Упродовж останнього часу, може з рік, помічаю за собою стару звичку — писати статті не на ноутбуці, а ручкою на папері. Зауважую, що пишу вже повільніше, аніж набираю текст, але це якийсь підсвідомий потяг до давнього, до глибокого, до того, з чого починалася як журналіст. Така зовнішня примха — ознака внутрішнього — хочеться повертися до грунтовної журналістики, до журналістики публіцистичної, а не прес-релізної. Це не просто, адже більшість ЗМІ ставлять собі за перший принцип «Сьогодні — подія, завтра — історія», і саме через норму писати завжди про «сьогодні», журналіст може втратити зв’язок між «вчора» і «завтра». Звичайно, 10 рядків інформації написати куди простіше, аніж розлогий, аналітичний матеріал, але нині ми повинні говорити про якість журналістики, бо часто на застелених газетами прилавках цікавість не викликає жодне видання.
Журналістика не можлива без одного екстракту — мислення. У цьому контексті «Екстракт 150» та новий «Екстракт +200» від газети «День» є ідеальною добавкою до раціону журналіста, котрий поважає себе і свого читача. «Екстракт +200» — не просто збірник відбірних статей, це — рівень сучасної української журналістики та публіцистики, це як пшениця вищого сорту, а не фуражне зерно. Мої дідусі й бабусі все життя пропрацювали в колгоспі, і хоча я того часу не застала, вже на своєму полі вони навчили мене відрізняти зернокорм для тварин і зерно для випічки найбілішого хліба. Такі вчителі мають бути у всьому. У моральних цінностях — священик Микола, у сімейних — мама Віра і тато Сашко, у національних — Дмитро Донцов, у літературних — Михайло Коцюбинський, у журналістських — Лариса Івшина.
Газета «День» та всі її доробки доводять, що українське суспільство готове до інтелектуального діалогу, і це той шлях, яким іде видання. На жаль, такий шлях — поки що меншості часописів. У більшості випадків, ЗМІ часто опускаються до споживацького рівня світських новин і надзвичайних ситуацій. Та журналісти, як і письменники, повинні піднімати рівень читача, подразнювати свідомість, врешті, заводити мозок, як кота заводить валер’янка або чоловіка коротеньке чорне плаття.
За тими, хто бере на себе відповідальність за слово, — велика місія, адже суспільство, котре думає, — це високорозвинене суспільство, і нехай за приклад буде цивілізація майя чи сучасна Німеччина. Власне, мисляче суспільство — тема трохи іншої розмови, але вона міцно пов’язана і з головною метою «Екстракту +200», певно, це і є головне завдання збірника.
Якщо порівнювати примітивно, то це видання — настільки ж стильний і затребуваний елемент «розумового гардеробу» українця, як замшеві високі чобітки для модниці чи як дорогі запонки для бізнесмена.
Якщо говорити у системі інших цінностей і координат — «епоха — Україна», то «Екстракт +200», безсумнівно, нині мав би бути пріоритетним джерелом інформації і аналітичної думки для науковців, політологів, журналістів та інтелігенції загалом.
Часто думаю про те, як і по чому вивчатимуть нашу епоху нащадки. Сьогодні ми звертаємося до публіцистики Грушевського, Винниченка, Багряного, Підгайного, Донцова, з неї черпаємо найважливіше — розуміння того, що відбувалося з Україною століття і трохи менше тому. Тепер аналогічні нариси збирає і увіковічнює «День». Хочу сподіватися, що період нашого життя майбутні українці назвуть початком нового цивілізаційного становлення українства. Через виміри історії наші нащадки згадуватимуть нас як таких, котрі, врешті, змогли збудувати міцний і непорушний фундамент української державності.
Цей фундамент — в першу чергу — духовний. Як показує досвід останніх шести років (до січня 2010), будувати його було не так вже й складно, тобто це не є неможливим завданням, от тільки процес має бути безперервним. На жаль, цієї безперервності нам не можуть забезпечити політичні діячі, бо дуже часто в них не спрацьовує не тільки «національний ген», а навіть примітивна людська амбіція бути кращим, стояти на чолі великої сильної держави, не схилятися перед іншими, заслуговувати повагу, а не ганьбу, вписувати своє ім’я в історію золотими літерами, а не непристойними графіті на тимчасових зелених парканах. Та, на щастя, цю безперервність в силі забезпечити митці. І якщо художники, іноді письменники можуть дозволяти собі консервуватися у соках самовизнання, то журналісти готові перетворювати шпальти газет на лакмусовий папір — індикатор та мотиватор суспільних процесів, саме таким лакмусом є сторінки часопису «День» і кожного з «Екстрактів».
