Ну що, здавалося б, може додати ложку дьогтю до такої шляхетної, зворушливої та переповненої гуманізмом акції, як «Гордість країни», яка вшановує надзвичайні вчинки звичайних людей? Адже це одна із дуже небагатьох (якщо не єдина) гучних українських премій, присудження якої ніколи (з 2003 року!) не супроводжувалося ганебними чутками чи корупційними скандалами. Більше того, телетрансляція цієї акції, яка традиційно відбувається з ініціативи Віктора Пінчука та підтримується газетою «Факти» та «Новим каналом», встановлює планку людяності, вдячного ставлення, уваги до людини та найкращого у ній, для всього українського телебачення.
У телеверсії «Гордості країни-2011», яка транслюватиметься цієї суботи о 22.00, посеред традиційних украй зворушливих картин, справді достойних, хоча й маловідомих, людей та вологих від сліз очей ви побачите обличчя Леоніда Кучми, якого напередодні, швидше за все, бачили в новинах на тлі Генеральної прокуратури. Нічого дивного, адже ініціатор премії — зять Леоніда Даниловича. І якщо раніше відчуття незручності щодо появи екс-президента серед глядачів цієї акції публіка мала би право не відчувати, то тепер Леонід Кучма — людина, проти якої порушена кримінальна справа, а плівки Мельниченка відомого змісту долучені до справи в якості доказів, а значить визнані слідством автентичними.
Одне обличчя — і в усьому, що відбувається на сцені та в залі, вже відчутний інший, дуже непевний і зовсім не гуманний контекст. Адже і лауреати нагороди, і члени громадської ради, які її присуджують (а серед них такі особистості, як Андрій Курков, Мирослав Попович, Ніна Матвієнко), і загалом ідея премії виглядає як... технологія в рамках кампанії захисту Леоніда Кучми, що розгортається на наших очах. Ні для кого не секрет, що нині екс-президента всіляко намагаються, так би мовити, помістити в інакший, значно сприятливіший за справу Гонгадзе контекст — артистів, академіків, зрештою — «надзвичайних вчинків звичайних людей». І майже ніхто не відчуває з цього приводу морального дискомфорту. Жодних публічних рефлексій ми не почули й від політиків, які були присутні на врученні, зокрема, Арсенія Яценюка, а також від братів зі світовим ім’ям — Кличко.
Як реагувати на справді шляхетну справу, до якої, втім, «чіпляють» одіозних персонажів? І хто, як казала в інтерв’ю «Дню» Марія Матіос, мав би бути дзвонарем небезпеки в суспільстві, яке ще не навчилося дискутувати з приводу таких тонких і водночас життєво важливих для нього речей? Це ще раз доводить, що суспільство потребує морального очищення та латання дірок у матриці уявлень про адекватність та межі припустимого. Дуже влучно зазначила в своєму інтерв’ю російському Радіо «Свобода» білоруська письменниця Світлана Алексієвич: «Свобода виявилася складнішою, ніж ми думали». Хоча говорила письменниця про вибух у мінському метро, але, так чи інакше, йдеться про завдання зберегти в людині людське. І це завдання особливо актуальне на пострадянському просторі.
Ще одне свідчення того — моральна колізія довкола благодійного проекту фонду «Федерація» в Росії, який, зібравши кошти на вечорі за участі Шерон Стоун, Алена Делона, Міккі Рурка, Жерара Депардьє, де навіть Володимир Путін зіграв на роялі та заспівав, раптом розчинився. Благодійний фонд запропонував хворим дітям «Повірити в мрію», розповідає «Новая газета». Ті, разом із батьками і лікарями, повірили — і нічого. Скандал почався після того, як одинока матір хворої дитини написала листа президенту Росії. «Минуло три місяці. Ні грошей, ні допомоги, ні фонду», — йшлося в листі. Президент на лист не відповів. Але після бурхливого обговорення цього інциденту в медіа на рахунки трьох російських лікарень раптово надійшли величезні кошти. Лікарі цих медичних установ, звісно, дуже поблажливі в своїх коментарях, головне для них — те, що тепер вони можуть придбати необхідне обладнання для лікування дітей. Утім, на думку журналістів, уся ця благодійна історія виглядає далеко не однозначно, попри позитивний, здавалося б, кінцевий результат. Так само неоднозначно все й у випадку із благородною справою ініціаторів «Гордості країни».
Словом, того вечора Леонідові Даниловичу варто було залишитися вдома.
