Репортажі Єгора Чечеринди у «Вікнах» (СТБ) неможливо не помітити. І не тільки тому, що йому, як спеціальному кореспонденту, часто доводиться висвітлювати дуже важливі події в політичному й економічному житті країни. У його сюжетах вабить передусім уміння автора мислити і викладати небанально, динамічно і по-хорошому агресивно — як і личить класному репортерові.
Усе-таки важливе, якщо не визначальне значення для молодих і початківців має школа! Єгорові у двадцять з невеликим поталанило з дебютом у «Параграфі» (ММЦ-Інтерньюз), де просто було заведено про економічні процеси говорити доступно і навіть весело, а про людей, що їх спрямовують — без особливого пієтету. А опісля був молодий СТБ з його вільнодумними «Вікнами» і «Вікнами-тижневиком», коли, наприклад, дозволено було за результатами поїздки з прем’єром до Москви зробити... кліп. І змусити артистів, що виступали на дуже урочистому заході, «заговорити» на тему газових боргів України — причому так, щоб було не просто весело, а й зрозуміло — без жодного слова закадрового тексту. Щоправда, в наступну поїздку з прем’єром прес-служба Кабміну запрошувала «будь-якого журналіста від СТБ, тільки не Чечеринду».
До речі, дебютувати на телебаченні Єгору вдалося тільки з другої спроби. Його перший сюжет — про продаж немовлят за кордон (була така «гучна справа» у Львові в середині 90-х) керівництво Львівського обласного ТБ просто не пустило в ефір, утім, як і програму «Монітор», для якої його готували. Для того ж «Монітора» Єгор, у співавторстві з Георгієм Гонгадзе, готував ще один сюжет — про те, що бути журналістом в Україні небезпечно. Тоді, п’ять років тому, він був ще четвертокурсником факультету журналістики Львівського університету, і тому про тиск на журналістів в Україні розмірковували його старші колеги «по цеху». Тепер про те, чи й справді небезпечну професію він обрав, Єгор може говорити, покладаючись на власний досвід.
— Справжня журналістика небезпечна завжди і скрізь. Там, де є вільна преса, завжди є жертви цієї свободи — адже люди, які займаються брудними справами, не люблять, щоб це ставало надбанням громадськості. От і з’являються випадки вбивства журналістів, побиття, судового переслідування. В Україні це стається набагато рідше, ніж, скажімо, в Росії. Кажуть, причина в менталітеті: мовляв, українці за вдачею своєю неконфліктні, тому й наша журналістика менш зубаста й агресивна, а значить — і менш «незручна». Та є й друга причина: під тиском влади і власників мас-медіа у нас уже встигла сформуватися певна система. Для того, щоб виступати проти цієї системи, треба мати достатню внутрішню мужність і власну чітку політичну позицію.
Згадаймо приклад Лазаренка, який сьогодні став «злочинцем номер один». А ще кілька років тому йому вручали орден Ярослава Мудрого 4 ступеня, і в наказі про нагородження сказано: «За видатні заслуги у розбудові української держави». У нас дуже часто кримінал пов’язаний з державними структурами, ще й тому журналісти просто бояться чіпати деякі структури і деяких чиновників.
— А ти особисто часто опиняєшся в ситуації, коли не можеш сказати «всю правду»?
— Дуже часто. Зараз рідко можна сказати «всю правду». Зазвичай — напівправду або завуальовану правду. Ми вже використовуємо прийоми Салтикова-Щедріна: все подаємо на віддалених прикладах, аби лиш певні «цензори» ні про що не здогадалися. Хоча, як тільки вибори пройшли, мені здається, «Вікна» поступово почали набирати колишню форму. Проте колишнього рівня свободи немає. Боюся, що і в інших ЗМІ з нею теж великі проблеми.
— І як ти почуваєшся в необхідності весь час трохи недоговорювати?
— Не дуже добре, зрозумiло. Особливо, коли їдеш у провінцію, говориш із людьми і розумієш: те, що кажуть з екрана, вони сприймають за чисту монету.
— Тоді чи є сенс займатися цією роботою?
— Передусім, моя професія мені цікава сама по собі. І ще. Я не займаюся тільки політикою та економікою, іноді роблю й соціальні сюжети. Дуже цікаво робити просто персоніфікований сюжет — як проекцію життя окремої людини на життя всієї країни. А стосовно «завуальованої правди», то вона все ж таки набагато краща, ніж відверта брехня. Адже в нашій країні існує певна категорія людей, які вміють «читати між рядками». Я можу судити по своїх батьках, які мешкають у Запоріжжі: коли я телефоную їм, то щоразу переконуюся, що вони дуже добре розуміють, що саме у своєму сюжеті я хотів сказати. Такому глядачеві я даю багато «підказок». А вони вже зможуть розповсюдити цю інформацію серед людей, які не мають дару «зривати вуаль».
— Як, по-твоєму, можна «зробити ім’я» в нашій журналістиці?
— Так, як і на Заході — щоденною і якісною роботою. На Заході є перевірений шлях пошуку сенсацій, але привертає увагу сенсація дуже «голосна» — або з життя зірок шоу-бізнесу, або політичний скандал. Темою шоу-бізнесу я не займаюся, а політична сенсація в нашій країні має суто національні особливості. Її можна дуже швидко зам’яти та ще й зробити автора «персоною нон- грата». Тому, перш ніж її відшукати і запустити, треба ще ретельно прорахувати всі ходи. Окрім великої сміливості, треба володіти великою життєвою мудрістю і професіоналізмом, умінням і чуттям до абсолютно перевіреної, доказової інформації. І до того ж треба завжди уявляти собі, кому така інформація може бути вигідною, а кому вона зашкодить. Щоправда, є ще українська кумівщина і готовність прислужитися, через які дехто з наших колег «застовпили» собі місце. Та шлях наполегливої роботи здається мені більш привабливим.
