— Чи можлива в сучасному європейському суспільстві, яке вам добре знайоме і в якому ви живете, ситуація, зображена у вашій п’єсі «Любовні листи до Сталіна»? Не обов’язково на рівні держави, а загалом на рівні взаємин між людьми.
— Один із ризиків полягає в тому, що людина, озираючись у минуле, думає, яка погана тоді була ситуація і яке щастя, що ми зараз живемо за інших обставин. Але набагато розумніше, мудріше й ефективніше, озираючись отак-от назад, думати про те, яким чином і якою мірою це може повторитися в майбутньому. Звичайно, та ситуація, в якій жив Булгаков, та ситуація, яка показана в п’єсі, — це екстремальна ситуація. Але певною мірою всі ми переживаємо подібні ситуації. Дуже небезпечно лише співчувати жертві та дивитися на цього монстра як на щось віддалене від нас. Будь-хто з нас може бути і Булгаковим, і Сталіним. Спершу під час роботи над п’єсою головною була тема «Митець і влада», але тепер для мене головніше запитання, яке ми ставимо самі перед собою: хто за мене пише мої слова? На початку Булгаков пише Сталіну листи, але в певний момент Сталін починає диктувати йому. В якийсь момент Булгаков вирішує полишити літературу, щоб писати для одного читача. Він певною мірою починає писати начебто на замовлення Сталіна, стає «письменником Сталіна». І він так само кожного дня ставить перед собою запитання: хто пише мої слова? Існують нові форми тоталітаризму, коли ти втрачаєш, губиш свої слова, свою ідентичність. Сьогодні митець так само може присвятити себе ринкові.
— Чи була в літературі Іспанії така ситуація? Чи можна цю ситуацію спроектувати на певні особистості в іспанській культурі?
— Звичайно, якщо взяти історію Іспанії впродовж століть, то в ній було багато чорних сторінок, коли інтелектуали були на межі. Приміром, у добу інквізиції дуже багато видатних письменників були страчені або змушені мовчати чи завуальовувати свої думки. Якщо говорити про часи громадянської війни, то жертвою став Гарсіа Лорка, деякі письменники були змушені емігрувати, а деякі опинились у внутрішньому вигнанні. Але, попри всі паралелі, які можна вибудувати, треба також бачити різницю. Якщо говорити про цю пару — Сталін і Булгаков — і про радянське суспільство, то йдеться про суспільство, ототожнене з лідером, у цьому випадку — зі Сталіним. Віддалення від Сталіна означає, що людина стає наче прокаженою, вона випадає з суспільства. Тому цей досвід — не лише Булгакова, а й багатьох інших письменників Радянського Союзу, — екстремальний. І коли у виставі дружина запитує Булгакова: «Чому він не накаже тебе вбити?», —маючи на увазі Сталіна, відповідь проста: тому що ці письменники вже були вилучені з літературного обігу, суспільного життя — фактично вони вже були вбиті.
— Якщо говорити про сучасну європейську ситуацію, наскільки тісно взаємодіють влада і митці? Чи можливе повернення до минулого? Чи є залежність однієї «партії» від іншої?
— В усі часи існувала група митців, які шукають підтримки влади, тому що це дає їм певні можливості. З іншого боку, влада, яка в усі часи зневажає культуру й не любить її, намагається наблизитися до неї, щоб додати авторитету собі. Безперечно, митець не може відмежуватися, так би мовити, від політичного обов’язку. Але цей політичний обов’язок не повинен бути пов’язаний із якоюсь конкретною політичною партією. Бо митець насправді повинен уникати спрощення, примітивізації, повинен мати можливість і вміти висловити всю складність ситуації, яку політики намагаються спрощувати. Власне, митець передусім повинен не просто говорити про свободу, а повинен боронити її кожного дня власним прикладом, що вже саме по собі є політичною дією. Звичайно, це дуже важко здійснювати. Але митцеві так само важко боронити власну точку зору, власну позицію, якщо, скажімо, ринок вимагає чогось іншого. В цьому сенсі ринок також відіграє авторитарну роль.
— Чи не ставили ви себе на місце Булгакова? Яким, на вашу думку, міг би бути вихід із цієї ситуації для письменника?
— У п’єсі передусім ідеться про уяву Булгакова, а не про те, що насправді з ним відбувалося. Це не документальний, не історіософський, а художній твір. На мою думку, Булгаков припустився трагічної помилки. Цієї помилки він припускається з самого початку, коли вирішує писати найпершого листа. Таким чином він відходить від свого природного співрозмовника, яким є суспільство, і певним чином переорієнтовується на одного читача, який уособлює владу. На мою думку, Булгаковим керує наївний мистецький нарцисизм. Певною мірою він уважає, що якщо знайде потрібні слова, то змінить світ і владу. Тобто він якоюсь мірою вірить у владу, в можливість її зміни. І на щось сподівається в цьому сенсі. Дещо подібне можна прослідкувати у творчості Кафки. А практично від влади ніколи нічого не можна сподіватися. Булгаков шляхетний до самого кінця. Але все ж він повинен був присвятити себе власній літературі. Це була б його автентична форма опору. Навіть якби в нього не було жодного читача, твори, які він би написав, одного дня себе виявили, прорвалися до майбутнього читача. Тому, пишучи цей найперший лист, він припускається фатальної помилки.
— Власне у вас є такі п’єси, які жодного разу не ставилися?
— У мене 23 повнометражні п’єси і близько 26 одноактних. З 23 повномасштабних п’єс ніколи не ставилася найперша. Деякі мали буквально одну-дві постановки. Якщо говорити про «Любовні листи до Сталіна», то цій п’єсі більше пощастило. 1999 року вона вперше була поставлена в Іспанії, і сьогодні це вже 15-а країна, де вона йде.
— Київським виставам було притаманне щось таке, чого не було у всіх інших постановках?
— Я завжди кажу, що текст знає такі речі, яких не знає автор. Кожна нова постановка неодмінно викликає нові відчуття, навіть несподівані. В цьому сенсі я дуже задоволений постановкою Станіслава Мойсеєва. Це абсолютно щиро. Практично це інтелектуальний текст: три персонажі, які борються за мозок іншого між собою, проникають у розум. У виставі відбувається постійне взаємопроникнення. Але Станіславу та його акторам вдалося вплинути не лише на мозок глядача, на його свідомість, але й знайти певний сценічний рух, створити багато образів, чимало з яких були для мене вражаючими, несподіваними. Головне призначення цих знахідок — не розважити глядача. Вони збіглися з думкою п’єси. Станіславу вдалося показати, як два персонажі, Сталін і Булгаков, борються за розум, серце і свідомість Булгакова. І за душу. Я дуже задоволений акторами обох складів. В іспанській театральній системі немає такої практики, щоб було два склади акторів. І от якби мені сказали, що я мушу вибрати між одним і другим, то мені було б важко це зробити, бо я насправді вражений.
