Медіамагнати і телевізійні менеджери люблять вести мову про те, що народ, себто глядацька публіка, не бажає бачити на екрані нічого серйозного, відтак віддає перевагу розважальній музиці (простіше сказати, «попсі»), нескінченним російським телесеріалам, скандалам на ток-шоу, спорту й іншим різновидам «полегшених», так би мовити, видовищ. На чому ґрунтуються такі переконання — важко сказати, але вони втілюються у життя, й екранна політика промовляє сама за себе, хоча за останні роки ситуація на телебаченні й дещо покращилася. Проте тут власники медіа ні до чого — тиск із боку мільйонів телеглядачів і громадянського суспільства дався взнаки.
А разом із тим уже доволі давно, десь за рік після помаранчевої революції, українські соціологи реалізували давній принцип — довіряй, але перевіряй. Київський міжнародний інститут соціології і Фонд «Демократичні ініціативи» провели всеукраїнське опитування щодо телевізійних уподобань населення і з’ясували цікаві речі. Отже: якби телеглядачі приймали рішення щодо створення нових телеканалів, то більшість у першу чергу надала б ліцензії каналам інформаційного спрямування (таку відповідь дали 27% опитаних), пізнавального спрямування (17% респондентів) та каналу фільмів і серіалів (14%). 7% опитаних віддали перевагу створенню суспільно-політичних каналів, 6% — розважальних, 4,5% — спортивних, 4% — культурологічних і 3% — створенню музичних телеканалів. Інакше кажучи, 2005 року загальна кількість прихильників створення нових телевізійних каналів серйозного спрямування удвічі перевищувала кількість прибічників суто розважальних каналів. І це у разі, якщо канал фільмів та канал музики вважати розважальними, проте ж існують серйозне кіно та симфонічна і рок-музика. Тому перевагу прихильників «серйозного» телебачення над адептами «попси» слід було вважати абсолютною і беззаперечною.
При цьому вибір нових каналів істотно залежав від віку опитаних. Так, наймолодша аудиторія (віком 18 — 29 років) найбільше хотіла б мати новий канал пізнавального напряму; 30—49 років — інформаційного та пізнавального напряму; 50 років і старше — суто інформаційний телеканал.
Чому я сьогодні звернувся до даних уже давнього опитування? З кількох причин. По-перше, це єдине відоме мені справді серйозне дослідження телевізійних уподобань (і не лише поточних, а й, так би мовити, «стратегічних») всеукраїнської аудиторії. По-друге, дані цього опитування наочно демонструють, що практично всі тодішні телемагнати відверто зігнорували прагнення аудиторії — і це за умов начебто ринкової економіки, коли продуцент мав би намагатися задовольнити масовий попит українських громадян. По-третє, якби в той час «помаранчева» влада переймалася не внутрішніми чварами, а серйозними справами, то створення низки високопрофесійних телеканалів, які задовольняли б попит глядачів, істотно підвищило би загальний культурний рівень і зробило менш імовірними трагічні події наступних років, пов’язані зі здобуттям влади командою Януковича, антиконституційним переворотом 1 жовтня 2010 року, накопиченням маси «золотих батонів» паралельно з розкраданням бюджету, вуличними боями в центрі Києва й «русской весной»...
А от Кремль і Луб’янка, схоже, ретельно вивчили запити української телеаудиторії й щедро запропонували їй свій продукт — ясна річ, лише за формальними ознаками схожий на те, чого прагнула ця аудиторія. Російське телебачення плюс «вживлені» в Україну нібито українські канали майже десять років посилено годували публіку імперсько-шовіністичною міфологією, нерідко вельми професійно сконструйованою, — і досягли в тому немалих успіхів.
Тим часом українська політична, культурницька і наукова еліти марно намагалися дати раду хоча би так званому національному телебаченню, при цьому якщо «винести за дужки» питання про творення цілісного національного телепростору. Ці намагання врешті-решт ні чим не увінчалися — і трагічні наслідки цього маємо сьогодні...
Чи вивчені належним чином уроки минулого як власниками телеканалів, так і політиками? Чи зроблені висновки? Схоже, лише частково, в плані «розмовних» жанрів, журналістських розслідувань і новин. А з по-сучасному зробленими пізнавальними програмами і телефільмами справи ще гірші.
Складається враження, що українська історія (в якій було чимало не тільки трагічного, а й грандіозного, такого, що змінювало лице світової цивілізації) та «висока» українська культура — в її класичних та сучасних формах — існують окремо, а телебачення в Україні — окремо. Інша країна вже давно зробила би карколомні серіали навколо доль Марка Безручка, Левка Мацієвича, братів Тимошенків, Костянтина Калініна чи Олександра Соколянського. Натомість у сучасній Україні прізвище «Калінін», боюся, навіть в інтелігенції асоціюється із «всесоюзним старостою» часів сталінського режиму, а «Тимошенко» для публіки — це чи радянський маршал, чи пасіонарна опозиційна провідниця.
Звичайно, існують часом навіть непогані науково-популярні фільми про того чи іншого персонажа української історії, і ці фільми навіть часом показують. Проте зроблені вони у класичній традиції, без використання сучасних телевізійних технологій і без необхідної у таких випадках частки сенсації. З’явилися й українські телесеріали. Та водночас практично на всіх приватних телеканалах і далі «крутять» російські телесеріали, в кожному з яких — навіть там, де начебто немає політики — ненав’язливо проводять певні політико-ідеологічні настанови, в результаті чого масовий глядач досі однією ногою стоїть у болоті російсько-радянського соціально-історичного та соціально-культурного «міфу ХХІ століття».
Отже, головна проблема й далі полягає в тому, що телебачення України, і приватне, і державне (чи то суспільне), має стати українським не тільки за назвою. Його місія полягає не лише в інформуванні чи розважанні аудиторії, а передусім в активному доформуванні української громадянської нації своїми засобами, що випливає зі стану України як держави водночас і постколоніальної, і посттоталітарної, і постгеноцидної. Це наша специфіка, унікальна як для Європи. І якщо процес такого доформування не довести до належного результату — навіщо тоді взагалі було заводитися?
