«Кіра Муратова — останній великий режисер, ви зі мною не згодні? Тоді назвіть когось іще», — колись сказала сценаристка і актриса Рената Литвинова. Я нічого не зуміла сказати у відповідь, хоч заперечити хотілося, надто безапеляційним було твердження. Та вже тоді, у середині дев’яностих, було очевидно, що в Україні є тільки один по-справжньому цікавий для цінителів кіномистецтва режисер — одеситка Кіра Муратова.
Фігура яскрава і досить суперечлива, втім, як і її фільми, вона викликає справжній інтерес в Європі і Росії (скажімо, вона частий і бажаний гість на одній із трьох найбільших кінематографічних подій — кінофестивалі у Берліні). Разом iз тим, її протягом усього творчого шляху норовлять «укусити» — дуже вже її художня позиція далека від бажаної чиновниками у минулому і критиками тепер. Про її фільми чимало сказано і написано. Однак самі фільми здатні сказати значно більше. Вони викликають ті самі неприємні емоції і почуття, від яких людям властиво дистанціюватися, вони лякають і шокують. Разом з тим, вони і причаровують. У міфологічному розумінні Кіра Муратова — жриця Калі, великої і жахливої індійської богині смерті, зустрічі з якою нікому не уникнути. Комусь із художників призначено дивитися у бік світла, а комусь пильно вдивлятися у пітьму — потрібно пам’ятати, що це дві частини цілого. Це більшою мірою стосується фільмів, які зняла Кіра Муратова протягом останнього десятиріччя. Декотрі з них по п’ятницях у вечірньому ефірі починає демонструвати телеканал СТБ: «Астенічний синдром», «Чулий міліціонер», «Захоплення», «Три історії».
На Кіру Муратову ображаються за те, що світ її фільмів дуже дивний і похмурий, у ньому немає здорового глузду. Це так. Проте сама реальність часто також далека від розсудливості і гармонії.