Вже котрий місяць час пізньої вечері в нашій сім’ї припадає
саме на «вистави анатомічного театру» відразу на трьох (!) телеканалах.
«Чортова служба в шпиталі «МЕШ» (СТБ), «Шпиталь «Чиказька надія» («1+1»),
«Швидка допомога» (НТВ). Причому останні два з першої хвилини можна розпізнати
лише за логотипом на екрані та мовою дубляжу.
І хоча тематична й візуальна специфіка мало сприяють процесу
засвоєння їжі, ми наполегливо продовжуємо віддавати перевагу кожному по
черзі. Й чим довше триває ця щовечірня посвята в симптоми та діагнози,
тим нав’язливіше питання: чому ж все-таки ми дивимося медичні серіали?
Будь-яке професійне середовище зсередини — досить екзотичне,
щоб відповідати специфіці серіального жанру в не меншій мірі, ніж натура
та вдачі Латинської Америки. А вже якщо йдеться про медицину, то професійна
екзотика тут унікально поєднується з нашою загальною до неї, хоча б мінімальною,
причетністю. Адже навіть найздоровішим відомі фізичні та душевні муки,
що супроводжують хвороби. Болісне очікування і катарсичне вирішення лікарняних
перипетій. Та й антураж — будь-то сучасної західної клініки чи польового
військового шпиталю 50-х — саме по собі видовище вражаюче.
Основний же виграшний момент епопей охорони здоров’я, без
сумніву, — образ лікаря, вже внаслідок екстремальності професійних ситуацій
вбраний у ореол супергероя так само природно, як у білий халат.
Сексапільні та в міру ексцентричні інтелектуали-роботоголіки,
які щодня рятують людське життя й при цьому не вільні від психологічних,
етичних і життєвих проблем, але незаплямовані бізнесом і політикою. Ці
нетутешні (бо американські) янголи-охоронці людських тіл вселяють нехай
і чиказьку, але все ж надію...
№243 18.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету
обов'язкове. © «День»
