На ТБ і радіо минулого тижня пристрасті вирували довкола відставки глави Дніпропетровщини Ігоря Коломойського. На радіо «Вісті» невтомний викривач Сергій Лещенко таврував ганьбою олігарха, переконливо розповідав, чому олігархат слід ліквідувати, згадував гріхи дніпропетровського начальника. Одного лише не пояснив: чому треба цю боротьбу починати саме з Коломойського? Адже це єдиний магнат, який продемонстрував стійку патріотичну позицію, неабияк витратився на організацію оборони області й у важкий період, коли здавали Крим і Донбас, утримав від обвалу наш південний фланг. Чому публічну «прочуханку» не влаштували Ахметову, Фірташу, Пінчуку, Льовочкіну, Новінському, Колесникову і так далі, які й сотої частки заслуг Коломойського перед країною не мають? Ми з нашим справедливим антиолігархічним пафосом ще можемо пошкодувати, що у нас немає трьох Коломойських на Харків, Одесу й Запоріжжя. До речі, в останньому місті сконцентрувалися, як кажуть, структури Ахметова. До чого б це? Дай боже, щоб у Запорізькій області не виникла ситуація, схожа на ситуацію в Донецькій. А Лещенко й Ко вчепилися в главу Дніпропетровщини.
Знайшли час... Автор статті є переконаним прибічником ліквідації олігархату як системи (її «хрещеним батьком» був улюбленець нинішньої влади Кучма), але якщо в реальних умовах України, у війні, Коломойський є чинником стабільності на південному сході, то треба керуватися реаліями, а не ідеологічними догмами, а то догму врятуємо, а країну — ні. Якщо найближчим часом антиолігархічна політика не буде продовжена проти інших олігархів, то в суспільстві виникне підозра, що у випадку з главою Дніпропетровщини йшлося про особистий конфлікт одних олігархів з олігархом Коломойським...
УЛАМКИ РЕЖИМУ ЯНУКОВИЧА
На каналі «1+1» сам винуватець «торжества» Коломойський виступив із абсолютно компромісною примирливою промовою. За його словами, він нікому не дозволить «вбити клин» в Україну. Він показав себе носієм державного етосу, який вміє ставити інтереси України вище за свої власні. До речі, і його добровільна відставка теж є спробою погасити дуже небажаний для країни конфлікт. Коломойський заявив, що не має ніяких політичних амбіцій. Подивимося... Він зазначив, що «в душі залишається більше бізнесменом, ніж чиновником». Ну, він хоча б у цьому зізнається...
Команда дніпропетровського відставника була стримувальним чинником для «Опозиційного блоку» на півдні. Тепер це не гарантовано. До речі «Опозиційний блок» реанімував Порошенко, як Ющенко реанімував Януковича після Помаранчевої революції.
Уламки режиму Януковича не слід було легітимізувати у вигляді «Опозиційного блоку».
До приходу Коломойського в програмі «Право на владу» спілкувалися з міністром внутрішніх справ Арсеном Аваковим, який виправдовував телеспектакль з арештом керівників держслужби з надзвичайних ситуацій. Виявилося, що це найбільші корупціонери в Україні, інших, більш гідних арешту, не знайшлося... Суспільство має задовольнитися сценою затримання маловідомих полковників.
Але ж є чимало тих, чиї імена відомі всій Україні. Це вони не лише розкрадали країну, а й фінансували сепаратистів і терористів, руйнуючи цілі регіони. Але до них, на відміну від Коломойського, ніяких серйозних запитань не виникає.
Авакова запитали про справу Кернеса. Він відповів у тому дусі, що з міським головою Харкова все буде вирішено, порок буде покараний, а доброчесність восторжествує. Чекаємо. Щоправда, Аваков визнав, що не можна порівнювати Коломойського з Кернесем, оскільки Коломойський — патріот і шанована людина.
«ІНТЕРІВСЬКА» СТАЛІНІАДА НЕ ПРИПИНЯЄТЬСЯ
На Першому Національному каналі виступав такий собі Енріке Менендес із Донецька, який протестував проти визнання окремих районів Донецької й Луганської областей окупованою територією. Цей пан тонко натякав на необхідність примирення з «ДНР» і «ЛНР». На мій погляд, найкраща політика — це принципова політика. Не треба плазувати перед бандитськими псевдореспубліками «ДНР» і «ЛНР», до чого вів пан Менендес. У нас 20 років підлабузнювалися до антиукраїнських сил на Донбасі й у Криму, результат — очевидний. Лише сильна й безстрашна позиція додасть Україні пошани на всіх територіях.
Давно не дивився канал «Інтер», нещодавно туди заглянув і переконався, що там нічого не змінилося. Колега С.Грабовський уже писав про російський телесеріал «Орлова та Александров» на «Інтері». Знову українському глядачеві нав’язується мудрий і симпатичний, хоча й грізний, мов бог-громовержець, товариш Сталін. А ще — його кінематографічний холуй Александров. У принципі, можна було б зняти аналогічний серіал про творчі звершення в німецькому кінематографі доктора Геббельса, й вийшло б не гірше. Немає такої підлоти, яку неможливо було б опоетизувати.
Про «Орлову й Александрова» «Інтер» показував о 20.45, а о 23.00 йшов другий серіал про Сталіна «Син вождя народів». «Інтерівська» сталініада не припиняється, й вона не така безневинна, як здається, Це не просто справи давно минулих років, а, на жаль, сучасність. У сусідній Росії планують у 15 містах встановити пам’ятники Сталіну до 70-річчя перемоги в Другій світовій війні.
А що стосується фабрики мрій режисера Александрова, то вона була потужною опорою сталінізму. Був такий професор Рейснер у Москві, який у 20-ті роки ХХ ст. вивчав цивілізації Стародавнього Сходу. В одній зі своїх книжок він написав, що деспотичні імперії трималися на трьох «китах»: це диво, догма і терор. Режисер Александров продукував чудеса у своїх фільмах, створюючи паралельний ілюзорний світ. Коли ж нарешті Україна вилізе з ідеологічного болота? І скільки десятиліть на це знадобиться? А на російському телеканалі RTVI, який вільно приймається в Україні, ведуча Каріна Орлова спілкувалася з відомим у РФ і за її межами церковним діячем дияконом Кураєвим. Кураєв дуже критикував нашого Філарета, але, що дивно для московського церковника, шанобливо називав його Київським Патріархом. Критика зводилися до того, що Його Святість нібито мало робить для припинення війни на Донбасі, для чого, на думку Кураєва, патріарх Філарет має припинити підтримувати українське воїнство. Зайняти нейтральну позицію. Кураєв із задоволенням заявив, що на Донбасі не було парафій УПЦ КП, мовляв, народ не співчував. Або Кураєв не знає, або свідомо лукавить, але на Донбасі, зданому в лізинг місцевим олігархам і бюрократам, проводилася жорстка політика заборони на створення українських парафій (при «зеленій вулиці» для Московського патріархату). Режим Кучми прагнув не допустити розширення території УПЦ КП. Подібне відбувалося не лише на Донбасі. Ведуча Каріна Орлова несла якусь ахінею про українські військові підрозділи, відомі особливою «жорстокістю». Де вона це взяла? Надивилася, Діми Кисельова, начиталася кремлівських газет?
RTVI демонструє, що вся російська демократія — явище досить сумнівне й схильне повторювати плітки російської диктатури. До речі, останнім часом поради російських демократів стають дедалі неадекватнішими. Ось, наприклад, розрекламована Шустером у його програмі російська журналістка й правозахисниця пані Ієвлєва, яка закликала Україну до роззброєння під дивним гаслом: «Головне збереження народу, а не території». А де ж житиме народ, якщо його позбавлять території? Ієвлєва заявила, що Яценюку треба встановити пам’ятник за те, що він не чинив опору в Криму. Ну, деякі росіяни (втім обчислювані мільйонами) були б раді, якби українці здали їм усю країну без єдиного пострілу. А я сподіваюся всіх причетних до здачі Криму побачити на лаві підсудних.
Здається, ми втрачаємо останні ілюзії щодо російських демократів. Про це добре написав Юрій Макаров: «Інша річ, чого чекати не від Росії, а від росіян? Як з ними далі поводитися? І вже чути заклики наводити мости з притомними бранцями Кремля, підтримувати культурний обмін, брататися через голови урядів, обійматися з тими неушкодженими 14%, чи скільки їх там залишилося. Я відповідально стверджую, що цей намір як мінімум безвідповідальний. Контакти між людьми — то справа особиста. У когось там родичі, в когось друзі, в когось колишні кохані. Незнайомі добрі й світлі люди. З ними треба спілкуватися, подекуди приймати в гості, відігрівати від калінінградсько-московсько-сахалінських морозів, але ніяких «фестивалів дружби». Ніякого «спільного демократичного фронту».
МІФ ПРО РОСІЙСЬКУ ДЕМОКРАТІЮ ЗДИХАЄ
Тут-ось недавно телеканал «Еспрессо-tv» узяв інтерв’ю у депутата Держдуми РФ Іллі Понамарева, що перебуває в США Він єдиний у російському парламенті голосував проти анексії Криму. Його запитали, як він бачить повернення Криму Україні. Пономарьов майже в стилі Ходарковського й Навального завів сагу про те, що громадська думка Росії дуже проти повернення, тому, мовляв, слід подумати про подвійне управління, про новий референдум і так далі) Тобто захопили за кілька днів, а повертати — потрібні десятиліття. Новий референдум означає непряме визнання юридичної спроможності того знущання з права, моралі й здорового глузду, яке мало місце в березні 2014 року. Словом, міф про російську демократію остаточно здихає. До речі, а чому 1945 року ніхто не проводив референдумів у Судетській області, яку просто повернули Чехословаччині? Тому що гітлерівський Рейх зазнав краху? Висновки напрошуються цілком очевидні.
У Савіка Шустера обговорювали колізії звільнення дніпропетровського керівника. Цікава, проте, річ: як у робітника з анекдоту, в якого хоч би що він робив виходив автомат Калашникова, так у Шустера в його програмах замість консолідації й взаєморозуміння завжди виходить суспільний і політичний розкол і конфронтація. Будь-яка сутичка, коли проходить через Шустера, перетворюється на серйозний, а незрідка й вельми болісний конфлікт. Пригадаємо, яку значну роль його програма зіграла в розбурхуванні протистояння між Ющенком і Тимошенко. Найцікавіше, що Савік, швидше за все, такого результату суб’єктивно не прагне, але чомусь так об’єктивно виходить. Чому?
