Незважаючи на всю строкатість життя, є не так уже й багато явищ і подій, здатних привернути увагу мільйонів і навіть мільярдів людей в усіх куточках планети. Великі спортивні змагання належать саме до цієї категорії. Так, загальна телеаудиторія літніх Олімпійських ігор-2008 становила 4,4 мільярда осіб. Не менший інтерес зазвичай викликають і футбольні чемпіонати світу.
Звісно, ставитися до цього феномена можна по-різному. Можна нарікати на невибагливість публіки й навіть згадати слова Марини Цвєтаєвої: «Спорт є витратою часу на витрату сил. Нижче спортсмена — лише його глядач». Але факт залишається фактом: жоден мистецький захід, не кажучи вже про політичні й економічні форуми, неспроможний налаштувати на «одну хвилю» серця такої кількості людей — із різним кольором шкіри, із різних соціальних прошарків... Загалом трибуна стадіону — це чи не єдине місце на Землі, де можуть опинитися поруч особистості з абсолютно різних світів, котрі за інших обставин не зустрілися б ніколи...
СПОРТ ЯК ЗАМІННИК... РЕЛІГІЇ
Феномен неймовірної популярності спорту в XX cт. намагалися пояснити багато філософів. Так, іспанець Ортега-і-Гассет вважав, що з усіх видів діяльності для людини найприроднішою є гра, а не зусилля для досягнення якихось практичних цілей. В одній із праць він навіть висловив думку, що «культура — донька не природи, а спорту». Щоправда, із часом, спостерігаючи за тим, як спорт дедалі стає більш комерціалізованим, Ортега-і-Гассет зауважить, що сучасний спорт «утратив свою первинну суть»... Однією із форм ігрової діяльності вважав спорт і голландський культуролог Йохан Хейзинга. Він також зазначав, що професіоналізація спорту майже витіснила з нього спонтанність, тобто власне ігровий елемент. «Професіонал не грає, він працює». Тож спорт, на думку Хейзинги, опиняється поза культурним процесом.
Із останнім твердженням, напевно, не погодяться багато письменників, режисерів, художників, для яких спорт уже давно став сферою пошуку цікавих сюжетів і характерів.
Деякі сучасні соціологи дивляться на спорт як на замінник релігії. Такий погляд, мабуть, не позбавлений логіки, особливо якщо згадати, із якими почуттями мільйони людей у світі чекають недільної гри улюбленої команди. Для них похід на стадіон — приблизно те ж саме, чим для їхніх предків була церковна служба. Та й словосполучення «футбольний бог» у спортивній журналістиці вже давно стало ідіомою.
Утім, філософи зазвичай усе оцінюють відстороненим поглядом, а не з погляду учасників «процесу». У нашому ж випадку учасники — це не лише спортсмени і тренери, а й глядачі — ті самі мільйони охочих дивитися на спортивний двобій та ще й платити за видовище чималенькі гроші. Власне, без армії вболівальників спорт ніколи не став би великим бізнесом, в який він давно вже перетворився. І можна як завгодно довго обурюватися непомірно високими зарплатами футболістів, але така правда життя: у сучасному суспільстві попит на ноги Мессі чи Роналду незрівнянно вищий, ніж на мізки «пересічного» вченого. І винні в цьому зовсім не футболісти.
Багато хто феноменальну популярність спорту пояснює діяльністю ЗМІ, насамперед телебачення. Мовляв, що нам показують, те ми й дивимося. Справді, роль мас-медіа тут переоцінити важко, але все ж таки не телебачення робить спорт популярним. Навпаки, на наших телеекранах багато футболу чи боксу, бо є вдосталь охочих це дивитися. Причина мегапопулярності деяких видів спорту криється в самій їхній природі. І справа тут, напевно, не лише в людському інтересі до змагання як такого.
Спортивний репортаж — це, напевно, єдиний телевізійний жанр, який дає можливість простому глядачеві побачити зіркових персон, так би мовити, у їхньому натуральному вигляді. Актора чи політика ви ніколи не побачите без ретуші і гриму, хіба що в якихось зовсім «жовтих» кадрах. Усілякі реаліті-шоу також мають своїх прихованих сценаристів і режисерів. І лише спортсмени постають на екрані такими, якими вони є. Важке дихання боксера в кутку рингу... Покрите інеєм обличчя лижника... Лютий погляд хокейного «громили», від якого втік верткий нападник... У цих кадрах усе непідробне і справжнє. Спостерігаючи за спортсменами, ми немовби бачимо самих себе такими, якими були б, якби відкинули нескінченні табу, накладені вихованням: не показувати свій гнів, не стрибати від радості «козликом», не плакати й не сякатися на людях...
Як стверджує американський психотерапевт Джин Шинода Болен, авторка бестселерів «Богині в кожній жінці» і «Боги в кожному чоловікові», спорт вивільняє властиву кожній людині, але заховану глибоко в підсвідомості «дикість». Причому процес звільнення охоплює як спортивну арену, так і трибуни. І загалом він, на думку Болен, є позитивним, якщо, звісно, «дикість» не виходить за межі розумного. Та й лікарі також стверджують, що чоловіки, котрі дозволяють собі від душі покричати під час перегляду спортивних змагань, менше ризикують дістати інфаркт...
А ЩО СКАЗАВ БИ П’ЄР ДЕ КУБЕРТЕН...
Сьогодні часто можна почути: «Якби Кубертен знав, на що перетворяться Олімпійські ігри, то він навряд чи взявся б за їхню організацію»... Олімпійський рух і справді відійшов від тих ідей, які проповідував француз. Але не забуваймо, що й у Давній Греції олімпійські принципи частенько порушували: були й випадки нечесної боротьби, спроби підкупу суддів, та й війни на час проведення змагань припинялися зовсім не завжди. Головні вади сучасного олімпійського руху також зародилися ще задовго до 1896 року, коли в Афінах відбулися І Олімпійські ігри сучасності. Сьогодні мало хто про це згадує, але перший випадок смерті через застосування допінгу було зафіксовано ще далекого 1886 року на велоперегонах Париж — Бордо.
Кубертен, як відомо, обстоював принципи «чистого любительства». Протягом довгого часу діяло правило, за яким учасником ігор міг бути лише той, хто тренується й виступає для свого задоволення, а не заради грошей. На життя потенційний олімпієць мав заробляти чимось іншим — співати, мити підлогу, розвантажувати вагони... Те, що вимога «чистого любительства» не є реальною, було зрозуміло від самого початку. Уже хоча б тому, що вона суперечила олімпійському девізу «Швидше! Вище! Далі!» Щоб швидше бігати, треба більше тренуватися, а не мити підлогу чи пекти булочки. Тож не дивно, що скандали, пов’язані з порушенням статусу любителя, виникали практично на кожній Олімпіаді. Деякі «захисники» олімпійських ідеалів використовували боротьбу з любительством у своїх політичних цілях. Чого варта лише історія американського легкоатлета, індіанця походженням, Джеймса Торпа, котрий на Олімпіаді 1912 року блискуче виграв змагання із п’яти- й десятиборства, але з ініціативи американських расистів був довічно дискваліфікований — за те, що у студентські роки грав у бейсбол і отримував за це гроші. Реабілітовано спортсмена було лише 1972 року, уже після його смерті.
В СРСР проблему любительства розв’язували, як кажуть, одним розчерком пера. На папері всі спортсмени працювали вчителями фізкультури, інструкторами, а то й узагалі токарями чи столярами. А насправді були стовідсотковими професіоналами. Лукавий смисл фрази «наші хокеїсти-любителі перемогли канадських профі» відчували навіть діти.
ЛАБОРАТОРІЯ ЕКСТРИМУ
У середині вісімдесятих МОК, по суті, відмовився від «кодексу любителя», дозволивши міжнародним федераціям із видів спорту самим установлювати правила допуску до Олімпійських ігор. Від часів «фіктивного любительства» сьогодні залишилися лише дві деталі: жодної реклами на олімпійських аренах і відсутність призового фонду. Олімпійська медаль і букет квітів — ось і все, що отримують від МОК чемпіони й призери ігор. Щоправда, є ще грошові винагороди від держави і спонсорів. В Україні, нагадаємо, олімпійські премії за перше, друге і третє місця становлять відповідно 100, 75 і 50 тисяч доларів. Кожен росіянин за перемогу в Лондоні отримає близько 100 000 євро. У високорозвинених країнах Заходу державні винагороди для спортсменів значно скромніші. Так, американських атлетів за олімпійське «золото» зазвичай нагороджують 20 тисячами доларів. А в деяких країнах, зокрема в Норвегії і Швеції, такого поняття, як «олімпійська премія», узагалі не існує. І ця обставина зовсім не заважає норвежцям і шведам боротися на олімпійських аренах, «не жаліючи живота свого».
Інтерес громадськості до заробітків спортсменів часто має не зовсім здоровий характер. У багатьох журналістських матеріалах на цю тему простежується таке собі «фе»: мовляв, як це так, змагатися не заради принципу, а за гроші? Але чому тоді нікого не дивують високі гонорари акторів?
Великий спорт сьогодні — це не лише видовище, а й лабораторія екстриму. Екстремальність життя спортсмена полягає не лише в тому, що він ризикує здоров’ям. Унікальною спортивну сферу робить умова — переможець лише один. У жодній іншій сфері не треба щоденно доводити, що ти кращий за всіх. Учений чи митець просто знаходить свою тему й працює, не озираючись ні на кого. Цікаво, що музиканти, котрим доводилося брати участь у конкурсах, одноголосно заявляють: це щось зовсім інше, ніж звичайна виконавська діяльність. Є геніальні співаки, скрипалі й піаністи, котрі в атмосфері грубого змагання елементарно «перегорали» — через відсутність так званого фактора «старт-плюс».
У спорті цей термін означає здатність атлета саме в день змагання продемонструвати весь свій потенціал. Тобто бути найсильнішим не взагалі, а саме тут і зараз. Відчувати на старті не мандраж, а кураж, коли кожна клітинка тіла й кожен фібр душі налаштовані на одне — перемогу. На думку тренерів, навчитися цієї якості неможливо, із цим треба просто народитися. І тому історія спорту знає силу-силенну надзвичайно обдарованих атлетів, котрі на другорядних змаганнях показували неймовірні результати, але у вирішальний момент програвали набагато слабшим суперникам.
«КВАСНІ» ПАТРІОТИ ТУТ НЕ ХОДЯТЬ
Крім «принципу любительства» зазнав повного краху й програмний курс МОК на відокремлення спорту від політики. Уся історія сучасного олімпійського руху певною мірою пов’язана з протистоянням наймогутніших спортивних держав. Навіть після падіння «залізної завіси» політичний складник менш відчутним не став.
Рахувати «свої й чужі» медалі люблять усі — політики, функціонери, спонсори, уболівальники. Останні з розвитком усесвітньої мережі дістали можливість, замість реальних післяматчевих бійок, вести віртуальні війни. Спортивні інтернет-форуми зазвичай кишать ксенофобськими й расистськими висловлюваннями, що особливо помітно під час проведення Олімпійських ігор. Є люди, котрих самі змагання не цікавлять узагалі, для них важливо лише те, скільки медалей завоюють співвітчизники. Як слушно зауважив один американський журналіст, «коли в тебе немає власних досягнень, то не залишається нічого іншого, як пишатися перемогою улюбленої команди»...
Проте серед самих спортсменів ксенофобів майже немає. Знаменита в минулому українська спринтерка Жанна Пінтусевич якось сказала: «Бути легкоатлетом і водночас расисткою неможливо». Спортсмен, як ніхто, знає: людина з іншим кольором шкіри так само дихає, терпить, любить, страждає. Тому й уявлення про патріотизм у нього зазвичай зовсім інше, ніж у того, хто ніколи не бував далі «рідного штату»...
Досить цікавою є думка щодо цього покійного Бориса Шахліна. У своїй книжці «Олімпійський орден» легендарний гімнаст пише, що ура-патріотичні заклики лише заважають спортсменові: «Якщо ти виходиш на арену й думаєш при цьому про Батьківщину, то не виграєш навіть стрічки від медалі». Але, додає Шахлін, це зовсім не означає, що всі спортсмени — безродні космополіти: «Просто щоб перемогти, ти маєш на старті відкинути абсолютно всі сторонні думки й зосередитися лише на виступі».
Проте за перипетіями Олімпійських ігор варто слідкували не лише з патріотичних міркувань. У спортсменів найвищого рівня взагалі багато чого можна навчитися. Насамперед — уміння брати відповідальність на себе. Люди зі справжнім чемпіонським характером, навіть програвши, причину поразки завжди шукають у собі, а не пояснюють її зовнішніми обставинами — поганою погодою, необ’єктивним суддівством, «каверзами» суперників. І це дає їм у майбутньому шанс на перемогу. Тож, можливо, і нам, українцям, щоб із нації аутсайдерів перетворитися на чемпіонів, потрібно перейняти цю філософію: «Зазнавши поразки, працюй над собою, а не перекладай вину на інших».
Й останнє. Знаменитий олімпійський девіз «Головне — не перемога, а участь» у початковому варіанті, виявляється, лунав дещо інакше: «Головне — не перемога, а БОРОТЬБА за неї»...
