час початку Євромайдану, тож ми з усією родиною поїхали на майдан Незалежності. Якраз була річниця помаранчевої революції, й ми відчували, що щось починається. Кожного ранку прокидалися й дивилися новини — це як ковток повітря, щоб зрозуміти, що відбувається й що буде далі. І коли ми починали з кимось розмовляти про те, як далі розвиватиметься ситуація, всі здивовано запитували, про що це ми. Нам було незрозуміло, як люди можуть жити в одній державі й не слідкувати за тим, що відбувається в столиці.
— Ваш будинок у Донецьку зараз ще цілий? Ви планували повертатися туди, а якщо так — то за яких умов це можливо?
— Так, будинок ще цілий, і я б із радістю повернувся до Донецька. Хоч як би добре було в Києві, там — моя домівка. Але розумію, що повернутися можу тільки при одній умові — якщо Україна буде єдина, якщо там буде українська влада. Після моєї позиції мені зараз там жити спокійно не дадуть. Багато моїх друзів поїхали туди провідати свої домівки. Є бажання поїхати додому і хоча б одну ніч переночувати у власних стінах. Але всі кажуть — огидний стан після того, коли повертаєшся. Нема вже того Донецька, який був, це вже інше місто, інші люди, по-іншому дивляться. Я відчув це в Маріуполі. Цьому місту я віддав шість років, знайшов там свою кохану дружину, це початок моєї кар’єри, дуже багато сил було віддано цьому місту. Для мене воно завжди було особливим, чимось нагадує Одесу... Це було життєрадісне місто. А зараз люди ховають очі.
— Яке це відчуття — коли втрачаєш дім? Київ для вас іще не став новим домом?
— Ще — ні, але радію, що це відчувають діти. Це для мене найважливіше. І я вдячний Богові за те, що мої діти не чули пострілів. Мені розповідали багато історій про те, як люди виїжджали зі Слов’янська чи Донецька з дітьми, потім їхали на море десь відпочивати, й діти, коли чули феєрверки, ховалися під столи. Це страшно, коли діти так реагують на чиїсь свята.
— Як ви пояснюєте своїм дітям, що відбувається в країні?
— Та, як є. Коли ми приїхали, дружина просила дітей, щоб не казали, що ми з Донецька. А діти приходили на майданчик і казали: «Ми з Донецька, у нас там стріляють». І всі одразу звертали на них увагу, розпитували, чи вони щось бачили. Старший син постійно слідкує за тим, що відбувається. Дивиться новини й запитує мене: «Це Донецьк, це він?» — «Так», -кажу йому. А він мені постійно відповідає: «Коли ми повернемося до Донецька, тоді...» У будь-якому разі для нього це добрий досвід побачити Україну.
— Якою ви бачите свою країну і своє місце в ній у майбутньому?
— Я її бажаю мирною, квітучою. В України є все для того, щоб бути щасливим. В України — найкращі землі. Моє дитинство пройшло в Донецькій області, я з самого раннього дитинства працював на землі й бачив, які там родючі землі. Як на мене, то там найкращі чорноземи у світі, там росте все що завгодно, крім картоплі, але вона надзвичайно смачна. Садячи саджанці, батьки прив’язували їх до встромленої в землю поруч гілки. А потім цвіли обидва дерева — і саджанець, і гілка. В Україні є й газ, і нафта, якщо ми беремо територію всієї єдиної суверенної України, проголошеної 1991 року. Треба тільки, щоб був добий господар, який би мав біль у своєму серці за народ і прагнення квітучої країни.
Що ж до своєї перспективи, то ми розмовляли про це після «Голосу...» з Тіною... Дуже швидко проходить цікавість до тебе після закінчення проекту, з’являються нові люди. Тому мені зараз треба зробити все можливе, щоб не загубитися в цьому просторі. Гадаю, з таким тренером, як Тіна, в мене вийде все. Зараз розглядаю концепцію пісні — про повернення додому, на схід. Принаймні я співатиму про людей. В Україні це — найбільший скарб.
