Радник секретаря РНБО з питань реінтеграції та відновлення Донбасу Сергій Сивохо розповів 19 листопада в інтерв’ю Укрінформу, як він збирається об’єднати українців з обох боків «лінії розмежування», або «лінії дотику», і ментально повернути жителів окупованих територій в Україну.
Викладені представником команди Президента тези мало кого залишили байдужими — тема «припинення війни в головах» є дуже складною та конфліктною. Втім, спробуємо спокійно розібратися, що саме пропонують «ментальні реінтегратори» і що з цього вийде.
РІВНЯННЯ НА БЕЛФАСТ ТА САРАЄВО
«Наша команда вже працює над створенням Національної платформи примирення та єдності. Ми залучаємо міжнародних фахівців-практиків щодо вирішення військових конфліктів, аналізуємо досвід Ірландії, Боснії та інших країн. Так легше знайти найбільш правильні і вже перевірені варіанти вирішення конфліктів — і накласти цей досвід на наші ситуацію, ментальність і сприйняття», — так радник секретаря РНБО визначив нинішнє поле своєї діяльності.
Отже, Північна Ірландія, Боснія і Герцеговина — ті, хто бажає знати більше, можуть вивчити історію збройного протистояння в цих країнах і подумати, що саме з їхнього досвіду може запозичити Україна. Зокрема, і в інформаційній сфері — цей напрям, за задумом Сивохи та його команди, буде одним із головних під час реінтеграційних заходів.
«Наразі в РНБО чекають від міністра культури, молоді та спорту Олександра Бородянського запуску телевізійного каналу, який мовив би на тимчасово окуповані території Донбасу.
Окрім ТВ, іншим важливим засобом комунікації буде «інформаційна робота з людьми безпосередньо, через соцмережі», — як каже Сивохо.
Що саме реінтеграційна команда збирається показувати та розповідати по ТБ, а також у «Фейсбуку», YouTube та, очевидно, ВКонтакті, поки що громадськості не розповідають, але деякі підходи вже можна зрозуміти.
БІЛЬШЕ РОЗМОВ
Першим принципом нової інформаційної політики, на думку радника секретаря РНБО, має бути інтенсифікація діалогу. «Настав час розмовляти з людьми, які живуть на підконтрольних територіях. Це наші люди, вони громадяни України — і ми маємо навчитися їх слухати і переконувати. Нам є що їм сказати», — підкреслює він.
В основу комунікацій з окупованими територіями, за планом Сивохи, буде покладено принцип (тобто — це другий принцип) відмови від розділення людей у відповідності до того, з якого боку лінії розмежування вони знаходяться. Українці, згідно з цим планом, мають припинити бачити в людях по інший бік лінії фронту ворогів і мають припинити їх так називати. «Ми маємо змінити «понятійний апарат», сформований пропагандою за п’ять років, змінити риторику і перестати використовувати штампи «свої — чужі», «сєпари — укри». Навіть на словах ми маємо не розпалювати війну, а заліковувати рани, — каже радник секретаря РНБО. — Ми хочемо і будемо шукати спільні інтереси і точки дотику, а реалізовувати це будемо через інформаційну політику і культурне зближення».
«ДОБРОГО ДНЯ» І «ДО ПОБАЧЕННЯ»
Третій принцип — українці мають вибачити людей по той бік лінії фронту та самі теж вибачитися. «За останні п’ять років стільки всього було сказано і не сказано, зроблено не так або, в принципі, не зроблено, що настав час виправляти помилки, вибачати та просити вибачення», — впевнений Сивохо.
Багато вже пролунало критики, в тому числі абсолютно нищівної, стосовно ідей, які озвучив радник секретаря РНБО. Втім, на головну проблему політики із одностороннього транслювання меседжів примирення так ніхто і не вказав. Але навіть якщо припустити, що інформаційне поле України вдасться повністю «зачистити» від горезвісної «мови ворожнечі», не має жодних свідчень про те, що того ж хочуть і тим більше до цього готуються з іншого боку.
Чудово вірити в силу посмішки, як став у неї вірити «крихітка єнот» в радянському мультфільмі, та в дружбу із тим, хто тебе постійно ображає, як це робив мультяшний кіт Леопольд. Але реальне життя каже про інше: примирення, прощення можуть бути лише взаємними, намагання через силу подружитися з тими, хто тебе, м’яко кажучи, недолюблює, не має шансів на успіх — загалом, як кажуть у народі, «на милування нема силування».
Є показовий грузинсько-абхазький кейс на цю тему.
З 2016 році кілька молодих людей із Грузії організували в інтернеті флешмоб, створивши сайт «Мшибзіа», що по-абхазькі означає «Доброго дня». «Ми порахували, що не спілкувалися з абхазами вже вісім тисяч днів (з вересня 1993-го, із поразки у війні в Абхазії), — розповідає один з авторів проекту Бачо Мебурішвілі, — і вирішили зібрати вісім тисяч людей, які б завантажили свої фотографії, де вони вітають абхазів... Ми не хочемо говорити про політику, про визнання Абхазії. Ми просто друзі, які хочуть мати нормальні відносини з людьми і говорити не про політику, а, наприклад, про спорт, культуру і т.д.».
В Абхазії на грузинський проект «Мшибзіа» відповіли контрпроектом «Абзіараз» — «До побачення!». І така проривна — як здавалась її ініціаторам — ідея просто тихо померла.
ПОСМІШКА ПРОТИ ПРОПАГАНДИ
Тепер спрогнозуймо, як будуть реагувати на нашу інформаційну політику доброзичливості, на наші «вітання з України» мешканці ОРДЛО.
Для цього можна подивитися на результати дослідження громадської думки на територіях, непідконтрольних Україні, які провели Український інститут майбутнього та «Дзеркало тижня. Україна» за допомогою «Нью імідж маркетинг груп».
Хто критикує ці дані, може переглянути експрес-опитування на вулицях Донецька, які робить останнім часом «Донбас. Реалії» — проект «Радіо Свобода».
Можна напряму поговорити із мешканцями окупованих територій, якщо у вас там є друзі, родичі або знайомі.
А можна почитати ОРДЛОвські ЗМІ, які вже транслюють меседжі про те, що не можна вірити Сивосі й довіряти його пропозиціям примирення (це дуже толерантний переказ змісту статей).
Загалом, активного «руху назустріч» «з того боку» явно не спостерігається. В умовах, коли жителі окупованих територій не демонструють великого бажання «гуманітарно реінтегруватися», виконання завдання із «ментального повернення людей» стає вкрай складним. Фактично йдеться про специфічну технологічну роботу із т. зв. переімпринтування, яка передбачає не просто інформування про наші дружні наміри і трансляцію позитиву через розповсюдження відповідних матеріалів у медіа чи через спілкування в соцмережах, а внесення змін у переконання людей. І тут уже потрібно говорити про дуже потужну агітацію та пропаганду. Головний куратор гуманітарної реінтеграції, Сивохо, про плани влаштувати «пропагандистський наступ» на ОРДЛО нічого не каже. Втім, може він і готується. Але ж «ніша пропаганди» на окупованих територіях уже «зайнята»: російські пропагандисти вже шостий рік невпинно промивають мізки місцевим жителям.
«ТАЄМНИЙ ПЛАН ІЗ ПІДКОРЕННЯ ДОНБАСУ»
Останній приклад цієї діяльності, до речі, здивував навіть тих, хто давно нічому не дивується.
Як пише блогер (переселенець із Донбасу) Денис Казанський, «пропагандисти в ОРДЛО» «на швидкоруч сфабрикували черговий «таємний план України з підкорення Донбасу», який розмістили в анонімному телеграм-каналі». Нібито стався витік із РНБО, і документ, де описані методи реінтеграції Донбасу, потрапив у мережу.
«Фейковий план, як завжди, був складений максимально незграбно. З помилками, з російськими буквами замість українських і т.ін. У ньому перераховувалися звичайні в таких випадках страшилки — насильницьке переселення жителів Донбасу на Західну Україну, примусова українізація та інші страшні кари.
Здавалося б, хто може повірити в цей маразм на шостому році війни? Але далі почався самий жир. Фальшиві, криво зліплені «таємні плани фашистів» стали в єдиному пориві гнівно засуджувати депутати, міністри, профспілки, письменники і вчені ЛДНР...» — розповів блогер.
Через кілька днів «феєричний фейк» про те, що жителів Донбасу будуть насильно депортувати на Західну Україну, перекочував з анонімного телеграм-каналу на Росію-1. «Найбільше вражає те, що вони навіть не розуміють, що несуть. Чому переселення до Львова з ОРДЛО має сприйматися як покарання?» — запитує Казанський.
На це запитання просто немає що відповісти. Залишається лише констатувати, що російська пропаганда наразі не думає «знижувати оберти», і в цих обставинах у людей на окупованих територіях дуже мало шансів її оминути, не повірити в чергових «розп’ятих хлопчиків», і, одночасно, дуже мало шансів на те, що вони почують і повірять «посилу дружби», який їм збирається транслювати Україна. І це є головною проблемою для просування українських наративів у ОРДЛО.
Цілком очевидно, що в умовах працюючої на повну потужність пропагандистської машини РФ з її розповідями про «звірства укрохунти» Україна буде вимушена весь час намагатися «перебити» негативну для себе «картину світу», що нав’язується росіянами. Але тут треба просто порівняти бюджети російських органів пропаганди і наших медіа, щоб зрозуміти, на чиєму боці перевага.
ВИБАЧЕННЯ ТА КАМІННЯ
Утім, якщо уявити собі, що все ж таки вдалося «достукатися» зі своїми меседжами до жителів окупованого Донбасу, треба поставити запитання: якими ці меседжі будуть? Який контент Україна буде транслювати на ОРДЛО? І тут виникає «головна проблема №2» — небезпека бажання сподобатися лише мешканцям окупованих територій, без урахування думки всіх українців.
Якщо ставити завдання завоювати симпатії лише жителів ОРДЛО і зробити це за будь-яку ціну, тут і зараз, треба, дійсно, говорити лише те, що сподобається в Донецьку та Луганську, але не в Києві чи Львові. У принципі, деякі ознаки цих підходів ми вже побачили на прикладі контраверсійних заяв Сивохи про вибачення та ін.
Колись давно, в епоху розквіту друкованих ЗМІ та аналогового ТБ, політикам можна було на сході країни розповідати російською мовою про вікопомну дружбу з Росією та критикувати НАТО, а на заході «солов’їною» розповідати про необхідність євроінтеграції та пишатися родичами-бандерівцями. Нині, в епоху соціальних мереж, не пройде і 5 хвилин, коли після будь-якої контраверсійної заяви здійметься хвиля обурення навіть на іншому кінці країни.
Загалом наслідками оперування представниками влади лозунгами, приємними для вух жителів окупованих територій, але далеко не для всієї України, стане те, що влада буде здаватися ментально близькою до ОРДЛО, але дуже далекою від інших регіонів країни. Тобто якщо почати на постійній основі транслювати від імені влади тези, неприйнятні для великої кількості жителів Україні, проводити офіційну інформаційну політику з наративами, які не сприймаються значною частиною громадян, можна і рейтинг втратити, і цілей не досягти через посилення спротиву всередині країни.
До речі, коли королева Великої Британії вперше в історії відвідала Північну Ірландію, вона не вибачалася перед ірландцями — вона співчувала та пропонувала жити майбутнім.
В Боснії — ще одна країна-приклад для команди реінтеграторів — президента Сербії закидали камінням, коли він намагався потрапити на жалобну церемонію, присвячену жертвам різні в Сребрениці.
Отже, бажано не тільки слухати експертів, але і поїхати до реальних людей, чий досвід планується переймати, і розібратися, як насправді цим народам та країнам вдалося припинити стріляти. Або хоча б почитати місцеві ЗМІ. До речі, в Боснії і Герцеговині існують три різні групи медіа — сербські, боснійські та хорватські, які про всі події — в тому числі й про минулу війну — пишуть абсолютно по-різному, зі своєї точки зору. «Мови ворожнечі» там дійсно немає. Але заміна формулювань на більш обтічні нікого не обманює.
І, нарешті, третя, головна проблема існуючих пропозицій із гуманітарної інтеграції Донбасу — це зміщення фокусу. Війна почалася не тому, що хтось у Києві казав щось образливе про жителів Донбасу. Війна триває не тому, що «українські націоналісти» хочуть воювати. І навіть якщо всі ЗМІ та блогери України раптом почнуть продукувати толерантні тексти про «дружбу», «припинять стріляти», це не буде гарантією припинення інформаційної війни. А лише одностороннім моральним роззброєнням із цілком очевидними — сумними для України — наслідками.
