Однак випускник лондонської школи економіки, магістр мас-медіа й комунікацій,
кандидат наук, член-кореспондент Міжнародної кадрової академії, викладач
Інституту журналістики КДУ ім. Шевченка, заступник головного редактора
й ведучий телепрограми «ТСН», і просто дуже приваблива людина Ігор Слісаренко
вважає інакше. Проте по порядку...
— Батьки мої були далекі від журналістики. Я навіть певний час утаємничував
від них свої заняття. Спочатку писав гумористичні оповідання. Ще класі
в шостому. Про журналістику тоді навіть не замислювався. Минув час, і я
почав робити репортажі для газети «Вечірній Київ». Але це було лише для
того, аби вступити на факультет журналістики, пройти творчий конкурс. Тоді
я думав, що журналістика стане трампліном для літератури.
— Що ви відчули, коли вперше побачили своє прізвище в газеті?
— Це було неймовірне потрясіння... Коли я був у сьомому класі, у чернігівській
обласній газеті з’явилася маленька баєчка, яку я підписав псевдонімом і
отримав свій перший гонорар. На журналістів я тоді дивився, як на небожителів...
— Вас тепер мільйони телеглядачів сприймають саме таким чином. А як
ви самі ставитеся до роботи? Чи існує образ ідеальної передачі?
— Ідеал новин є, і ми йдемо до цього ідеалу, позаяк не все ще зроблено.
Стосовно запитання про моє бачення себе як ведучого, на мій погляд, поки
що я відповідаю потребам аудиторії.
— Що ви відчуваєте, працюючи в прямому ефірі?
— Стресовий стан, який можна порівняти з керуванням літаком. Адже це
медичний факт, що у ведучого в прямому ефірі показники тиску й пульсу такі
самі, як і в пілота на зльоті чи посадці в найкульмінаційніші моменти польоту...
Я ніколи не думаю про те, скільки людей у момент ефіру на мене дивляться.
Не приведи Господи подумати. Я в цей момент бачу перед собою оператора,
кімнату режисерської групи і для них веду розповідь. Важливо створити навколо
доброзичливу атмосферу жартів і веселощів. Навіть попри те, що йдуть які-небудь
дуже похмурі сюжети, у перервах, поки йде відеоматеріал, спробувати пожартувати,
встигнути щось запитати, відповісти, байку розповісти, усім цим якось підтримати
життєвий тонус.
— Як довго триває ваш робочий день?
— У мене ненормований робочий день, це одна з умов контракту й мій стиль
життя.
— На що ви витрачаєте години дозвілля?
— Я полюбляю виспатися.
— Що ж сниться?
— Коли велике завантаження — нічого не сниться — у мене здоровий сон,
і слава Богу. Іноді сняться жахи, пов’язані з прямим ефіром. Якось було:
прямий ефір, я дивлюся на текст і бачу, що комп’ютер роздрукував незрозумілі
значки, безглуздий набір літер. Перегортаю текст далі й бачу, що весь сценарій
складається з такої абракадабри. Тут прибігає редактор і каже: «Все, закриваємося!».
Гасне екран, і настає цілковита тиша. Я прокинувся й пішов на кухню палити.
Крім тривалого та здорового сну, вихідними полюбляю зустрічатися з друзями,
провести час у басейні, пограти в теніс, посидіти за комп’ютером, щось
написати. Завжди є якісь ідеї, замовлені нові статті, потрібно готуватися
до чергової конференції — усе це моє хобі. Я переключаюсь, і це дає мені
змогу дивитися на свою роботу вже інакше, не з точки зору людини, включеної
в процес, а неупереджено та об’єктивно.
— Що перед сном читаєте?
— Що-небудь із класики — це моє правило. Найулюбленіші письменники —
Чехов, Салтиков-Щедрін, Достоєвський.
— У вас є слабкості?
— Є. Я багато палю, буваю надміру довірливим. Часом невиправдано грубим,
зриваюся, це жахливе почуття. Я наївний: як і раніше вірю в порядність.
У порядність наших політиків, правда, я вже не вірю. Прикро за колишні
ілюзії, очікування великих змін.
— Що допомагає переживати тяжкі періоди в житті?
— Вважаю, що я не обділений почуттям гумору. Особливо хороший чорний
гумор. Обожнюю казармовий гумор, це святе! Пані, звісно, про це не знають,
це для чоловічої компанії.
— Що допомагає ще?
— Гасло: завтра буде краще. І, ясна річ, підтримка близьких людей, без
цього просто неможливо жити в нашому суворому світі. А загалом робота —
найкращі ліки від хандри.
