Нещодавно відома прес-офіцер з однієї з знаних бойових бригад дуже обурювалася на Фейсбуці, чому іноземний журналіст — який був на позиція українських військових і ніби об’єктивно висвітлював конфлікт на Донбасі — раптом написав в соцмережах про «громадянську війну в Україні». Пізніше репортер виправив пост з цим визначенням (після зауваження українців), але осад залишився.
Як і чому навіть ніби незаангажовані зарубіжні — європейські та американські — медіа користуються сумнівними визначеннями на кшталт «громадянська війна в Україні», «внутрішній конфлікт», «повстанці на Донбасі» та ін.? І загалом — чому цей наратив досі є популярним в інформаційному просторі?
СИМУЛЯКР ЗАМІСТЬ ПОШУКІВ ІСТИНИ
Першим поясненням є загальноприйнятий підхід західних засобів масової інформації до висвітлення збройних конфліктів в зарубіжних країнах. Частково він базується на відомих журналістських стандартах, але здебільшого на багаторічної практиці.
Це підхід полягає, насамперед, в максимальному дистанціонуванні від того, що відбувається «десь там». Жодної емпатії, ніякої приязні — лише бізнес, в сенсі, класична журналістська робота за для об’єктивного висвітлення подій.
Звичайно, що всі факти та заяви мають бути підтвердженими з незалежних джерел, або джерел, які викликають довіру — міжнародні організації, громадські структури або ж власний уряд, тобто уряд країни, де розташовано медіа.
Але усвідомити, що мета — об’єктивність та незаангажованість — не завжди досягаються через глибоке дослідження теми та пошук істини. Враження рівновіддаленості від воюючих таборів можна створити і через подання інформації з врахуванням позицій всіх сторін конфлікту — незалежно від того, хто каже правду, а хто ні.
Відома всім журналістам вимога представлення в матеріалах двох протилежних думок може дійсно допомагати створенню об’єктивної картини реальності, а може бути і її симулякром.
Є багато прикладів, коли намагання досягти балансу, іноді навіть між правдою та брехнею, часто-густо ведуть до фейкізації матеріалів ЗМІ замість їх більшої об’єктивізації.
Це одна проблема.
Друга — це інформаційна війна.
ТРАДИЦІЇ СРСР
Росія, яка фактично стала спадкоємцем радянських технологій часів «Холодної війни» масштабно і методично працює на цьому фронті в країнах екс-СРСР та на Заході , фактично, із 2008 року — коли війна в Грузії актуалізувала цей напрямок. А з 2014 року російська активність в цієї сфері, яка стала частиною загальної війни проти України, інтенсифікувалася в рази.
Одним з головних напрямків цієї активності є робота росіян із західними медіа і загалом із західними аудиторіями. Російські медіа, найняті росіянами аналітичні центри і просто «голови, що розмовляють», просувають кремлівські наративи всюди в світі. Про чому роблять це системно, масштабно та дуже наполегливо.
Україна на цьому тлі виглядає дуже блідо, майже ніяково.
Але найбільш проблемним за для утвердження в світової громадської думці української точки зору на війну на Донбасі є присутність російських наративів всередині медіаполя України. Цей факт означає не тільки те, що тези російської пропаганди поширюються в тилу у нашої армії. Але і те, що для Заходу цей «плюралізм» є аргументом того, що «не все так однозначно».
Якби прес-офіцер бойової бригади подивилася передачі українських (!) телеканалів т.зв. «кремлівського» або «медведчуківського» пула, вона б зрозуміла — проблем із інформаційною війною РФ проти України всередині країни набагато більше, ніж закордоном.
12 ОСНОВНИХ «КРЕМЛІВСЬКИХ» НАРАТИВІВ
«Детектор медіа» восени запустив нове дослідження — моніторинг (про)російських дезінформаційних наративів. У вересні-жовтні 2020 року протягом семи тижнів експерти проводили дослідження у загальнонаціональних медіа та в регіональному медіапросторі восьми областей — Донецької, Луганської, Миколаївської, Херсонської, Одеської, Запорізької, Дніпропетровської та Харківської. У кожній області аналізували онлайн-видання, новини телевізійних каналів, телеграм-канали та Фейсбук-сторінки, що поширюють політичні новини.
Отар Довженко, медіаексперт, який координував моніторинг проросійських дезінформаційних наративів, розповів «Укрінформу»:
«Громадянська війна» (плюс заперечення російської агресії та ролі Росії як агресорки й ворога України) — один із наративів базового списку, які ми відстежували. Він не був найпопулярнішим. Думаю, йому не відводили центральної ролі в проросійській передвиборчій риториці, бо саме по собі відбілювання Росії не допомагає ОПЗЖ виграти місцеві вибори (а саме на це була спрямована дана риторика). Але з інформаційного простору цей наратив ніколи не зникає».
За даними підсумкового моніторинг теза «громадянська війна в Україні» увійшла до 12 основних «кремлівських» наративів.
Наратив «громадянська війна», як виявили дослідники, включає заперечення російської агресії, перекладання відповідальності за бойові дії та окупацію частини Донеччини та Луганщини на українську владу, твердження, що Україна не прагне миру, бо не виконує мінські угоди, тощо. Потужний «сплеск» поширення цього наративу в загальнонаціональному інфопросторі припав на 28 вересня — 4 жовтня: протягом цього тижня вийшла майже третина всіх матеріалів із меседжами про «громадянську війну», зафіксованих протягом дослідження. Ймовірно, це було пов’язано з загостренням ситуації в Мінській тристоронній групі, зокрема резонансними заявами Вітольда Фокіна про непричетність Росії до окупації частини Донеччини та Луганщини і його подальшим виключенням із групи.
Загалом експерти зробили такі висновки:
• Кремль та його союзники в українській політиці вибудували ефективну, добре скоординовану та централізовану систему поширення проросійських дезінформаційних наративів. Вона продукує якісний і різноманітний за формою контент, який, окрім традиційних медіаканалів, поширюється в соціальних мережах та запозичується іншими медіа далеко за межами зони безпосереднього впливу проросійських політичних сил.
• Прокремлівський порядок денний в інформаційному просторі в жодному разі не домінує — навпаки, він локалізований в обмеженій кількості медіа, які займають порівняно невелику частку медіаринку — хоча, як свідчить дослідження Київського міжнародного інституту соціології на замовлення «Детектора медіа», довіра до них зростає.
• Для поширення та посилення своїх меседжів система пропагандистських ЗМІ використовує великий арсенал маніпулятивних засобів і натискає на «больові точки» українського суспільство — невпевненість у майбутньому, страх перед коронавірусною епідемією, «втому» від війни, незадоволення рівнем життя, міжнаціональну напругу, мовні й релігійні питання.
• Під час періоду проведення моніторингу, що збігся з місцевою виборчою кампанією, головною метою проросійських пропагандистів було покращення результатів «Опозиційної платформи — За життя» на виборах. Втім інші моніторинги «Детектора медіа» свідчать, що по завершенні виборів інтенсивність поширення дезінформаційних меседжів в медіа, що належать до двох головних проросійських груп, не знижується, тож проблема проросійської пропаганди в українському медіапросторі залишається насущною й нерозв’язаною».
Тобто, війна із Росією триває вже сьомий рік, а в нашому інформаційному полі без перешкод транслюються кремлівські пропагандистські наративи. Що тут можна сказати? Лише те, що наші військові герої, а наші всі разом взяті можновладці в тилу — ....ні. І так, з цим треба щось робити, інакше ніяку війну, ані конвенційну, ані гібридну, ми не виграємо, бо в 21-му столітті війни виграють не тільки в окопах.
