Мені пощастило вже кілька разів спілкуватися з колишнім керівником Норильського повстання (1953) Євгеном Грицяком, який тепер проживає на Снятинщині. Кожна зустріч із цим скромним і непохитним героєм національно-визвольних змагань була незабутньою. Проте, щоразу повертався додому з відчуттям, що обговорено далеко не все, що багатьох цікавих тем ми ледь-ледь торкнулися. І це при тому, що на кожне моє питання Євген Степанович зазвичай давав розлогу відповідь — якщо, звичайно, дозволяло самопочуття. Під час мого останнього приїзду повстанець і йог з піввіковим стажем саме розпочав тривалий сеанс голодування, тому у розмові ми торкнулися цієї теми.
— Євгене Степановичу, я не маю жодного сумніву, що голодування корисне огрядним людям. Але ж ви зовсім не страждаєте від ожиріння... Яка від нього користь худорлявим?
— Голодування — це, перш за все, очищення організму. У нашому організмі відмирають мільйони клітин, і цей «цвинтар» мертвих клітин ми постійно носимо із собою... А після голодування організм очищується, і з’являється відчуття легкості, ніби народжуєшся наново! Ось тепер можу знову засісти за свої спогади, адже пам’ять під час голодування загострюється. А коли звично харчувався, то важче було пригадувати імена, події, дати... Ви, мабуть, знаєте, що Піфагор голодував, коли здавав екзамени в Александрійському університеті? А Будда, Ісус Христос? Голодування старе як світ, не я його придумав, та на жаль, українці його рідко практикують. А ось я 28-денним голодуванням навіть свою глаукому вилікував; лікарі потім просили відкрити секрет, питали: чим ви закапували очі? Голодування напряму пов’язане не лише зі здоров’ям, а і з духовністю. Колись, 1990-го року, у розмові з двома священиками я сказав: якби залежало від мене, то я не висвячував би їх доти, доки не пройдуть через тривале голодування строком у 40 днів. І один з них таки відголодував увесь термін!
— Голодування — важлива річ, але ж це не панацея. Та й не всім воно підходить... Якщо говорити про зміцнення здоров’я людей у всеукраїнському масштабі, то тут спектр можливостей надзвичайно широкий.
— Я з цим згоден. Свого часу уважно прочитав інтерв’ю з директором Інституту демографії та соціальних досліджень НАНУ Еллою Лібановою («День» від 23.06.2011). Вона нагадала читачам, що в 60-ті роки минулого століття Україна посідала одне з перших місць за тривалістю життя — ми були сьомими у світі, випереджаючи навіть Японію! Тоді важливу роль зіграла вакцинація населення, централізоване водопостачання, випуск холодильників... Далі потрібно було вживати заходів, які залежали не так від держави, як від окремої людини. І ось тут усе пригальмувалося... Українці були не готові до того, щоб почати змінювати самих себе. Спорт, йога, здоровий спосіб життя — навіщо? Краще жити без експериментів, так як жили діди-прадіди. Ну, а потім додалися нові біди — екологія, чорнобильське лихо, безробіття, алкоголізм, наркоманія, тобто ті проблеми, яких наші предки не знали... Голодування, справді, не панацея, але воно добре налаштовує на потрібну хвилю. Той, хто не побоїться голодувати, значно легше кине пити й палити. Але й окрім йоги та голодування, можливостей покращити здоров’я нації ще є дуже і дуже багато. «День» надрукував цікаву статтю донецького автора Олега Яковенка «ВелоКраїна» майбутнього». Там ідеться про те, що якби кількість велосипедистів у нашій країні зросла, то число автомобілів на трасах відповідно скоротилося б. Населення стало б здоровішим — розмірена їзда із швидкістю 15—20 кілометрів на годину зміцнює серце, «згоряють» зайві кілокалорії... А головне — повітря наших міст стало б чистішим! Автор загострює увагу на тому, що Європа починає масово пересідати на велосипеди. У Лондоні, скажімо, є кілька тисяч велосипедів у різних точках міста, які можна взяти напрокат. Майже п’ять тисяч велосипедних доріг є у Фінляндії; на 560 тисяч мешканців столиці припадає 400 тисяч велосипедів і лише 200 тисяч автомобілів. Намагаються не відставати країни Прибалтики і наша сусідка — Білорусь. А Україна, чомусь, пасе задніх...
— Це, очевидно, пов’язано з нашим менталітетом. Українець хоче, щоб у нього було не гірше як у сусіда. Бажано навіть краще! Бути автомобілістом це значно «крутіше», престижніше, ніж бути велосипедистом.
— Справді, багато залежить від системи цінностей. Є українці, які подають добрий приклад іншим. Нещодавно я прочитав книгу Мирослава Дочинця: «Многії літа. Благії літа».Це поради 104-річного карпатського мудреця Андрія Ворона — як жити довго в щасті і радості. Там є багато цінного: мудрий горянин (до-речі, колишній учасник боїв за Карпатську Україну) стверджує, що треба триматися тієї місцевості, де народився — «де вродився, там і знадобився...» Говорить про те, що кожна ранкова зоря є ніби новим життям... Старшим людям він радить побільше спілкуватися з молоддю. Ще Андрій Ворон стверджує, що добре тримати сіль там, де спиш (торбинку коло узголів’я), цьому його навчив у таборі німецький лікар. Радить вживати побільше буряка, моркви, квасолі, шпинату, яблук, поганою їжею вважає ковбасу, смажену картоплю, консерви, маринади. Стверджує, що варто прагнути, щоб кожен день залишив по собі з любов’ю зроблене діло, набуте знання, якесь добре зусилля над собою... Коротше, у книзі є багато корисних порад, і непогано було б, якби люди прислухалася до них. І взагалі, варто серйозно вивчати, опановувати всю українську духовну спадщину. Якось, у 1954 чи в 1955 році, у тюремній бібліотеці (а сидів я тоді у Володимирській в’язниці) мені до рук потрапив двотомник спогадів про Льва Толстого. Прізвище автора запам’ятав — Булгаков, але це не той відомий письменник, а якийсь молодий філософ. Так ось, в одному місці йшлося про те, що Лев Толстой високо оцінив життєвий подвиг Сковороди. Сам Толстой не міг позбутися свого графського статусу, не мав сили... Але коли посварився із Софією Андріївною, то таки покинув свій дім. І це було не спонтанно; під впливом праць Григорія Сковороди він уже був внутрішньо готовий до цього... Якщо великий російський письменник Лев Толстой в чомусь перейняв погляди Сковороди, то нам, українцям, не вивчати спадщину вітчизняного мислителя просто соромно. Думаю, зайве говорити про те, наскільки фізичне здоров’я нації залежить від здоров’я духовного.
— Тут, дійсно, взаємозв’язок... Ще у 80-ті роки я звернув увагу на те, як тісно йоги пов’язують духовне самовдосконалення людини з її фізичним розвитком. Це ж можна сказати і про буддійських монахів. У них і правильному харчуванню відводиться велика увага, і бойовими мистецтвами у своїх монастирях вони займаються серйозно... Для християнина фізичне здоров’я, ніби й не має великого значення, головне — сила віри і молитва.
— У кожної релігії свої цінності... Але я ніколи не повірю священику, який палить, лікарю — якщо він випиває, вчителю — якщо він не переймається фізичним здоров’ям своїх учнів... Людина повинна, принаймні, прагнути до досконалості. Свого часу я вилікував багатьох людей звичайним накладанням рук. Загоював навіть розтрощені кістки тазу після автомобільної катастрофи, виліковував жінок від безпліддя, дітей лікував, яким було лише два тижні... Якби я пив, палив і матюкався, то нікого не зміг би поставити на ноги!
— А як ставилися до вашого цілительства «органи»? Адже до розвалу СРСР ви постійно були під наглядом...
— Намагався не «світитися», просив людей аби не розповідали про те, що лікувалися у мене. Але хіба від КГБ усе приховаєш? Якось на одному з допитів полковник Медзіновський запитав мене зненацька: «Це правда, що ви займаєтеся екстрасенсорикою?» Я себе екстрасенсом ніколи не вважав, але його розчаровувати не став: «Правда», — кажу. «А ви самі в це вірите?». «При чому тут віра, — відповідаю, — ось я поклав руку на печінку, і вона перестала боліти. Поклав на голову — і легше стало людині, пройшли болі... Це вже факт, а не віра!» А полковник мені: «Це вже якоюсь містикою пахне». На що я, недовго думаючи, відреагував: «Це лікування зосередженою силою думки. А Ленін писав, що думка матеріальна!». Тут полковник відразу замовк і перевів розмову на щось інше.
— Ну, зрозуміло, ідеологія — це святая святих. Для когось «Капітал» Маркса, для когось «Декалог», для когось — Біблія. Ви ось згадали нашого Григорія Сковороду. Прикро, що спадщина цього великого філософа не стала «духовним хлібом» українців. Про нього знає еліта, але його філософію не взяв на озброєння народ.
— Він не так вже й багато написав, у нього було мало послідовників. Лев Толстой написав значно більше, він став всесвітньо відомим письменником, але все одно, для теперішньої Росії кумиром є Путін, а не Лев Толстой. Краще реалізувалася духовна спадщина турецького філософа Фетхуллаха Ґюлена — саме через наявність великої кількості послідовників і створених ними шкіл. Ця ідеологія, дійсно, виховує новий тип людини. З сумом згадую «педагогіку» часів Польщі... За погані знання там ставили на коліна — на горох, за українське слово били лінійкою по руках... Ніби й цивілізованою європейською країна була довоєнна Річ Посполита, а згадати нічого... Куди їм до Ґюлена? Коли є щось справжнє, істинне, сприйняте більшістю людей, то воно має життєву стійкість. У нас тут поряд село Белелуя, це батьківщина Євгена Озаркевича — одного із засновників новітньої української медицини. В роки СРСР райком хотів закрити там місцеву церкву, але люди її відстояли. Хтось почав дзвонити у дзвони, зусібіч позбігалися люди з косами та вилами і не дозволили комуністам забрати храм. Хороший священник створив там відповідний духовний мікроклімат. А громадяни атеїстичної держави, виявляється, мали в цьому велику потребу...
— Глибина віри — це, дійсно, важливо. У одній з газет я прочитав про невелике село Стінка на Тернопільщині, де живуть дуже релігійні люди. Вони майже не контактують із сусідами, живуть своєрідною общиною... Але цікаво те, що у них багатодітні родини, вони не крадуть, допомагають одне одному, чоловіки ніколи не вживають алкоголю. Чим не приклад для наслідування?
— Я також читав про це. З одного боку, було б дуже добре, якби мода на тверезість та на великі сім’ї із Стінки «перекинулася» на все українське село, але справа в тому, що навіть для односельців ті сектанти не є взірцем. Адже вони не користуються ні світлом, ні газом, не мають комп’ютерів і телевізорів, живуть у глиняних хатах. Якщо купують у когось будинок, то обов’язково здирають шпалери, збивають плитку, мастять хату глиною... Якщо вікна чи двері пластикові, то вони вибивають їх і ставлять дерев’яні. За жодних обставин не використовують техніку, лише коней. У них і справді великі багатодітні сім’ї, але сумніваюся, щоб люди брали з них приклад. У наших селян стійкий імунітет до сектантства, крайнощі завжди відштовхують... Досвід села Стінки є цікавим, але як його використати для порятунку українського села — я не знаю. Думаю, що про село повинні більше думати політики, яким ми довіряємо свою долю. Можу сказати по нашому регіону, що велику шкоду нанесло рішення Юлії Тимошенко закуповувати дешевий тростинний цукор на Кубі. Це добило нашу місцеву цукрову промисловість, у результаті з’явилося багато безробітних, які вимушені були покинути Україну та їхати на заробітки.
— Це прикра обставина, але пам’ятаймо, що є народи, які в умовах сільської місцевості виявляють підвищену конкурентноздатність. Корейці багатіють на одній лише цибулі, кримські татари навчилися вирощувати помідори в теплицях і не поспішають на заробітки у Чехію, Італію чи в Португалію... А ось що пише чеченський письменник Султан Яшуркаєв у своєму «Щоденнику»: «В Костромській області можна розмістити разом узяті Чечню, Інгушетію, Осетію, Кабарду. Такі ліси, поля, ріки, дичина, риба, ягоди, гриби, таке повітря — благодатний край! І нікому в ньому жити... Людина середньої хазяйновитості і працелюбності зможе за п’ять років стати справжнім куркулем. Пустіть на ті лісові галявини старого чеченця чи аварця з косою — на сто корів сіна накосить. А корови які! В Чечні 10 корів не дають стільки молока, скільки одна костромська. Картопля — з вим’я чеченської корови...» Отже, не можна обходити стороною такі речі, як менталітет і система цінностей. Хтось звик до поганих умов життя, до того, що добробут досягається важкою працею, а хтось зосередився на пошуку легшого хліба.
— Кавказці краще, ніж українці зберегли свою національну самобутність. У довоєнні роки українця не можна було порівнювати з росіянином, але тепер у нас ті ж проблеми, що й у російському селі. Навіть у Галичині стали багато пити, що вже там говорити про Східну Україну... Іслам жорсткіше бореться з негативними явищами, але нам ця жорсткість не підходить, у нас інші традиції. Щоправда, у довоєнні роки ОУН рішуче боролася з пияцтвом, але комуністичному режиму зовсім непотрібними були тверезі, свідомі українці, а тим паче така патріотична організація. Так що на просторах Радянського Союзу всі народи, в тому числі і українці, швидко призвичаювалися до пияцтва. А пияцтво і працелюбність — речі несумісні... Тому й села наші поступово вимирають.
— Є поки лише один прецедент — невелика громада села Левки на Чернігівщині кинула виклик руїні. Про це вже кілька разів писала газета «День».
— Уважно прочитую кожне повідомлення про Левки. Тільки на перший погляд здається, що «левківська ініціатива» є дрібницею, що невеликий парк не зупинить вимирання села. Насправді ж, нам дуже потрібен цей прецедент! Ми повинні навчитися триматися за кожен клаптик обробленої землі. Здавалося б, на Прикарпатті ще немає проблем, подібних до тих, що є на Чернігівщині. Але ось, бачите, пустир? Я щодня його бачу зі свого вікна. Люди там більше не живуть, померли... Отже, родючість землі — це ще не все. Колись, років п’ятдесят тому, я прочитав твір Болеслава Пруса «Пляцувка» — це можна перекласти як «Застава». Там ідеться про своєрідне змагання польського господаря з німецькими переселенцями. Тобто була лише одна польська сім’я, оточена німецькими колоністами. Але той поляк був добрим господарем, витримував непросту конкуренцію з німцями, і цим викликав їхню повагу. Він один тримав ту «заставу», той маленький острівець польськості... Тому й виборов своєю важкою працею право жити на землі предків. У нас ніби й окупантів нема, живемо в незалежній державі, боротись доводиться лише з обставинами, з неминучими труднощами сільського життя. Почин левківчан цінний тим, що вони подають добрий приклад усьому українському селу.
— Як вірно зазначила одна студентка, випускниця дев’ятої Літньої школи журналістики, що це дуже важливо: «нові думки, поїздки, рефлексії, практика, текст і врешті, сигнал, вірус, запущений в суспільство...» Нам потрібні ці позитивні знання, цей «вірус оптимізму».
— Знання потрібні, але ще потрібен сильний поштовх. Ось в Індії йог Свамі Рандев голодує на знак протесту проти корупції. А ще він вимагає повернути нелегально вивезені за кордон кошти. А хіба це не актуально для України? У нього, до-речі, в Індії вже 50 тисяч послідовників! І це яскравий показник духовного здоров’я нації. «Новим Ганді» індуси називають 74-літнього Анне Хазаре, який вимагає прийняття антикорупційного законодавства. А як такі жертовні люди потрібні Україні!
— Такі люди і у нас знайдуться, але невідомо, як на них відреагує загал. А ще в Галичині певні надії люди покладають на нового главу УГКЦ Блаженнішого Святослава. Поштовху можна чекати і з цього боку...
— Ця людина викликає у мене великі симпатії. Але чи зможе він зрушити з місця таку потужну і досить консервативну інституцію як церква? Блаженніший назвав два пріоритети церкви: це проголошення Слова Божого і якісна душпастирська опіка. Думаю, що сильних поштовхів з цього боку не буде... За відновлення соціальної справедливості церква не візьметься. Свого часу дуже мудро сказав про християнство Лев Толстой: «Те, що ми тепер вважаємо християнством, надто далеке від того, що проповідував Ісус Христос.» В ту епоху люди вірили, що сам Бог розділив людей на панів і рабів, на багатих і бідних. А Христове вчення проголошувало, що всі люди брати, що кожне життя є однаково священним. Тому людям, які прийняли Христове вчення, залишалося одне з двох: або зруйнувати весь попередній уклад життя, або спотворити саме вчення. І вони вибрали останнє... А потім найкращі уми людства постійно відчували оцю дисгармонію. Між глибинним і зовнішньо-показним, між вірою і ритуалами. Зокрема, Григорій Сковорода наголошував, що нам потрібне «богомисліє», а не «рукомахання»... Нагірна проповідь умістилася б на одній лише сторінці, але як багато вона важить! Хай серед будяків і бур’янів вона виголошена, але ніякими палацами і храмами, ніякою розкішшю не компенсуєш її суті — якщо вона спотворена...
— Отже, твердження деяких духовних авторитетів, що майбутнє України може бути лише на засадах і принципах християнства виглядає дещо категоричним?
— Воно вірне лише тією мірою, що без духовності у нас, дійсно, немає майбутнього. Але не варто звужувати поле діяльності і штучно робити якісь конфесійні обмеження. Будда вчив своїх учнів: «Живіть, робіть добро — оце і є ваша релігія...» Варто зосередитись на добрих справах, а ще треба постійно вдосконалюватися, тягнутися до знань. Чи знаєте ви, що за 250 років до Ісуса Христа індійський імператор Ашока мав мужність висловити жах і каяття через наслідки своєї успішної воєнної кампанії? Ашока успадкував у своє володіння не лише Індію, але й Непал, Афганістан, Балухістан... Він бачив наслідки війни і потім свідомо відкинув її як засіб політики. Він почав посилати релігійні та культурні місії з багатьма дарами та благословеннями до Бірми, Цейлону, Єгипту, Сирії та Македонії. Англійський історик Ровлінсон писав про Ашоку так: «Його правління впродовж сорока років не має аналогів у всій історії людства». Інший учений Массон-Оурсел був не менш категоричним: «Ашока, третій цар з родоводу Мауріїв, був одним з найбільших філософів-царів у історії людства. Ніхто більше так не поєднував силу і милосердя, правосуддя й добродійність так, як це робив він. Маючи найбільшу матеріальну силу, він організував мир. Далеко поза своїми володіннями він здійснив те, що є мрією багатьох релігій, тобто всесвітній порядок, який міг би об’єднати все людство...» Як бачимо, у світовій історії є багато цікавих моментів, є вони і у філософській науці. Але ми через свою лінь не надто прагнемо отримати нові знання. Ще в 60-ті роки, відбуваючи покарання у мордовських таборах, я взявся перекладати на українську мову книгу про видатного йога Парамагансу Йогананду. Коли російські політзеки про це дізналися, то відразу сполошилися: «Украинцы раньше нас переведут эту интересную книгу!» Здавалося б: що їм одна невеличка перемога українства? У скількох галузях ми далеко позаду... І все ж, навіть, ці, відносно толерантні і добре поінформовані щодо національного питання, люди не хотіли втрачати своєї першості. В жодній царині! Ось вам приклад високої національної свідомості! І вони давно вже переклали цю книгу, нещодавно навіть в Україні вийшов переклад, але знову ж таки... російською.
— Народи, які довго жили в умовах бездержавності, поступово втрачають якісну еліту... Інтелігенція починає мислити спрощено, боїться робити далекосяжні плани. Пам’ятаєте, як багато колись було статей про національну символіку? І всі ними зачитувалися... Наскільки я знаю, досі не видана належним тиражем книга севастопольця, колишнього офіцера українських військово-морських сил Михайла Галунки. Називається вона «Голос мудрості», там зібрано і добре згруповано по темах висловлювання з Біблії, Корану, Талмуду, Тори, Упанішади, Камасутри та багатьох канонічних книг китайських філософів. Це був би хороший приклад інтелектуальної активності кримського українства. Міг би бути... Люди чомусь не розуміють, що знання потрібні в різних галузях, а не лише в традиційно «патріотичних». І це біда не лише українців. Великий син кримськотатарського народу Номан Челебіджихан в оригіналі вірша «Я поклявся» (цей вірш потім став національним гімном) написав так: «Я поклявся, я дав слово за знання померти». Але після його смерті одне слово було замінене. Замість «більмек»(знання) написали «міллєт»(народ), і вийшло: «Я дав слово за народ померти». Звучить більш урочисто, але суть, все ж таки, спотворена... Реформатори зробили текст більш «мобілізуючим», вони ж хотіли як краще, зрозуміліше для загалу. Може, на якомусь етапі і був певний емоційний виграш... Але якщо говорити про стратегічні речі, то знання, все ж, варто ставити на перше місце.
— Я над цим багато думав у таборах, де на той час перебував цвіт європейської (і не тільки) інтелігенції. Литовець Йокубінас Кястутіс, який за п’ять років вивчив арабську мову, німецький розвідник Еріх Еґоф, який намагався перечитати всю російську літературу, офіцери Квантунської армії також не зупинялися в розвитку і, мабуть, кожен з них за роки ув’язнення в сталінських таборах, принаймні, став філософом. Дуже освіченим був і лідер російського антибільшовистського кола Володимир Заонєгін. Завжди цікаво було поговорити з євреєм Авраамом Шифріним (до-речі, після таборів він приїздив до мене в Устя, а я їздив до нього в Одесу). Врешті-решт, він виїхав до процвітаючої держави Ізраїль, яка про своїх синів ніколи не забувала... Інколи думаю: освіченість народу і його державний статус — це взаємопов’язані речі. І якщо ми над цим не замислюємося, якщо не звертаємо увагу на низький моральний рівень наших сучасних педагогічних кадрів (багато вчителів думають про що завгодно, тільки не про виховання підростаючого покоління), значить, не переймаємося державницьким майбутнім України.
Я гадаю, мене зрозуміють усі читачі «Дня». В чому сила цієї газети? Вона постійно дає нам нові знання! І повертає з небуття ті необхідні знання про самих себе, які через різні причини були втрачені. Газета «День» — це океанська глибочінь. Я шкодую лише, що зір у мене вже не той, що був у молоді роки. І тут я трохи заздрю молодим...
