Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Євразійський телефорум: Хто в СНД краще чхне?

13 жовтня, 2000 - 00:00

Як уже повідомляв «День», у Москві завершився третій Євразійський телефорум країн СНД і Балтії.

В Україну повернулися переможці — лауреат у номінації «Ігровий фільм» серіал «День народження Буржуя» («Студія 1+1»), переможець у номінації «Спортивна програма» фільм «Брати Клички. Подвійний удар» («Студія 1+1»), диплом у номінації «Соціальний репортаж» — програма «Глибше за мертвих» (СТБ). Членом журі форуму була Ольга Герасим’юк, до якої «День» звернувся із пропозицією поділитися своїми враженнями щодо рівня й атмосфери конкурсу.

Телефорум був знову, як i минулого року, цікавий тим, що це — поки єдина можливість для тележурналістів, теле- та кінорежисерів колишнього радянського єдиного простору подивитися, що робиться у кожного, на його окремій батьківщині, в телевізорі й на кіноекрані. А також поговорити про бажання створити відкритий (чи знову єдиний?) інформаційний простір, що втретє видається пустими сподіваннями й марними, хоч і наполегливими ретро- надіями.

На форум цього року надійшло 464 заявки від 158 телекомпаній, iз яких відбіркова комісія відібрала по три- п’ять програм, iз яких уже журі мало визначити кращі. Голова відбіркової комісії, професор МДУ Георгій Кузнєцов сказав так: «У нас в Радянському Союзі було 75 телекомпаній, а зараз веде мовлення 600. А вже виробників так ніхто й не рахував. І природньо, що таке збільшення кількості колективів призвело до різкого зниження професійного рівня. Тому особливих труднощів у відборi кращі роботи немає. Навпаки — радість велика, коли щось справді хороше з’являється». Голова має великий сантимент до колишніх часів і не раз рекомендував замість гострих розмов про те, як насправді живуть люди поза телеекраном, побільше показувати, як, наприклад, зворушливо співають частушки в Тамбові — отже, життя є! Цього разу на зустрічі з журі, членом якого мені довелося бути, пан Кузнєцов порадив, щоб уважно поглянули на роботу з Білорусі, в якій так гарно співають дітки: «Врут ведь мерзавцы, что в Беларуси нечего есть — детки выглядят вполне накормленными». Порекомендував також глянути прихильно на телепрограму Чорноморського телебачення, а точніше — програму російського флотського телебачення, що веде мовлення в Севастополі: «Там такой симпатичный офицер-ведущий, и неправда, что это антиукраинская программа». Перше було правда — в певних країнах iз цілком певними режимами, в принципі, не знімають хор голодних селян iз пропагандистською метою. Друге було правда лише частково — офіцер був симпатичний, а програма зроблена кустарно, й, без сумніву, потрапила в номінацію «Фільм, програма на військово-патріотичну тему» (поряд iз тою ж програмою НТВ «Забутий полк») чисто з «воєнно-партіотичних» мотивів, а не за якістю. Там справді дуже некоректно запевнялися жителі Севастополя, що вони перебувають під надійним захистом російських моряків, а також був взагалі «беспредєльний» сюжет, що грубо розпалював міжконфесійну ворожнечу серед віруючих Севастополя, що аж ніяк не входить в обов’язки російських моряків, які тимчасово дислокуються на території української держави. Консульство України в Москві заявило протест проти відбору програми подібного спрямування на Телефорум, що декларує толерантність, але протест сприйняли іронічно, а точніше — ніяк, бо назло дали телепрограмі спеціальний приз. Iз жюрі це не обговорювалося, тому назвати, хто це такий впертий поціновувач, не можу.

Можна було б узагалі за історичною звичкою пропустити повз вуха те, що інакше, як «хохли» й «салоєди» про Україну на форумі й не говорили — але в принципі, цього разу це чомусь цікавило, бо, наприклад, на кожному засіданні журі голова Олег Попцов, письменник і президент ОАО «ТВ-Центр», підкреслював: «Ми знаємо, яка катастрофічна ситуація зараз в Україні». Причому він ставив її на рівень проблеми талібів в Азії, а на питання, що він має на увазі, змірював гнівним поглядом і не відповідав. Я не буду тут розводити довго про те, що взагалі номінація «військово-патріотична тема» дивно виглядає, коли пам’ятати, що туди мали відібрати програми з дуже різних країн, які мають дуже різні і часом несумісні уявлення про те, що таке патріотизм і як треба проводити в цьому сенсі пропаганду. Виграв у цій номінації узбецький фільм під солідною назвою «Воєнно-політичні загрози і виклики національній безпеці» із циклу «Іслам Карімов. Узбекистан на порозі ХХI століття». Він отримав ще й спеціальну нагороду Міноборони Росії й ще один спеціальний приз — за те, що в «Узбекистані такий президент, що сказав терористам: «Стріляйте в мене, а не в мій народ», а також за те, що там позначена дуже серйозна політична проблема, яка хвилює Росію, і не всі ще дуже добре це усвідомлюють». Про те, що програма — це наймахровіший зразок державної пропаганди ще комуністичних часів iз довжелезними офіційними промовами узбецького президента на всіх можливих форумах, про те, що це взагалі не телепродукт і не продукт взагалі — телекритична думка форуму замовчувала. В інших випадках і в інших номінаціях, коли це було зручно, при оцінці роботи говорилося про те, що тема є, проблема існує, а от зроблено погано. У такий спосіб була відсіяна не одна якісна, як на мою особисту думку, робота. Незіпсований глядач весь час запитував, чому цього року так мало робіт «Студії 1+1» — за минулі форуми на СНДівських просторах звикли, що це завжди цікаво й високоякісно. Дехто з організаторів форуму пояснив: вони самі винні — надіслали програми українською мовою, от комісія й не захотіла дивитися. Роботи, насправді, були з субтитрами — точнісінько так, як і програми з інших країн. І я не буду робити тут зайві висновки, так само, як і з того, що не було жодного кадру в телезвіті й фінальному телефорумівському ролику про участь українців у форумі, про гучну презентацію «Студії 1+1», на яку набилася повна зала й захоплено аплодувала.

Все це я повідомляю лише для того, щоб пояснити, чому третій Євразійський телефорум був не телеподією. Він був політичним явищем, що чітко представляло картину того, як, хто і з ким сьогодні існує на просторах СНД. І який відкритий інформаційний простір мається в ідеалі на увазі. І хто сьогодні подобається Росії. І це головне. І чомусь один петербурзький колега, оцінивши мій вираз обличчя під час спільних переглядів, саркастично сказав: «Да что вы, право, вот на западных фестивалях трудно. Там все продано. Зато у нас все куплено».

Відомий телекритик Ірина Петровська, що окремо оцінювала позаконкурсний показ інформаційних програм, додала: «Вітаю нас усіх. Ми помилялися, коли говорили, що всі дістали незалежність. Ми всі й досі живемо в Радянському Союзі». На її думку, абсолютно всі представлені роботи з більшості країн — пропагандистські, заангажовані, невільні, залежні програми, з яких нічого не зрозуміло, як живуть люди, а лиш — як вони мають думати, що вони так живуть. Подібне можу сказати і я про всі програми, які з широкого плеча відбіркової комісії мала нагоду продивитися під час роботи в журі. Нудне, непрофесійне, довге, з патетичними текстами, з поганою режисерською думкою, з надзвичайно невиразною камерою телекіно... Кілька добрих програм, що незрозуміло чому були поставлені не в свої номінації (а, може, комусь і зрозуміло, чому), а тому не могли перемогти. Я зовсім не думаю, що все це пов’язано з тим, що не всі телекомпанії тепер належать радянській владі, як про це казав голова відбіркової комісії. Шкода, що така чудова ідея, як взаємопроникнення в професійне, а не політичне середовище, як обмін думками та ідеями, як знайомство з кращими школами — поки що лишається неможливою для реалізації саме через особливості «воєнно-політичних загроз»...

Можна було помітити потужний «промоушн», що його проводили азійські країни, в принципі, традиційно улюблені на цьому форумі. Президентське телебачення Казахстану — безперечний фаворит Телефоруму, і ці почуття сталі і добре підкріплені не лише духовно. Культурний аташе Узбекистану виконував PR-місію бездоганно, до того ж будучи членом нашого журі, і, як я з’ясувала, цей узбецький діяч — постійний член усіляких журі на кіно- та телефестивалях, куди подаються узбецькі претенденти. Мимохідь не можеш відігнати прикрої думки: а чому ж наші поводять себе в цьому сенсі так тихо і пасивно? Представник українського посольства відвідав разом з VIP телефоруму лише прийом в МЗС Росії, а далі нікого з наших офіційних осіб не було навіть на гостинах в Українському культурному центрі, в ресторані «Гетьман» (цю місію підтвердження гостинності української держави традиційно бере на себе «Студія 1+1»).

Тут розумієш, що, в принципі, здійснювати підтримку своїх так, щоб вони мали призи, як це в результаті виходить в інших країн, членів СНД, — це, мабуть, не зовсім і добре, бо якщо згадаємо, — ми ж хотіли би змагатися у творчому конкурсі, а не в політичному.

З іншого боку — ось ще одна прикра картинка того, наскільки немає кому сьогодні зміцнювати образ хтивого українського розкрадача газу, що втік із «спільної слов’янської колиски», прихопивши в кишені спільну соску.

Наскільки нікому достойно вести діалог на цьому справді найделікатнішому напрямкові стосунків... Воліємо сидіти тихо й не збурювати хвиль, а вони відповідно вже — до рівня рота.

Очевидно, все це речі, що не мали б стосуватися звіту про телеконкурс, але здається, вони скоро стосуватимуться вже й конкурсу «Хто в СНД краще чхне». Настільки все запущено.

Ольга ГЕРАСИМ’ЮК
Газета: 
Рубрика: