Анастасія ОБРАЗЦОВА, кореспондент, «Новий канал»:
— Думаю, що, на жаль, так. Як кажуть, за відсутностi кращого в Україні пізніше, ніж у Росії, усвідомили необхідність роботи іміджмейкерів, а тому і працюють вони на якісно іншому рівні. Система «всі кандидати — смертники, окрім одного», використовується частково і в програмі «Епіцентр», тільки В'ячеслав Піховшек грає роль такого собі «судді», що надає слово не лише обвинуваченню, але й захисту. Приємно, що кожен кандидат сам обирає — бути чесним чи ні, а отже, і обирає — прозвучать його слова як захист чи як вирок самому собі. У телевізійних проектах російських іміджмейкерів на українському телебаченні кандидати в президенти права голосу не мають, їх просто хапають на гарячому, помічаючи те, що інші програми або не помічають, або роблять вигляд, що не помічають. Глядач чудово розуміє, на кого працює програма. Але його змушують пiдмічати й недоліки інших кандидатів, на що він, безумовно, зверне увагу. Передвиборна ситуація в Україні відрізняється від російської, а отже, за логікою, перевірені в Росії сценарії мали б не спрацювати. Та, схоже, один iз кандидатів керується думкою — краще перевірене, ніж нове, хоча й своє. А «Голосуй или проиграешь» краще, ніж дебати у прямому ефірі. Як показав час, доля істини в цьому є.
Євген ФЕДЧЕНКО, автор і ведучий програми «Вікна в світ» (СТБ):
— Як політолог за освітою, тобто як теоретик, можу сказати, що з упевненістю на це питання зараз ніхто не відповість, адже ситуацію в Україні навряд чи можна проаналізувати за допомогою вже існуючих схем, моделей та технологій. Очевидно, що Україна, як завжди, піде якимось своїм особливим, можливо, не найкращим шляхом, про який зараз багато хто й не здогадується. У цьому контексті в роботі з українським електоратом навряд чи зможуть бути дуже корисними доробки закордонних іміджмейкерів, зокрема російських (хоча й без них не обійдеться). Адже ситуація тут, у Києві, у жовтні 1999 року буде зовсім не така, якою вона була в Росії чотири роки тому. І думаю, що тут програє будь-хто, хто ризикне запропонувати щось геніальне за своєю примітивністю на зразок «Голосуй або програєш!» (в Україні і без того всі, хто міг програти, вже давно програли). А мені здається, що російські іміджмейкери нічого нового придумати за весь цей час не змогли, та і навряд чи вони, приїхавши до Києва, за кілька місяців зможуть зрозуміти, чого або кого хоче місцевий виборець. Західні демократії на створення певних формул успіху на виборах витратили не одне десятиріччя, йдучи нелегким шляхом власних помилок. Очевидно, Україні, як, до речі, і Росії, доведеться зробити те ж саме, поступово трансформуючись від провінційних технологій та провінційної політики до чогось привабливiшого для народу. Але, можливо, така трансформація — лише мрія теоретика-політолога.
Олесь КОВАЛЬЧУК, оглядач програми «7 днів» (УТ-1):
— Не використати російський досвід PR, безумовно, було б величезною помилкою. Він, очевидно, апробовується в Україні. Наскільки творчо і результативно — з'ясували і обов'язково ще з'ясують українські громадяни. Прикро, що українські PR-ники не спроможні належно запропонувати себе. Дехто навіть хизується тим, що вправно самоусунувся від співпраці з нашими кандидатами... Відтак Україна ще довго залишатиметься полігоном для полірування чужих забаганок і смаків...
Людмила ДОБРОВОЛЬСЬКА, ведуча ТСН («1+1»):
— Технології тих російських иміджмейкерів, з якими я знайома, спрацювати, безумовно, можуть. Але в разі застосування їх у комплексі виборчих технологій. Телебачення — це лише частина (щоправда, така, що афішується) цілого айсберга виборчих технологій. Але я не думаю, що можливого успіху московських іміджмейкерів слід боятися, — вони працюють виключно у власних інтересах. Про державні інтереси Росії не йдеться. Точнісінько так само працювали б і київські іміджмейкери. Якби про них знали.
