Сьогоднішня Росія продовжує вибудовувати засобами кіно свою історичну міфологію. На екрани вийшов черговий фільм у жанрі «епічного портрету» — «Гагарін. Перший у космосі» (режисер — Павло Пархоменко, у головній ролі — Ярослав Жалнін, виробництво «Кремлін Філмз»). Стрічка досить яскраво засвідчує засади і завдання цієї новітньої міфології — героїчного й успішного протистояння ледь не з усім світом. Як сказано в офіційній анотації, «фільм присвячено першим крокам людства на шляху освоєння космосу і безпосередньо долі першого космонавта Юрія Гагаріна. Основний лейтмотив — боротьба за право бути першим: змагання в першому загоні космонавтів; конкуренція технологій в ракетобудуванні; протистояння наддержав — СРСР і США. В перший загін космонавтів відбирали з трьох тисяч льотчиків-винищувачів з усієї країни. В легендарну двадцятку потрапили найкращі. Хто полетить першим, не знав ніхто. На цьому шляху довелося боротися не тільки із земним тяжінням...»
Слід одразу зауважити, що сюжети протистояння наддержав та конкуренції ракетно-космічних технологій у фільмі розкрито якнайменшою мірою. І це, вочевидь, пішло йому на користь, позбавило неминучої ходульності та плакатності, як у деяких інших російських історично-міфологічних стрічках, дозволило зосередитися на долі головного героя, на людських стосунках. Натомість головним «тіньовим», не названим лейтмотивом фільму стало інше — «винесення за дужки» (назвімо цей прийом так делікатно) всього того, що зробили в радянській космонавтиці українці, представивши її як суто російський всесвітньо історичний прорив.
Але про це — трохи пізніше. Загалом же фільм «Гагарін. Перший у космосі» нагадує біографічні стрічки радянських часів: трохи лірики, трохи труднощів, трохи драматизму, трохи халтури і відвертих дурниць з боку постановників. Можливо, лірику, тобто різного плану епізоди з життя Юрія Гагаріна до космічного польоту, в ньому представлено найкраще, адже консультували авторів дружина космонавта №1 Валентина та його доньки — Олена і Галина. А от халтура... Можна довго перераховувати моменти стрічки, які не відповідають перебігу дійсних тодішніх подій (зафіксованих документами й учасниками), що неприпустимо для біографічного фільму, тим паче, що якогось «художнього навантаження» ці ляпи на собі не несуть. Назву тільки один такий епізод: у фільмі Сергій Павлович Корольов знайомиться одразу з усією двадцяткою відібраних для космічної підготовки льотчиків, тоді як насправді він знайомився і спілкувався не раз до гагарінського старту лише з «першою шісткою» — швидше внаслідок божевільної секретності, яка панувала навколо космічної галузі. «Божевільної» тому, що тільки в СРСР Корольов був засекреченим, а американці добре знали, хто є хто, і не раз в американській пресі публікували корольовські фотографії й навіть його домашню адресу... Але ж соратники еСПе (як звали його «на фірмі») добре знали, хто він є, тому не міг реальний генерал Каманін (перший начальник Центру підготовки космонавтів) представити Корольова як «генерального конструктора» — його посада була «головний конструктор». А от у фільмі чогось звучить «генеральний»... І рівень халтури авторів стрічки: через приблизно двадцять хвилин Корольов раптом стає вже «головним»...
І це при тому, що автори стрічки вмістили в неї чимало матеріалу, не надто відомого широкому загалу, досить ретельно опрацювавши його. Хоча чимало цікавого і залишилося поза кадром. Скажімо, незбагненна історія, яку друзям розповів сам Гагарін приблизно за рік до старту. Він на пасажирському літаку повертався з північного міста, де служив у винищувальному полку. І раптом під час польоту до його крісла підійшла маленька дівчинка і попросила автограф. Гагарін розгубився і сказав: ти знаєш, я звичайний льотчик, нічим не уславлений. Дівчинка відповіла: нічого, ти будеш знаменитим. Ще не було «першої шістки» майбутніх космонавтів, тільки-но відібрали двадцятку, і от такий майже містичний епізод...
Ні, я розумію, чого у фільм не потрапив момент, який започаткував своєрідну традицію серед радянських та російських космонавтів, — це коли перед посадкою в автобус, що мав відвезти космонавта №1 та його дублера на стартову позицію, у Гагаріна виникла, як-то кажуть, «мала потреба», і він її справив на переднє праве колесо автобуса. Ну хіба таке можна вставляти у міфотворчий фільм, дарма що потім це робили майже всі космонавти? Так само, як і іншу традицію, коли світочі конструкторської думки на чолі з Корольовим справляли ту саму потребу біля ракети — «щоб добре летіла»... Але якого дідька автори оминули увагою епізод із написанням на шоломах скафандрів «СРСР»? Адже він дуже красномовний: Гагарін і його дублер Тітов уже вдягли космічні обладунки, коли хтось раптом похопився: а раптом після приземлення космонавта сприймуть за американського шпигуна і добряче віддухопелять — а за рік перед цим над Радянським Союзом було збито розвідник U-2, і його пілот Паверс спустився з парашутом майже в такому самому комбінезоні. І терміново знайдений художник написав чотири літери на шоломах Гагаріна й Тітова, і з ще сирими написами вони поїхали до космічного корабля — поїхали, до речі, на ЛАЗі, здається, першому в СРСР автобусі, обладнаному кондиціонером.
А от справді трагічний епізод — загибель старшого лейтенанта Валентина Бондаренка у барокамері під час тренувань і реакцію на це майбутніх космонавтів — не показали. Чому? Адже це психологічно дуже важливий момент. Проте його немає. Мабуть, щоб не псувати картину загальних успіхів.
І ще один важливий суто ідеологічний момент. Надто багато у фільмі прямих натяків на релігійність Гагаріна (неодмінна складова новітнього російського кіноміфу). «Може, мені за тебе молитися, коли ти літаєш?» — каже головному герою дружина. І відповідь — «Ну, молись». А «голос з неба», виявляється, сказав Гагаріну — ти перший прорвешся туди, в чорний космос... І, певна річ, мати розказує юному Юркові, що зірки — це душі праведників...
Але — до головного. До того, яким показано у фільмі головного конструктора Сергія Корольова, без котрого — як в один голос стверджують ті, хто з ним працював — і супутник в СРСР було б запущено набагато пізніше, і тим більше людину в космос відправили б казна-коли (а без заданого Корольовим темпу й американці не надто б поспішали, отже, можливо, на Місяці б досі не відкарбувалися сліди земних астронавтів)...
Перше, чим кіношний Корольов відрізняється від реального, те, що перший — росіянин (як і в біографічному фільмі Юрія Кари «Корольов»), тоді як насправді він був українцем, і його український акцент був з ним до кінця життя (навіть тоді, коли він розмовляв французькою мовою, яку добре знав, про це пишуть його сучасники). Та справа не лише в акценті — Сергій Павлович охоче спілкувався з земляками українською мовою, ба більше, наполягав, щоб вони її не забували. А тим часом у кадрі нерідко з’являється актор, котрий грає космонавта-4 Павла Поповича, з яким Корольов саме і розмовляв українською і разом співав українські пісні, але... жодних ознак українськості у кіношного Поповича виявити не вдається...
Красномовний епізод: телефонна розмова Корольова з Хрущовим про те, що Гагарін уже летить над Землею. І Микита Сергійович каже, за своєю звичкою пом’якшуючи приголосні, «Перьвий сорт» та одразу зауважує: це й у вас в Одесі так говорять, не тільки у нас у Києві. Але ж Хрущов прожив у Києві сумарно неповних десять років — не набагато більше, ніж жив у Києві Корольов! Реальний Хрущов був ознайомлений із досьє Корольова (він любив знати подробиці про тих, із ким працював) — і знав, що той, скажімо, вчився у Київському політехнікумі два з половиною роки... Яке «у вас в Одесі»?
Друга важлива риса еСПе — це його посмішка. Вона була не менш фотогенічною, ніж гагарінська, просто Корольов був засекречений, і її ми знаємо лише з фотографій і небагатьох кінокадрів. Заступник головного конструктора Павло Цибін так писав про неї: «Кругла, низько посаджена на короткій шиї голова, широкий лоб, навислі брови, живі, трохи примружені очі, добре окреслені риси обличчя. Воно завжди залите доброзичливою посмішкою». А ось враження Юрія Гагаріна від знайомства з головним, якого він заочно уявляв суворим ученим-анахоретом: «А тут побачив чоловіка середнього зросту, круглощокого, з темним волоссям, без окулярів. Стоїть, заклавши руки за спину, невигаданий, живий. Коротка шия, плечі широкі, сам — здоровань. Посміхається широко і щедро, голову ледь схилив. Посмішка завзята, а очі яскраві, блискучі, як маслини. Лоб високий, зуби білі... Від нього віяло якимось домашнім теплом, і жодної агресивності, суворості. Я мимоволі теж посміхнувся, радіючи в душі, що мої передчуття не збулися. А він обвів нас своїми веселими очима і говорить: «Давайте знайомитися, я — Сергій Павлович Корольов».
А тепер ті, що бачили фільм чи хочуть подивитися його (стрічку легко знайти в Інтернеті), порівняйте цю сцену з показаною на екрані, з появою персонажа, за стилем поведінки більше схожим на якогось путінського чиновника...
Утім, українцем був не лише Сергій Корольов. Постать №2 радянської космонавтики — Валентин Глушко, на чиїх потужних двигунах злетіли і перший супутник, і «космічні цуцики», і Юрій Гагарін. У фільмі він узагалі відсутній. Все одно, що у фільмі про Віталія Кличка забути Володимира...
І на закінчення. Написи на екрані наприкінці фільму містять відверту туфту. По-перше, Гагарін загинув не під час випробувального, а під час звичайного тренувального польоту. По-друге, Гагаріна справді не хотіли пускати в космос, але він свого домігся — був дублером Володимира Комарова, який загинув у польоті на «Союзі-1», а потім готувався, за його власними словами, «навчити цей корабель літати». Він і загинув, готуючись до нового польоту. А крім того, був членом одного з місячних екіпажів — адже Корольов почав програму пілотованого польоту на Місяць, яка без нього завершилася нічим.
Що ж маємо у підсумку? Біографічний фільм, де реальні біографії значних постатей ХХ століття принесено в жертву «правильній» історичній міфології. Не перший і не останній в такому ряду. Добре, втім, уже те, що в побутових сценах головний герой виглядає живою людиною, а не плакатним взірцем.
