Якщо озирнутися назад, скажімо, на рік — то те, що відбувається нині у нашому середовищі вітчизняних журналістів (на жаль, поки що не на сторінках газет і в ефірі телеканалів), вселяє певний оптимізм. Здається, ми починаємо, нарешті, усвідомлювати власну самодостатність. А це, по-моєму, головне, відсутність чого кардинальним чином позначається на способі існування преси в державі. Самодостатність — як посередника між громадянським суспільством і державою. Чи — самодостатність як однiєї з основних і повноправних частин громадянського суспільства, це вже кому як більше подобається. Головне — у поступовому скиданні з себе відчуття журналістики як «привідних ременів» чи партійної, чи державної, кланової тощо справи, що в’їлося за десятиріччя тоталітаризму. Відчуття обслуги. Причому, по-моєму, починає радикально змінюватися і самовідчуття самих демократично настроєних журналістів, багато хто з яких, у тім числі й ваш автор, мали, як мені здається, одну серйозну хворобу: очікування умов для вільної діяльності. Ви нам «дайте»: гранти, інвестиції, зарплату, газети, а потім не втручайтеся у наші справи, ми творитимемо вільну пресу. «Дайте» зверталося до різних інстанцій: до держави, до олігархів, до міжнародних фондів і т. ін. І хоч щодо держави журналістські настрої завжди щонайскептичнішi — це не перешкоджає не лише тривалій практиці бюджетних вливань в окремі видання, від яких ті не відмовляються, а й, приміром, журналістським аплодисментам державній премії у галузі журналістики, державним званням, нагородам, що для демократичної преси всього світу просто нонсенс. Звичайно ж, влада це з радістю підхоплює — на круглому столі «Слово свободи. Кожному своє», що відбувся минулої суботи, чиновники з Кабміну і Комітету інформаційної політики, із захватом говорили про деякі держфонди, з яких добре б розподіляти держдопомогу різним виданням на умовах тендера, про газету «Демократична Україна», яка створена державою (!) для незалежних (!) журналістів тощо. Звісно, владі так вигідніше, так зручніше — аніж створювати економічні умови (податки, протекціонізм для вітчизняного рекламодавця, виробника паперу тощо) для розвитку всієї преси, будь-якої ідеологічної спрямованості, будь-якої форми власності...
Однак, по-моєму, все більша кількість журналістів приходить до розуміння того, що будь-які апеляції до будь-кого — це не просто марна, але й безглузда справа, оскільки свобода, зокрема і слова, і преси — дорівнює виключно сумі власних зусиль для її досягнення. У будь-якій державі, в будь-якій ідеологічній і правовій системі, у будь-яких ЗМІ будь-якої форми власності. Так само ми починаємо розуміти, що й звинувачення у всьому назагал влади — це також не тільки марна, а й безглузда справа. І не лише тому, що подібні кроки не сприймають всерйоз, і що, зачепившись за найменшу неточність, влада руйнує всю систему звинувачень. Важливіше те, що за такими звинуваченнями дуже часто стоїть як елементарне незнання журналістами своїх прав, так і небажання, за великим рахунком, їх відстоювати!.. Про це переконливо говорять юристи, котрі займаються правовими аспектами діяльності ЗМІ. Так само вголос ми починаємо говорити вже не тільки про заангажованість ЗМІ фінансовими групами, що набило вже оскому — а й погоджуємося з тим, що, загалом це природно для всього світу. А, отже, ми вже починаємо розуміти, що саме у таких умовах журналісти мають відстоювати власну незалежність. Способів багато: і вибудова стосунків творчих колективів редакцій з інвесторами за допомогою контрактів (вже сама розмова про це для вітчизняної журналістики — прогрес), у яких чітко обумовлюється ступінь самостійності позиції кожного журналіста. І заснування видань на банківські кредити, коли самоокупність стає гарантією відносної незалежності, у тому розумінні, що й «диктувати» можуть лише рекламодавці — різні, що представляють різні клани, політичні сили. Чи, скажімо, об’єднання творчої команди навколо інвестора, чия політична заангажованість збігатиметься з позицією членів цієї команди... І, нарешті, універсальний спосіб відстоювання корпоративних прав за допомогою могутнього професійного незалежного (зокрема й від держави!) об’єднання... Варіантів свободи слова (а якщо сказати конкретніше — мотивів для самоповаги) у журналістиці навіть демократично недосконалих політичних систем, безліч. Суть у тому, щоб, нарешті, на ці варіанти з’явився попит у середовищі самих журналістів.
Якщо судити з тих акцій, які зараз проводяться вітчизняними медійниками, як-от «Хвиля свободи» — повільний, але рух є. А от чи відображають цей процес адекватно наші телеканали — питання складне. По-моєму, біда всіх численних сюжетів на тему свободи преси на нашому ТБ — це позиція сторонніх спостерігачів там, у тій сфері, де якраз особисто-суб’єктивний, емоційно забарвлений коментар журналіста виглядав би куди доречнішим, ніж, скажімо, пафос чи сарказм у висвітленні тем політики, економіки, в чому багато телеканалів досягли успіху. А також — явна несвобода журналістів, що говорять на тему свободи преси. Як наслідок — зміст цих сюжетів, за незначними вийнятками, поверховий, неглибокий, одноманітний, і... неконкретний. По-перше, на наших телеканалах, загалом- то, люблять говорити про відповідальність самих журналістів. Однак рідко виразно конкретизуючи, у чому саме ця відповідальність має виявлятися, як реально до неї всім нам рухатися, як часто у нашій практиці трапляються приклади безвідповідальності і до чого це приводить. Жодного разу на наших телеканалах я не чула (навіть із вуст експертів) імен тих «журналістів», які явно не вписуються в етичні принципи нашої професії. По-друге, дуже рідко можна почути розгорнуті коментарі щодо того, а все ж чи повинні брати участь законодавча, виконавча влади в утвердженні свободи преси — і, головне, яким чином? По пунктах, зрештою, про те, що слід робити для розвитку вітчизняних ЗМІ і для встановлення чітких «правил гри» на їхньому ринку. Схоже, це наше спільне лихо: слів — уже багато, а от не тільки конкретних дій, але й розуміння того, що ж саме треба робити...
Ну а той рідкісний вийняток, коли проблеми нашої преси розглядаються хоча б трішки реалістичніше й конкретніше — це, мабуть, кореспондент Наталя Симоніна, яка вже давно веде дану тему у форматі «Вістей» і «Вістей тижня» ТІА «Вікна» («ТЕТ»). Інша річ, що навіть у сюжетах про власні корпоративні журналістські інтереси ми стикаємося з тією проблемою, яка характерна для нашого ТБ взагалі, і, я думаю, особливо небезпечна у висвітленні політичних та економічних питань. Проблема ця, до речі, характерна передусім саме для нашого ТБ, газети від неї вільніші. І полягає вона в: а) абсолютній невідділеності точки зору авторів телесюжету від поглядів експертів, у яких бралися коментарі; б) цілком довільному монтажі як самих коментарів, так і контексту, до якого вони вставляються. Мені нещодавно доводилося вже у певному ракурсі про це писати — при аналізі того, як деякі канали дуже вільно (довільно) підходять до інтерпретації газетних публікацій. Те ж саме вони роблять і щодо висловлювань політиків (вчених, журналістів, економістів — словом, експертів у будь-яких сферах). Скажімо, один із прикладів цього тижня — цитування виступу В. Медведчука в понеділок на прес-конференції різними каналами. І річ не в тому, що цитували різні фрагменти (також, зрозуміло, виходячи зі своїх інтересів, як, втім, і професіоналізму у вичленовуванні головного — та й те, й інше — цілком нормально). А от коли цитували слова про одне й те ж — але по-різному... Скажімо,
«ТСН» («1+1») дали у понеділок о 19.30 лише маленьку цитату з прес-конференції В. Медведчука, яка свідчила про його вельми критичне ставлення до діяльності уряду. При цьому «1+1» не навів подальшого висловлювання В. Медведчука, де віце-спікер зазначив, що Верховна Рада, виходячи з Конституції, «не може сьогодні поставити питання про кадрові зміни» і, здійснюючи контроль за діяльністю уряду в рамках Основного закону, «може говорити тільки про недоліки у роботі Кабінету міністрів у якійсь сфері». Це зробив уже тільки «Новий канал» у «Репортері». Чи, скажімо, висвітлення останніх подій навколо арешту В. Гусинського. На жаль, НТВ, загалом вельми об’єктивно даючи інформацію, все-таки не уникло спокуси обірвати заяву російського прем’єр- міністра М. Касьянова на словах про те, що такий запобіжний захід, що його вибрано для В. Гусинського, застосовується тільки у виняткових випадках. РТР же дало продовження фрази: мовляв, отже, прокуратура мала на те вагомі підстави. А то деякі бізнесмени подумали, що вони стоять над законом... На жаль, подібна телевізійна практика — річ повсюдна, і не має, по суті, ніякої відсічі. Мені самій доводилося не раз із цим стикатися — у різних передачах. Хоч, погодьтеся, якщо вже пригадати сюжет Наталі Симоніної про ситуацію з пресою у «Вістях тижня» (ТЕТ), є різниця, чи сказав ти, що нинішній склад Нацради з питань ТБ та РМ викликає побоювання заангажованістю її членів політичними силами, чи продовжив фразу словами про те, що, загалом, подібна заангажованість — неминуча, і характерна для складів подібних органів багатьох країн всього світу. Інша справа — щоб не було дуже відвертої переваги однієї (двох) політичних сил, як, на мою думку, трапилося у нинішньому складі Нацради. Ось це продовження до сюжету «Вістей тижня» вже «не вписалося». І я вкотре поспівчувала нашим політикам — які, певна річ, і самі мають вчитися (як і ваш автор) говорити виразними, короткими фразами, які не піддаються розчленуванню. Проте, з іншого боку — напевно, вже давно слід думати і про якісь нормативні акти у сфері ТБ, які захищали б права особистості в ефірі ТБ. Бо в тих же газетах вони значно більше захищені. У газетах думка експертів, як правило, відділена від думки авторів статті. У газетах читач зазвичай знає, на яке саме запитання відповідає експерт. У газетах «не монтуються» фрази експертів — тим більше, що, як правило, існує практика узгоджень текстів з авторами, не заради цензури, а заради точності передачі їхньої позиції. Хіба не ті ж правила повинні бути й на ТБ?
Може, колись про контроль за подібними речами, як і ініціативою з їхнього нормативного вирішення, дбатиме і нинішній склад Нацради, який поки що мало хто наважується коментувати на наших телеканалах. Я думаю, просто багато хто все ще трохи збентежений простотою подібних рішень. Хоч Зиновій Кулик від імені «скривдженого» у Нацраді всього лише одним реальним членом (Віктором Лешиком) «Демократичного союзу» дозволив собі в «Епіцентрі» («1+1») В. Піховшека повідомити глядачам, що подібний склад Нацради означає, що «ми йдемо до чергового перерозподілу каналів», і саме це буде пріоритетом у діяльності подібної Нацради, а не, скажімо, контроль за частотним ресурсом чи відповідністю змістового наповнення каналів виданим ліцензіям, чинним законодавчим нормам... Втім, Зиновій Володимирович не відчував особливого смутку зіронізувавши, що зібрання у Нацраді багатьох людей, які мають лише приблизне уявлення про ТБ, дає надію на свіжий погляд. I всерйоз «попередивши», що насправді те, хто саме працюватиме на національних каналах, залежатиме не від Нацради, а від «національно- свідомих багатих людей» (цитата), яких, за словами З. Кулика, наприклад, у «Демсоюзі» цілих три: Сацюк, Волков, Бакай («котрі працюють над формуванням національного інформаційного простору» — цитата).
І все-таки для мене питанням № 1 на цьому тижні, відносно ТБ, було одне. Ви можете собі уявити, щоб у нас протягом двох годин будь-яка телеструктура змогла організувати таке обговорення, яке в «Гласе народа» відбулося буквально через кілька годин після арешту В. Гусинського? Все інше: заяви відомих російських політиків, якнайгостріша критика дій влади російськими журналістами, інтелігенцією, навіть прихід в «Глас народу» Сергія Доренка — це все вже «похідне». Бо для нас один із дійових уроків того, що відбулося в понеділок увечері на НТВ — передусім у тому, що в основі солідарності щодо до преси завжди лежить повага до професіоналізму. І тому сувора дійсність життя ЗМІ та їх власників у нинішній Росії вже дала підтвердження, якщо пригадати, скажімо, як реагувало суспільство на дії російських служб безпеки стосовно Б. Березовського минулого року, і зовсім нещодавно — на спроби Міністерства друку позбавити ліцензії на мовлення «ТБ- центр». Реакція, певна річ, була. Однак хіба можна порівняти її напругу з тією, яка вмить виникає в Росії, як тільки щось трапляється навколо НТВ? Хоч і там, і там — громадський резонанс можуть «підігрівати» ЗМІ, які належать «жертвам» подій. По-моєму, цей феномен пояснюється однією маленькою деталлю: НТВ — це не опозиційний і не «позиційний» канал. Це передусім професійний канал, будь-які репресії проти якого означатимуть для громадян втрату такої природної можливості знати про те, що насправді відбувається зі світом і з ними. Тобто у випадку НТВ є що реально і значимо втратити дійсно кожному із нас. Тож і справді важко змовчати — тим більше, якщо є з ким об’єднатися у спільному пориві...
