Узагалі свята за статевою ознакою — справа спірна. Часто чоловіки сприймають 8 Березня як необхідність раз на рік бути хорошими, сказати те, що від них хочуть почути, зробити приємне дамам серця й… отримати індульгенцію до наступної весни. Але якщо послухати, що вони встигають наговорити протягом одного цього дня і не стосовно себе, а, так би мовити, загалом, то виходить дещо дивний образ ідеальної жінки. А саме: вона повинна бути чудовою господинею — тримати оселю в чистоті та порядку і бути генієм на кухні, дбайливою й уважною матір’ю, ділити з чоловіком матеріальні негаразди, тобто заробляти і, бажано, на рівних. При цьому їй потрібно мати гарний вигляд, стежити за модою, обличчям і тілом, а також бути доброю, ніжною, м’якою та лагідною. Крім цього, в чоловічих очікуваннях присутня вимога бути терпимою до друзів чоловіка, рибалок-мисливств та інших хобі, крім того, бути стриманою на людях і розкутою на шлюбному ложі, поважати чоловікові дивацтва та вгадувати його невисловлені бажання. Загалом, бути і гейшею, і рикшею. При цьому чоловіки, чітко визначившись зі своїми потребами, досі запитують себе: а чого, власне, їм, жінкам, бракує? Ось про це — про те, чого хочуть жінки від навколишнього світу, багато говорили протягом передсвяткового тижня співробітники та співробітниці українських телеканалів.
У «Я так думаю» («1+1») розглядали реальність здійснення одного із загальноприйнятих рецептів жіночого щастя — «вийти заміж за багатого». Існує поширена думка, що більшість жінок саме про це і мріють, плутаючи щастя з елементарним достатком, влаштованим побутом і можливістю реалізувати свої матеріальні бажання. Проте сучасні дослідники жіночого питання стверджують, що жінки хочуть більшого — зробити кар’єру, реалізуватися в суспільстві або стати національною героїнею. Ось на прикладі долі загальновідомої героїні — Роксолани — й намагалися докопатися до істини гості Анни Безулик.
Стосовно особистості колишньої української полонянки, яка стала султаншею, думки дуже різні. Одні вважають її національною героїнею, інші — інтриганкою, вбивцею та зрадницею, котра не зуміла використати на благо своєї батьківщини навіть сексуальну прихильність султана. Але наскільки взагалі її образ є тим, що може бути символом жіночого успіху, чи та це жінка, яку варто оспівувати, в тому числі й скульптурно? Інна Богословська, наприклад, вважає, що якщо і ставити пам’ятник жінці, то Маргарет Тетчер. Були й інші думки, зокрема, якщо говорити про національну складову, то Лесі Українці. А загалом, на пам’ятник, навіть за життя, заслуговують ті представниці слабкої статі, яким вдалося прорвати «чоловічу корпоративність і кругову поруку», агресивність та інші «сильні» якості могутнім інтелектом і здатністю ризикувати, об’ємним баченням і «відьомською» інтуїцією.
Багато говорили й про жіноче розуміння успіху та необхідність, потребу бути успішною. У тому, що на шляху до успіху та самореалізації, що, в принципі, одне й те саме, жінці потрібно подолати значно більше перешкод, ніж чоловікам, запрошені жінки були одностайні. Одні, щоправда, вважають, що тільки «чоловіче мислення» — шлях до вершин, інші справедливо зауважували, що справа не в різниці мислення, а в наявності або відсутності такого. І спроможнi не піддатися роксоланівській спокусі — не влаштовувати кар’єру через ліжко (до чого, до речі, чоловіки ставляться з великим розумінням і лояльністю, ніж до жіночого прагнення робити себе без їхньої сексуальної опіки).
Другий, не менш важливий аспект жіночої успішності — «кар’єра в сім’ї». На жаль, за всього декларованого чоловічого розуміння необхідності поєднання того й іншого, вдається це рідко. Прагнення чоловіка домінувати, підпорядкувати — підсвідомий черв’як, що роз’їдає сімейні узи швидше за побутову невпорядкованість. Причому, жіноча готовність підкоритися, якщо вона виявляється, ще небезпечніше за її внутрішній опір, оскільки найчастіше представники сильної статі, відчувши можливість «знижок», підсвідомо добиваються цілковитої капітуляції. І завжди після цього програють, виявивши одного прекрасного дня, що жінка, яка капітулювала, їх уже не цікавить. Отже, і тут процес важливіший за результат; важливіші боротьба, полювання, а трофеї другорядні. Чи дивно, що, інтуїтивно усвідомивши некорисність таких емоційних і фізичних витрат, наші сучасниці концентруються на собі, на можливостях власної реалізації і, в кращому разi, реалізації материнській?
Про те, як поєднати успіх і сім’ю і як це вдається жінкам-журналісткам, з’ясовували в студії «Четвертої влади» (УТ-1). Дійшли висновку, що твердження, ніби професія «статі не має», — частково помилкове. Так, права на отримання інформації повинні бути рівними, і тут двох думок бути не може, проте, як зауважила Ольга Герасим’юк, «жіноча емоційність і жіночі особливості в журналістиці — також факт». Шкода, що в української журналістики — жіноче обличчя, і шкода, що це «обличчя» внаслідок існування в сучасних умовах набуває чоловічих «слабкостей». Зокрема, у ставленні до домашнього вогнища та дітей. Але в цьому випадку, як стверджують успішні українські журналістки, «розкаяння неминуче», оскільки ілюзія, що все можна надолужити потім, — помилкова. Особливо у відносинах із дітьми, які роками бачать мам по телевізору. Хоча майже всі учасниці обговорення погодилися з тим, що мама, яка сама розвивається і сама реалізується, дітям цікавіша за стурбовану їхнім вихованням домогосподарку. Можливо, це також елемент самозаспокоєння і наслідок професійної приналежності.
Загалом, жінка — істота складна, нестандартна, суперечлива, загадкова і незрозуміла. І нехай художники, поети та філософи намагаються її зрозуміти, знайти розгадку вічної жіночої таємниці, і нехай їм це не вдається, як не вдавалося досі. Адже навіть думки про це облагороджують.
