Перший тиждень роботи чотирнадцятої Літньої школи журналістики «Дня» для студентів був особливо насиченим. З потягів — відразу у вир високої української журналістики. Позаду чотири зустрічі з надпотужними лекторами — Андрієм Сенченком, Наталією Заболотною, Наталією Немилівською та Юліаною Лавриш. Невдовзі — діалог із головним редактором газети «День» Ларисою Івшиною, до якого слухачі готуються особливо ретельно. Крім цього, перші опубліковані статті, десятки матеріалів у роботі, творчі плани на вихідні. Напівжартома студенти зізнаються на своїх сторінках у «Фейсбуці»: «починаєш відчувати, як перегріваються і потіють мізки. Це ознака входження в новий ритм, ритм видання «День».
Про те, на які типажі в журналістиці орієнтуються «літньошколярі», вони написали у своїх конкурсних есе, які ми пропонуємо читачам.
Цього року Літня школа журналістики «Дня» проходить за підтримки Центру інформації та документації НАТО.
ІСТОРІЯ — ОКЕАН ЗНАНЬ ТА МОЖЛИВОСТЕЙ...
Анна ГОЛIШЕВСЬКА, Львівський національний університет імені Iвана Франка:
— Для того, щоб стати для суспільства орієнтиром, визначати його пріоритети, мати неабиякий вплив як на загальне, так і на суб’єктивне формування думки кожного громадянина, потрібно мати широку обізнаність в історичних подіях як України, так і світу. Мотиватором саме вчити, а не зубрити історію стала книжка «Дня» «Україна Incognita», і ії вплив не залишається непомітним — дедалі частіше приношу додому величезні пакети зі світової історії.
Мої пріоритети в журналістиці — писати на основі фактів, проводити уявну паралель між минулим та сьогоденням, як роблять це журналісти газети. Історія — океан знань та можливостей для сучасного журналіста. Своїм матеріалом журналіст повинен пропагувати важливість моральних цінностей, утверджувати їх, демонструвати широту ерудиції та простір бачення, компетентність знань у досліджуваному ним питанні, мати здібність до аналізу, порівняння та осмислення того чи іншого явища. А аналізувати сучасну політику, базуючись тільки на сьогоденні, — це не осмислення, це «лінива журналістика». Для того, аби не бути носієм цього брудного клейма, потрібно постійно збагачувати свої знання, поглиблювати своє вузьке коло навичок і працювати невпинно!
НАЗИВАТИ РЕЧІ СВОЇМИ ІМЕНАМИ І ЗАЛИШАТИСЯ — ЛЮДИНОЮ
Оксана ВОЙТКО, Львівський національний університет імені Iвана Франка:
Мабуть, кожного, хто приходить у журналістику, навчають бути оперативним, працьовитим та об’єктивним. Однак на практиці дотримуватися схожих стандартів не завжди просто. Це ми вже мали змогу перевірити протягом двох років, тобто з періоду початку Революції Гідності й дотепер — з початком агресії Російської Федерації (навіть не лише щодо України). Утім, схожі випробування лише дають змогу показати, хто ми такі та на що здатні. І на моє скромне переконання, ми з цими труднощами гідно даємо собі раду!
Хотілося б звернутися до праці Михайла Грушевського «Про українську мову й українську справу» (що вийшла в серії «Дня» «Підривна література»), в якій можна виділити окремі твердження/тези, що будуть корисними не лише для журналіста, а й для пересічного громадянина:
1. Треба дорожити тією мовою, яку маємо, а саме: пильнувати і поліпшувати її, бо доки народ живе, живе і його мова.
2. Введення двомовності практично загрожує повному знищенню української мови, а також загрожує територіальній цілісності України.
3. Треба розвивати українські україномовні різноманітні видання.
4. Дати лад мовному питанню зможуть саме відповідні владні структури, яких доцільно було би створити.
До того ж, Михайло Грушевський наголошував: «Україна не тільки для українців, а для всіх, хто живе на Україні, а живучи, любить її, а люблячи, хоче працювати для добра краю та його людності, служити їй, а не оббирати, не експлуатувати для себе».
Отож, бути цілком об’єктивним, м’яко кажучи, непросто! Я вважаю, що зараз журналісти переживають той період, коли варто називати речі своїми іменами і, перш за все, залишатися — Людиною! Оскільки слово — це могутня зброя, яка може як вбити, так і захистити...
ЖУРНАЛІСТИ НИНІ — ЦЕ НАЦІОНАЛЬНІ «БУДИТЕЛІ»
Марія ЧАДЮК, Національний університет «Києво-Могилянська академія»:
— Нині журналістика — це щось більше, ніж повідомляти новини, аналізувати події. Ортега-і-Гасетт писав, що якщо у попередні епохи найбільший вплив мали королі, церква, то нині це місце посідають ЗМІ. Тож журналістика оперує надзвичайним впливом, але водночас на ній лежить і величезна відповідальність. Саме тому і потрібні пріоритети, які стануть ниткою Аріадни в лабіринті сучасного інформаційного простору.
По-перше, моїм пріоритетом є порядність. Для мене це узагальнене поняття, яке охоплює весь спектр таких рис, як чесність, справедливість, почуття поваги до інших та ін. Дотримання цього «кодексу честі» дозволяє сформулювати внутрішній стрижень і в подальшому споруджувати свою працю не на піску, а на камені.
Моєю метою як журналіста є збереження пам’яті народу, особливо про своє минуле, історію і культуру. Бо тільки знання того, хто ми є, дає нам шанс стати рівноправним учасником світової спільноти, не загубитися у процесі глобалізації, не втратити своєї ідентичності. Крім того, це дозволить звільнитися від стереотипів, накинутих нам колонізаторами, зокрема і комплексу меншовартості, який побутує серед населення. Зізнаюся, цей комплекс був і в мене, поки я не стала вивчати історію, аналізувати її. Тоді я зрозуміла, що наша історія — це не життєпис рабів або книга, яку не можна читати без брому, навпаки — це історія борців за свободу. Невже б ми зазнали таких страждань, якби були рабами? Нас боялися — тому і боролися з нами.
Більш того, на мою думку, усі комплекси зникають, коли приходиш у Софію Київську чи Кирилівську церкву. Розуміння того, що на твоєму місці кілька століть тому міг стояти князь усієї Русі, занурює людину у трепет пошани, любові до свого краю. На щастя, відбудову пам’яті не слід починати з нуля, українські журналісти мають добре підґрунтя — проекти газети «День». Це і «Дві Русі», й «Екстракти», й «Україна Incognita», і «Повернення в Царгород» та багато інших.
Особливо вдалою мені здалася ідея серій «Бронебійна публіцистика» та «Підривна література». Це найкращі свідчення інтелектуальної думки того часу, те, як сучасники сприймали переломні моменти українського існування. Такий формат дозволяє ознайомитися з «екстрактом» їхньої праці, і ненав’язливо, але дуже переконливо (повірте мені як читачу) спонукає читати цю працю повністю. Пам’ятаю, що після прочитання І. Лисяка-Рудницького в серії «Дня» я завантажила один із двох томів його праць, сподіваючись почитати ще щось, і не втямила, як «поглинула» увесь том.
Крім того, журналістика — це простір для публічного обговорення. Тому я прагнутиму як журналіст створити платформу для спілкування. Причому я б дуже хотіла налагодити контакти людей з усіх областей України, щоб вони більше дізналися про одне одного. «Маршрут №1» розпочав ознайомлення країни з її визначними пам’ятками. Я б дуже хотіла, щоб він виходив частіше, з більшим обсягом. А в ідеалі, який склався мені в голові, я б хотіла створити сторінку-розворот із короткими статтями — інтерв’ю з представниками різних областей, де кожен поділився б своїми історіями, звичаями, відомостями про маловідомі культурно-історичні місця.
Крім того, це спілкування хотілося б продовжити з нашими діаспорянами, українцями, які працюють за кордоном. Це зовсім інший погляд на українську культуру, і це для мене було б дуже цікаво організувати. Адже, я вважаю, журналісти мають поєднувати людей, а для цього їм слід краще пізнати одне одного. Тому я особливо чекаю на статті О. Пахльовської в газеті «День», це завжди приголомшлива, зазвичай навіть філософська аналітика. А її ідея про створення культурних центрів на базі посольств (Ave Europa!), впевнена, заслуговує на те, щоб бути затвердженою офіційно.
Більше того, діалог має відбуватися не тільки всередині однієї культури, а й між культурами, найперше між країнами-сусідами. На цю думку, зізнаюся, наштовхнула мене наша викладачка, коли запитала: «А що ми знаємо, наприклад, про Угорщину, Словаччину та ін.?» Тоді вона сказала: «Чому ми хочемо, щоб про нас хтось знав у світі, коли ми самі так мало знаємо про інших». І тут йдеться не тільки про ті держави, з якими ми маємо спільні кордони, а й про Європу загалом. Адже, знову ж таки, як стверджувала О. Пахльовська, нам слід звернутися до вивчення Європи, європейської культури. Часто більшість українців знають лише певні стереотипи, загальні твердження про Європу. Залагодження цих невідповідностей, відкриття правди має стати одним із основних завдань журналістів. Приводом до цього, на мою думку, став би проект «Українці в світі» (моя мрія), де, розповідаючи про діяння українців за кордоном, принагідно надавалася інформація про інші країни. Для прикладу, першою такою мандрівкою могла б стати подорож шляхами виступів М. Заньковецької.
Багато чого вже зроблено, особливо про взаємини польсько-українські (блискуча книжка «Дня» «Війни і мир...») та українсько-російські (починаючи від «Дві Русі», й низка інших праць). Звичайно, це найактуальніші для суспільства нині теми, особливо остання. Водночас і польсько-українські взаємини є важливими. Багато питань слід порушувати, щоб залагоджувати можливі конфліктні ситуації, дискусійні питання. Наприклад, роль Б. Хмельницького. Вважається, що він спричинився до занепаду Речі Посполитої, а в подальшому її поділу. Водночас, як було влучно згадано у книжці, якби Польща надавала більше уваги захисту кордонів, козаки як воїни могли б і не виникнути. Натомість українцям слід визнати, що багато «панів» насправді були не поляками, а сполонізованими українцями. Потрібно, щоб всі ці та багато інших питань зринали в морі суспільної думки, формуючи толерантне ставлення до інших держав, гармонізували взаємини, послаблювали звинувачення, історичні образи.
Журналіст також формує світосприйняття, обираючи щось для своєї статті, фокусуючи увагу на певній точці зору. Він навіть може стати певним наставником для людей, котрі прагнуть вдосконалити свої відомості з певної сфери. Я пам’ятаю, що коли потрапила в «Києво-Могилянську академію», то була розгублена: такої кількості талановитих, розумних людей я ще не бачила (хіба що на олімпіадах, але ж олімпіади не були кожного дня). Мені так хотілося стати кращою у такому оточенні, але я не знала, за що братися. Інформації, добрих книжок — безліч, яку з них слід обрати, з чого починати, моя розгубленість не мала меж. Саме тоді мені порадив один хороший знайомий газету «День». І почалася моя «деньманія», я брала з бібліотеки книжки, вони «відсилали» мене до інших. Цей культурний простір, здається, навіть може облагороджувати особистість. Я помітила, що стала по-іншому розмовляти, стала аналізувати інформацію. Так от, журналіст і має стати тим, хто веде за собою інших, хто вказує можливий шлях для своїх читачів. Це є ще одним моїм пріоритетом.
Не менш важливою моєї домінантою є віра у майбутнє. Я вважаю, що для того, щоб вірити, слід мріяти. А тому варто повернути цю здатність українцям. Почати можна з простих речей, наприклад, оголосити конкурс ідей «Якою ви бачите Україну за 10 — 20 років». Ідея, мрія, віра — це рушії приголомшливої сили. Саме ідея в Українську державу допомогла вистояти українцям, попри всі негаразди. Нам потрібна нова ідея, але не в минулому, а в майбутньому. Античний світ занепав, коли помістив свій Золотий вік у минулому, але християнство спричинилося до еволюції, перенісши Золотий вік у майбутнє. Українцям також варто створити образ країни, яку вони хочуть формувати, це додасть їм наснаги, віри, що всі теперішні труднощі — тимчасові. Вірі можуть також допомогти нагадування про здобутки українців у різних галузях (це також можна почерпнути в газеті «День»).
Тому мені здається, що журналісти нині — це ті національні лідери, «будителі», які творять спільний інформаційний простір свого народу, об’єднуючи його і відкриваючи для світу. Журналіст у моєму розумінні — це людина, коріння якої містяться глибоко в національній пам’яті, а верхівка тягнеться до сонця, Абсолюту, мрії про новий етап у житті рідної держави.
