Олександр МЕЛЬНИЧУК, ведучий програми «Право вибору», «Інтер»:
— Уявіть, що ви живете не в Києві і можете дивитися тільки три-чотири вітчизняні телеканали. Проведіть так день, а краще кілька, і ви отримаєте відповідь на запитання, що набридло глядачеві.
По-перше, переситився одноманітністю, причому у всьому — починаючи від фільмів і закінчуючи новинами. Різниця між каналами тільки в назвах фільмів і часі їхнього виходу в ефір. Принципи побудови сітки мовлення дуже близькі: немає чого запропонувати оригінального, значить, покажемо серіал. Який є. Або фільм, який був касовим років п’ять тому. Не хочуть дивитися? Так у глядачів і вибору-то немає. Особливо у тих, хто живе за межами столиці.
Набридло, мені здається, і те, що всі працюють на столичного глядача. Звичайно, Київ — це місце, де «робиться політика і приймаються рішення». Але чомусь мені здається, що в Здолбунов і чи Жмеринці глядачів більше цікавить, коли перестануть відключати світло чи відкриють, наприклад, лікарню після ремонту. На жаль, регіональна кореспондентська мережа розвинена далеко не у всіх каналів.
А крім того, майже немає нічого нового. Те, що з’являється — або оновлена калька з уже накатаного і випробуваного, або просте копіювання. Телебаченню терміново треба шукати оригінальні і цікаві рішення. І надати глядачам право брати участь у програмах. Нехай навіть шляхом інтерактивного голосування.
Марина ОСТАПЕНКО, ведуча програми «Подробиці тижня», «Інтер»:
— Так вийшло, що мені майже не вдається дивитися телевізор увечері, тому включаю його, здебільшого, вранці. Особисто мені незрозумілі (щоб не сказати неприємні) ранкові ефіри українських каналів. Можливо, це просто збіг, але керівники всіх телекомпаній чомусь одночасно вирішили, що вранці має бути страшенно цікаво слухати беззмістовні теревені ведучих, як правило, ні про що. Нічого не можу з собою вдіяти, але їхні безглузді жарти просто роздратовують, а інфантильна манера ведення наводить на думку про серйозні комплекси якщо не самих ведучих, то творців подібних програм.
Друге. Мало серйозних соціальних проектів. Одними новинами ці теми не вичерпуються. Це, можливо, непатріотично, але мимоволі порівнюєш з Росією. І порівняння, самі розумієте, не на нашу користь. У нас (я маю на увазі не канал, на якому працюю, а Україну) на першому місці за кількістю — розважальні передачі. Напевно, за принципом — чим гірше життя, тим має бути веселіше. Видовище без хліба, можливо, і дозволяє забути на час про проблеми, але... «за державу обидно». Хто це вирішив, що українським людям необхідні тільки бездарні гумористичні програми, бразильські телесеріали та інша гидота?
І третє. У нечисленних передачах-дебатах українського виробництва за участю політичних діячів і інших «відомих» осіб, як правило, дають виступити тим, хто заплатив. І, повірте, немало. (Винятками можуть бути тільки «Право вибору» і «Епіцентр» («1+1»). Тут гроші не беруть.) Але найголовніше, що глядачі це розуміють. І чим далі, тим менше вірять ЗМІ. А шкода.
Олексій ВИСОЦЬКИЙ, Новий канал:
— Як на мене, пересічного телеглядача, мабуть, уже просто дістала злива вузькогалузевої політико-економічної інформації, яка левовій частці українців просто нецікава й не дуже зрозуміла. Часто-густо новини з коридорів влади витісняють з випусків теленовин більш цікаві глядачеві життєві сюжети на соціальні теми. Для того ж, щоб хоч більш-менш адаптувати сухий офіціоз до сприйняття простого глядача, потрібний певний час, якого більшість журналістів-теленовинників просто не має: або доводиться видавати новину у «напівпаркетному» вигляді, або пізніше вона просто вже не буде новиною.
Щодо репертуару фільмів на вітчизняних каналах... Особисто мене просто нудить від низькопробних, низькобюджетних бойовиків і примітивних телесеріалів. Сам дивлюся переважно новини — телеканала, де працюю, та конкурентів. Зацікавлено спостерігаю за особливостями «препарування» новин своїми колегами з інших телекомпаній.
Маргарита ТРУБАЧОВА, кореспондент програми «Вікна», СТБ:
— На мій погляд, вітчизняний телеекран зараз буквально заполонили низькопробні і часто безглузді бойовики і комедії. Третьосортні фільми Заходу, на жаль, заповнюють левову частку нашого ефіру. Зрозуміло, що це від бідності: більшість телеканалів просто не можуть собі дозволити купувати хороші, нові, касові кінострічки. Глядач, звичайно, все одно дивиться ці фільми, але вибирає частіше за все з поганого і посереднього. Знову-таки посередніми можна назвати величезну частину вітчизняних телепрограм. Аудиторія переситилася банальним шоу. Мені здається, дуже не вистачає на телеекрані розумних співрозмовників, цікавих несподіваних тем, гарних інтелектуальних і розважальних передач. Можливо, я говорю як професійний кореспондент новин, але не набридли хіба що новини. Про якість українських інформпрограм також можна сперечатися. Хоча, подивитися, а що там у світі діється, по- моєму, глядачеві буде цікаво завжди. Втім, на колір і смак, як кажуть, у кожного свої погляди. І того, чим переситилися одні, іншим, можливо, не вистачає?
Олександр ГЛИВІНСЬКИЙ, Перший національний:
— Я думаю, що нашому телебаченню взагалі не вистачає барв, і не вистачає постійного, з року в рік, їх насичення — це не може не дратувати глядача.
Глядачеві мало б набриднути, що програми, які є на різних національних каналах, особливо не змінюються. Ті ж самі ток-шоу — одна цікава тема йде за іншою, але самі програми не змінюються якісно. Хоча, здається, це так зрозуміло — навіть успішні проекти повинні оновлюватись. Для кожного шоу після року існування потрібні зміни, які зробили б програму свіжішою. Я не хотів би думати, що журналістам бракує польоту фантазії, скоріше — це проблема продюсерів. Адже будь-які якісні зміни означають додаткові фінансові вливання. А продюсери, які «тримають» ті чи інші програми або не здатні, або бояться ці вливання робити: а раптом новий проект втратить рейтинг? Не буде таким популярним, як попередній, і витрати грошей виявляться марними?!
Микола ВЕРЕСЕНЬ, «1+1»:
Простіше сказати, чого не вистачає. Не вистачає, напевно, політики. Політика якось вивітрилася з роками в Україні, хоча довести, що людям політика не цікава, дуже складно. Тобто чому вона подобалася у 1989—93 рр. і навіть частково в 95-му, а тепер раптом не подобається? Чого багато — це, звичайно, серіалів, про що навіть нецікаво говорити. Багато порожніх мовби гумористичних програм. Взагалі багато напутливості, повчань, менторства і дидактики. У новинах багато світлого й чистого і мало правди. Тож хочеться іноді вжити блатний жаргон: «Хочу бачити те, що чую, в натурі!»
ВІД РЕДАКЦІЇ: Наступної п’ятниці на це ж запитання дадуть відповіді наші постійні експерти-телеглядачі. Чекаємо й ваших листів, шановні читачі.
