Мільйонам українців було дуже неприємно спостерігати переговори М. Азарова із В. Путіним у Москві. Російський прем’єр, почуваючись господарем становища, відверто знущався з глави уряду України. На всі аргументи Азарова про несправедливість газової ціни для нашої країни Путін з його неповторною посмішкою заявляв щось на кшталт того, що йому ціна подобається й цього більш ніж достатньо. Сама атмосфера зустрічі прем’єрів, досить точно передана телетрансляцією, нівелювала будь-які псевдооптимістичні звіти української делегації. Здавалося, що в повітрі висіла неартикульована, хоча й цілком відчутна фраза, така собі московська максима: «Що схочемо, те з вами й зробимо». Або, як висловлювався Іван Васильович Грозний: «Я цар — государ, самодержець всеросійський, холопів своїх вільний стратити, вільний милувати». І горе було тим, хто ставав холопами, особливо з власної волі... Імперське хамство й викручування рук (адже відкритим текстом заявлялося — або віддавайте ГТС, або вступайте до Митного союзу, або страта української економіки у вигляді 500 дол. за 1000 м3 газу) було розплатою нинішньої влади України за догоджання перед Кремлем. Здавши національну територію в Харкові 2010 року, це керівництво продемонструвало Москві, що готове здавати все, що достатньо на нього трохи натиснути — й воно негайно стане навколішки. Діячі Партії регіонів з їхнім великим життєвим досвідом мали б знати, як багато залежить від того, як саме себе поставиш. У Харкові регіонали продемонстрували позицію «шестьорок». Це розплата і за більшовицький червоний прапор, і за провокацію у Львові, і за вигнання (на півдні й сході країни майже тотальне) української мови та культури із суспільного побуту, і за радянське переписування національної історії, і за слова Януковича у Брюсселі про те, що ніякого Геноциду в Україні не було тощо. То за що Москва мусить їх поважати й говорити з ними, як із рівними?
МАЙЖЕ ЗА КРИЛОВИМ
Ось про цей московський провал Партії регіонів і говорили в «РесПубліці» на «5-му каналі». Тон обговоренню задав редактор тижневика «Комментарии» пан Денисенко, котрий сказав: «Ми своєю (впродовж 20 років) політикою здачі Росії шматків власності та суверенітету самі себе загнали у безвихідь». Але не лише. За великим рахунком, за цих 20 років при владі в Україні не було президента, якого можна було б із повним правом назвати патріотом. Якщо, звісно, не мати на увазі діячів, які перетворюють національну ідею на клоунаду, на малоросійський водевіль і тим самим дискредитують її. А от глибинного розуміння національних інтересів за всі роки незалежності першими особами України продемонстровано не було. Ніхто із чотирьох глав держави нічого не зробив для утвердження енергетичної незалежності країни. Про який суверенітет є підстави говорити за тотальної енергетичної залежності від учорашньої метрополії? Адже за 20 років про енергетичне рабство можна було забути, якби хоч щось робилося. Шеф Інституту стратегічних досліджень Андрій Єрмолаєв «утішив»: «Добре, що Росія взагалі йде на переговори з приводу газу». Росія веде переговори, щоб прийняти капітуляцію України, Москва чекає ключів від Києва, чекає здачі «Нафтогазу», вступу до Митного союзу, здачі територій і символічного приниження України в гуманітарній сфері. Та й відомий економіст Володимир Лановой звернув увагу на загальновідомі (принаймні для мислячої частини публіки) факти: будь-яка інтеграція з Росією завершується поглинанням, у Росії немає приватного бізнесу, це державний капіталізм...
Абсолютно вразив колишній керівний дипломат Олександр Чалий. Виявляється, причина бід у тому, що Україна не запропонувала Путіну «цікавих проектів»... Сам пан Чалий запропонував, аби не дратувати Москву, назавжди відмовитися від європейської інтеграції, ставши постійно позаблоковими й перервавши всі контакти з НАТО, а то ми говоримо, що позаблокові, а самі з НАТО заграємо, Росія ображається... Але історія свідчить: чим більше українці ставали на коліна, тим у гіршому стані опинялися. Треба нарешті навчитися дивитися правді в очі. Сьогодні російське керівництво, навіть не дуже це маскуючи, прагне демонтувати Україну як націю та державу. Білорусь пішла шляхом, накресленим паном Чалим і йому подібними. І що? Кремль топче Білорусь на наших очах. Така доля чекає й Україну. Адже білоруси в особі О.Лукашенка здали все: і «Білтрансгаз», і вступили до союзної держави та до Митного союзу, й відреклися від європейських перспектив, і практично ліквідували національно-гуманітарну сферу, замінивши її російським псевдокультурним ширвжитком... А тепер їм перекривають навіть електрику. Результат цілком закономірний. Їхній приклад — іншим наука. Не треба О.Чалому шукати провини України. Як писав байкар І.О. Крилов: «Ты виноват уж тем, что хочется мне кушать».
ДНЮ РОСІЇ ПРИСВЯЧУЄТЬСЯ...
Вельми показовим і повчальним був «Поєдинок» на російському телеканалі РТР. Його було б корисно подивитися багатьом нашим землякам, аби не плекати ілюзій. Програма, де головними дійовими особами виступали відомий російський «яструб» Олександр Проханов і демократичний політик Ірина Хакамада, присвячувалася «Дню Росії». Як відомо, росіяни 12 червня відзначають прийняту 1990 року декларацію про державний суверенітет РРФСР. У ті часи хвиля суверенізації радянських республік котилася від околиць до самої Москви й, нарешті, докотилася. Росіянам дуже не хотілося тоді брати на себе відповідальність за діяння центру. Тому російські демократи, як заклинання, повторювали: ми — не метрополія, Росія не винна, метрополія — це Москва. Москвичі ж, у свою чергу, відхрещувалися: ми — не метрополія, метрополія — це Кремль. Борис Єльцин активно звільняв Росію від влади Кремля, в результаті СРСР зазнав краху. Симптоматично, що на «Поєдинку» й реакціонери, й демократи з майже однаковим ентузіазмом проклинали Єльцина за те, що не зберіг імперію. До речі, саме так і говорили — імперія. Проханов лякав публіку, що наближається друга перебудова, внаслідок якої розпадеться Російська Федерація. А внучок сталінського сатрапа Молотова В’ячеслав Ніконов доводив, що СРСР розпався випадково. І 1917-го імперія розпалася випадково? Усі імперії розпадаються закономірно. Інша річ, що представники імперського народу схильні не помічати національних проблем, бо сам цей народ їх не має в повній відповідності до російської приказки: «Ситий голодного не розуміє». Навіть М.Горбачов із величезним подивом останніми роками свого правління констатував: «Ми не думали, що національне питання в СРСР вийде на перший план». Ну, звісно, на всіх з’їздах КПРС зомбували себе й інших тим, що в Радянському Союзі «національне питання вирішене повністю й остаточно». У чому ж причина такої політичної сліпоти? Цю «загадку» «розгадав» іще 1916 року професор М.А. Гредескул, який писав в одеській газеті «Голос Юга»: «Широкий російський загал до найостаннішого часу, якщо можна так висловитися, «не підозрював» національного питання, не усвідомлював усієї його величезної важливості. І це, мабуть, зрозуміло. Народ, що займає в державі становище «державного», не відчуває національного питання на своїй власній шкурі, воно йому не «болить», воно для нього нормально вирішене. А що нам не болить, того ми просто не помічаємо. І російське суспільство саме не бачило, не помічало національного питання, не думало про його величезне значення в сучасному державному житті. І це робило його часто байдужим, а часто несправедливим по відношенню до тих народів, які разом із нами живуть...
Йому (росіянину. — Авт.) чимось «надуманим», чимось нарочито вигаданим здаються всі розмови про «права мови», про «національне» самовизначення, про національну «автономію» тощо. Йому добре відомі «біль» політичний, «біль» соціальний, він їх добре розуміє й на них завжди готовий відгукнутися, але «біль» національний — що це таке? Через що тут, власне, клопочуться?» Присутні в студії РТР колишні депутати Верховної Ради РРФСР, Аксючиць, Константинов, Ісаков дружно оплакували імперію, називаючи нинішню РФ усього лише «огризком історичної Росії». Хакамада майже єдина з демократів намагалася дати відсіч і пояснювала, чим небезпечна нинішня ситуація для єдності Російської Федерації й чому РФ може повторити шлях СРСР: регіони годують своїми ресурсами Росію, а самі бідують, оскільки всі гроші опиняються в Москві. Доріг немає, продукція не виробляється, країна сидить на газовій і нафтовій трубі. Зате решта «демократів» несли радянсько-імперську ахінею. Наприклад, засновник телеканалу РТР Олег Попцов зі сльозою в голосі розповідав про те, як після 1945 року демонічно США пакостили миролюбному й гуманному сталінському СРСР, прагнучи його розвалити. Для «переконливості» він процитував слова, нібито сказані шефом ЦРУ Алленом Даллесом про методику знищення СРСР дядечком Семом, зокрема й несамовиті погрози розбестити радянську молодь вільним коханням, твістом і бугі-вугі. Мабуть, цю надцінну інформацію Попцов почерпнув у період його служби в комсомольських органах. Російського демократа не збентежило навіть те, що американський містер демонструє типову лексику звичайного секретаря з ідеології обкому КПРС. А тим часом, і про це був змушений сказати ведучий програми «Поєдинок», «маніфест Даллеса» вперше з’явився в зразково соціал-реалістичному романі радянського письменника тов. Іванова «Вічний поклик» (екранізацію якого досі часто «крутять» на українських телеканалах).
Послухавши сусідських «демократів», я в черговий раз переконався, що вони абсолютно нездатні розуміти «іншого», на їхню думку, існують лише дві точки зору: їхня та неправильна. Це якийсь особливий національний егоцентризм: люди не чують нікого, лише себе. Боюся, що діалог із ними не має ні перспективи, ні сенсу в переважній більшості випадків. Нам не слід розраховувати на їхню солідарність, її немає й не буде. «За нашу й вашу свободу!» тут не проходить, не той випадок.
Окрім Проханова, витійствували ще «демократи» Шелов-Коведяєв і Рум’янцев. І «демократи», і реакціонери погодилися, що імперію треба відновлювати, але на інших принципах. Вочевидь, нафтогазових? До речі, на імперському грунті всі політичні угруповання Росії завжди порозуміються. У Росії є лише невелика маловпливова групка інтелектуалів, які дійсно з розумінням і симпатією ставляться до України. Їх можна перерахувати по пальцях: Валерія Новодворська, Андрій Ілларіонов, Борис Соколов, Лілія Шевцова і, може, ще декілька прізвищ... Від усього того, що відбувалося в студії РТР, у пам’яті залишилася лише дійсно глибока думка колишнього російського депутата Іллі Константинова: «Поєднання соціального протесту з невирішеним національним питанням — це динаміт, здатний підірвати будь-яку імперію». І не лише імперію. Тут є над чим замислитися нинішній владі України. Адже в нас і соціальний протест, і колосальна соціальна нерівність і несправедливість на тлі постійного тиску влади на все українське в країні...
ОСЬ І НАПИШЕ ПАН ІСТОРІЮ ХОЛОПАМ...
На «Інтері» в програмі Євгенія Кисельова відбувся черговий бенефіс Д.В.Табачника, який знову завзято захищав російську мову від «зазіхань» з боку української. Із сентенцій міністра можна було зрозуміти, що знову застосовуватиметься апробована ще за М.С.Хрущова в УРСР і інших республіках тактика використання права на вибір мови навчання (що сприяла масовій русифікації, оскільки відмовлятися від російської мови, на відміну від української, не дозволялося). Я сам був свідком того, як на півдні України вибір української мови навчання системно й жорстко ігнорувався владою. Тепер це може набути зоологічних форм. Та й сьогодні на наших очах масово закриваються українські школи в Донбасі, а мер Одеси пан Костусєв ліквідував усі українські школи міста, оголосивши їх двомовними. Не треба поліційне свавілля в національно-освітній сфері оголошувати вищим проявом демократії, лібералізму й прав людини.
У Кисельова знову не обійшлося без московського гостя, цього разу ним виявився відомий журналіст Костянтин Еггерт, нащадок російських дворян. На нашого міністра це мало магічну дію, й він почав усіма силами демонструвати свої симпатії до Росії, відданість російській мові та культурі. Він навіть ужив формулу «народи України», не український народ, не українська нація й не народ України, а саме «народи»... Табачник проспівав хвалу підготовлюваному російсько-українському підручнику з історії України, щоправда, у звичайному лицемірному стилі пояснював його написання прагненням прилучитися до «європейських цінностей», забувши згадати, що в Європі такі підручники пишуться вченими країн, між якими склалися відносини рівноправ’я та справжнього партнерства (чого в російсько-українських відносинах немає й близько). Адже в нас відносини з Росією — це стосунки холопа й пана. Азарову Путін це ще раз продемонстрував. Ось і напише пан історію холопам...
Російський дворянин Еггерт, як здалося, запобігливе Табачник-шоу сприйняв із м’якою іронією. А Дмитро Володимирович так старався... Але викликав абсолютний захват чудовий українсько-патріотичний спіч відомого американського аналітика (у минулому радянського підданого) Аріеля Коена. Чітко й однозначно він заявив з приводу українсько-російських газових проблем: поки купка олігархів в Україні кладе собі в кишеню сотні мільйонів доларів щороку, наживаючись на махінаціях із газом і блокуючи реструктуризацію промисловості, енергозбереження, диверсифікацію газових постачань і національний видобуток енергоносіїв — перспектив Україна не має й не матиме. Пан Коен нагадав українському суспільству, що для будь-якого народу його національна незалежність є вищою цінністю. А щодо енергетики, то, як сказав аналітик, коли до влади в країні прийдуть люди, в яких душа болить за Україну, всі ці питання можна буде елементарно вирішити. Браво, пане Коен! Чи можна вважати справжнім патріотом того лідера, який постійно дозволяє іноземцям брати свою країну за горло?
Так, державна влада 20 років байдикувала в енергетичній сфері, у військовій сфері. Це злочин, за який у нормальних державах віддають під суд навіть президентів. Усе зводили до домовленостей з Росією, замість того, щоб розвивати власну енергетику, прирікаючи Україну на абсолютну залежність від політичних капризів Кремля...
А Партії регіонів і її лідерам, поки ще не пізно, слід зрозуміти: чим більше вони плазуватимуть перед РФ, тим із більшим презирством там до них ставитимуться.
