Звання лауреата премії імені Івана Франка Національної спілки журналістів України Ігор НИКОРОВИЧ , редактор відділу правового виховання газети «Галичина» (Івано-Франківськ), отримав за серію публікацій у регіональній та центральній пресі, де йшлося про безпідставно засудженого за хабарництво працівника правоохоронних органів Володимира Сазонова. Завдяки ЗМІ справа отримала розголос у суспільстві і дев’ятого листопада минулого року Верховний Суд скасував справу, 24-річного Володимира випустили з ув’язнення. Ця справа — одна з багатьох, якими займався Ігор за свою 13-річну працю в кримінальній тематиці.
— Що зараз вiдбувається у життi вашого підзахисного?
— Зараз Володимир у Києві, складає іспити у Національній Академії внутрішніх справ України, в його планах — перевестися на стаціонар, але справа ще не закрита. Як мені сказав батько Володимира, та особа, яка написала заяву, нині перебуває за межами України і начебто на цій підставі припинено слідство. А незакрита справа означає неможливість відновлення людини у її правах.
— Що побудило вас взятися саме за цю справу?
— Хоча я не юрист за фахом, та маю певний досвід, тому при вивченні документів цієї справи мені стало зрозумілим, що її зшито білими нитками. На мою думку, людину судили без достатніх підстав. Я знаю багато подібних справ, коли людей втоптують в землю, і нема кому підняти: священиків багато — немає добрих самаритян. Я не скажу, що це була з мого боку благодійність — це просто була тема.
— На думку журналіста, який має достатній досвід роботи у правоохоронній тематиці, який стан з правами людини сьогодні в Україні, чи є надія, що щось буде змінюватися на краще?
— В Україні зараз величезна проблема з правами людини. І не тільки з правами тих, кого саджають у тюрму, кого звинувачують, але й з правами звичайних громадян. Вони беззахисні перед злочинцем, а потім — вже після злочину — ще отримують моральну рану під час самого судового процесу. Окрім того, судячи з практики, по усіх цивільних позовах отримати відшкодування нереально. Порівняно з Радянським Союзом у нас прав людини як таких, я вважаю, стало набагато менше. Мене турбує та система, яка склалася: я вже не можу довіряти ні правоохоронним органам, ні, на жаль, суду, при тому, що я знаю і поважаю багатьох правоохоронців і суддів. Ця система страшна — і судова помилка в ній дуже дорого коштує.
— Судячи зі всього, ви надаєте перевагу дієвій журналістиці. Наскільки для вас важливий результат від самої публікації?
— Результат я не можу наперед прогнозувати. Тим більше, що у журналістиці існує ефект бумерангу, коли твоя публікація, у якій ти хочеш захистити людину, нерідко обертається проти твого героя. Коли до мене приходять з якоюсь певною ситуацією, перше, що я роблю, — з’ясовую, чи можна вирішити питання, наприклад, направивши запит. Тому що потім — після публікації — проти вас будуть усі, особливо неправі — зараз не бачу в Україні бажаючих покаятися. Дієвість журналістики? Мені подобається моя праця, але її дієвість я не можу прорахувати. Проте ніколи не думаю, що когось покараю. Ні. Для мене важлива сама можливість означити проблему. Я вірю в Бога і часто задумуюсь, хто я такий, що я роблю. Я пережив кілька судових процесів. Я, напевне, перший з журналістів в Україні, якому наклали арешт на його майно, про що писав, до речі, і «День». Це була страшна ситуація — не хочу до неї вертатися. Попри те, що треба прощати, тим особам я не можу простити. Хоча розумію, наскільки це важливо: я сам багато разів помилявся, коли з’ясовувалося, що людина просто оступилася і не було потреби її «добивати». Нас, журналістів, дуже часто використовують, щоб «добити» людину.
— Чи змінився, на вашу думку, за останній рік рівень свободи преси?
— Я не знаю, що таке свобода преси в Україні. Ми багато від чого залежні, але журналіст, який думає, як заробити, це вже не журналіст. Це як пса посадити на ланцюг. Може, зараз ланцюг нам відпустили, але й миску відсунули. Нас вчать, що, якщо чиновник не подає інформацію, можна подати на нього до суду. Я можу уявити собі, що в умовах Франківська я виграю той суд, але чи я зможу потім нормально працювати? Не впевнений. На той час, коли я доб’юсь через суд інформації, вона не буде нікому потрібна. У законодавстві колишнього Союзу було чітко сказано: якщо чиновник не дав інформації, штраф — 500 рублів. А наше законодавство дозволяє судді можливість маневру. Тому у нас може бути таке, що один і той же термін може отримати людина за кражу невеличкої речі і та, що вкрала мільйони.
— Чи є Іван Франко для вас ідеалом журналістики, і що ви сповідуєте у своїй професії?
— Іван Франко був більше публіцистом. Мені ж за духом ближчий дореволюційний російський репортер Володимир Гіляровський. У цій справі Сазоненка для мене важливо,що я знайшов больову точку. Одночасно для мене цікаво охопити якомога більший масив інформації. Так, деколи потрібно дати публіцистику. Але вона повинна бути цікавою і дієвою. Можливо,комусь здається, що казати у сорок років, що ти репортер, — це смішно, що це заняття для вчорашніх студентів. Як на мене, репортер — це дуже складна ризикована професія. Мені подобається, коли наше ремесло порівнюють з роботою оперативника. Нещодавно мені вручили грамоту МВС, у 1999-му — я увійшов до п’ятірки журналістів, що отримали диплом від СБУ. Це мені приємно, але так не повинно бути. Я не дружу з керівництвом, я дружу з оперативниками, котрі, як і я, просто працюють.
ДОВІДКА «Дня»
Ігор НИКОРОВИЧ народився 1960 р. у Воркуті, Комі АРСР. Батько — шахтар, мати — вихователька дитсадка. У 1975- му сім’я переїздить до Коломиї Івано-Франківської області. Освіта: Чернівецький залізнодорожний технікум (будівельник), МДУ (журналіст). Працював за направленням у Новосибірську. Наприкінці 80-х повертається в Україну. З 1993-го — кореспондент, редактор відділу обласної газети «Галичина». Одружений, має троє синів.
