«Українська культура: чи є вона сьогодні в Україні?» — так була сформульована тема чергового випуску програми «Толока» (Перший Національний). Гості програми (якими були здебільшого чиновники) намагалися з’ясувати, що являє собою українська культура на даному етапі розвитку нашого суспільства. Учасникам дискусії важко було не спотикатись на термінах, сприйняття яких виявилось у кожного індивідуальним. Тема була доволі важкою для обговорення: майже половину ефірного часу гості намагалися дефініціювати поняття «шароварщина» й визначити — чи символ це української культури? (До речі, за інтернет-опитуванням, яке провела програма, тільки 30% респондентів вважають шаровари символом культури.) «Мені здається, що це постколоніальний синдром, в основі якого лежить глибоко приховане почуття власної національної неповноцінності», — заявив один із гостей «Толоки» художник та письменник Лесь Подерев’янський. А Ольга Бенч, заступник міністра культури й туризму України, зазначила, що не можна елемент, який належить до певного обряду, одягу, розглядати в плані символічності чи не символічності. Це — просто елемент. «Але для того, щоб громадськість, зокрема наша молодь, знала, що елемент цей значить, необхідно показувати цілісність усієї культури, а то вилучається один елемент культури й дається йому тлумачення... Потрібно показувати його в контексті культури й тоді тлумачити», — додала вона.
На противагу їй Руслана Лижичко, співачка та народна артистка України, переконана, що шаровари є повноцінним символом національної культури. «Більше того, — заявила вона, — ви побачите Руслану в шароварах, і не дивуйтеся. Якщо ми говоримо про «шароварщину» як про якийсь негативний фактор, то негативу й стереотипів у цьому питанню просто не може бути. А якщо ми говоримо про стереотипи, то їх треба однозначно змінювати» (див. також матеріал «Як урятувати шаровари від «шароварщини»? — «День», № 58, 7 квіт. — Ред.).
Проблеми української культури обговорювалися на українському ТБ неодноразово. Часто згадують, наприклад, невелику кількість українських книжок, що припадає на одного українця, тощо. Але разом із цим існує чимало установ, організацій, фондів, міністерств, які сьогодні опікуються культурою. Чому ж кількість проблем у цій галузі не зменшується, а, здається, навпаки? Як заявив Микола Жулинський, народний депутат України та голова Нацради з питань культури й духовності, на замовлення Президента України була розроблена так звана дорожня карта, тобто план дій на ближчу й подальшу перспективу, де визначені пріоритети, які вважаються на сьогодні вкрай важливими для виходу з того стану, в якому ми сьогодні перебуваємо, коли культура сприймається як щось вторинне.
«Питання «Чому ми у світі не представлені? Чому нас мало знають?» — якраз є одним із головних напрямків». Слід «усе зробити для того, щоб ми мали презентаційний вигляд, механізми трансляції культурних цінностей у світ, щоб ми це вели як державну послідовну політику. І тому нам не обійтися без дуже важливого моменту — розвитку культурних індустрій», — підсумував він. За даними, які навів Микола Жулинський, у Великій Британії щорічно прибуток від культурних індустрій складає 112 млрд. 500 млн. фунтів стерлінгів. У цих індустріях задіяні 1 млн. 300 тис. чоловік. Кожна розвинена країна Європи отримує до 30% у державний бюджет від експорту культурної продукції. Тоді виникає запитання: чому в нас культура не є експортними елементом? Чому, якщо стовідсотково правильним є твердження, що нам і справді є що показати світові, ми не отримуємо від цього прибутку? «У нас у країні плутають два поняття: культуру як релакс, відпочинок і культуру як перетворення, — вважає народний депутат України Лесь Танюк. — Держава, на жаль, підтримує більше культуру розважальну, а глибинну культуру, яка є перетворенням роботи всіх майстрів, держава вважає особистою проблемою митців. Якщо держава змінить свою орієнтацію на те, щоб підтримати власне мистецтво, а не просто культуру, то тоді в нас є що показати». Звісно, держава відіграє певну роль у формуванні культурного обличчя нації, та Лесь Подерев’янський, приміром, вважає, що «з’ясовувати відносини культури в контексті впливу держави є абсолютно хибним, тому що культура, на щастя, в демократичних країнах розвивається без жодного відношення до культурних комітетів, до Верховної Ради тощо, а якщо держава якось упливає на культуру — то це Північна Корея. Є культура, а є культурна політика держави». Якщо говорити про негативи, то ще одним фактором у цьому плані є так звана мода, тобто її нав’язування українцю. «В Україні полюбляють «крутити» ту музику, яка в першу чергу вже прокручена в Росії, зокрема в Москві, — переконана Руслана Лижичко. — Нам просто треба навчитися фанатично культивувати самих себе. Ми повинні навчитися споживати свою культуру».
Звісно, проблема культурності значно глибша, й розглянути її у форматі однієї програми надто складно. Можливо, попри всі негаразди, одним із утішних факторів може слугувати навіть той факт, що на запитання «Чи вважаєте ви себе культурною людиною?» 83% опитаних дали позитивну відповідь. Якщо цю думку поділяють більшість українців, то це вже свідчить про певне самоусвідомлення, самоповагу, без яких говорити про якусь національну культуру було б просто безглуздо...
