— Як, на вашу думку, змінилася оцінка привабливої для багатьох молодих людей ідеї «відкритої боротьби» (яку вони досі могли спостерігати у телехроніці подій з-за кордону) під впливом побаченої по телебаченню «картинки» протистояння демонстрантів і міліції 9 березня?
— Яка, на вашу думку, роль телебачення у висвітленні подій біля пам’ятника Шевченковi? Як подали цю ситуацію різні телеканали?
Євген СВЕРСТЮК, письменник, керівник національного Пен-клубу:
— Навряд чи у молоді зміниться думка про образ відкритої боротьби. Було б наївно думати, що ця інсценізація змінить молодь. Ця відкрита боротьба триває тисячоліттями і вона завжди неприваблива.
Залежне телебачення може здобутися щонайбільше на імітацію об’єктивності, телевізійне розслідування полягає не в акцентації кадру, а у виявленні того, що стоїть за кадром або за феноменом, наприклад, що стоїть за «рускоязичним» УНСО. Аналітик В. Піховшек вірно зауважує, що до 9 березня готувалися і влада, і опозиція. Але з подальшого випливає, що опозиція готувала залізяччя і каміння, щоб тим дискредитувати себе. Зовсім невідомо, як же готувалася влада. Які методи влади? З показу по телебаченню видно, що студенти хотіли відокремити Президента від національної символіки і від любові до Шевченка. А з вокзальних пригод видно чому: їх виловлювали за мовною ознакою. Що стосується закиду, що вони лихословили міліціонерам, то це справжній дотеп.
Зокрема ТБ мало б дослідити той дивний «експонат», що проходить у багатьох кадрах зі щитом (хтось же дозволив!) і свастикою. Мабуть, він унаочнює тезу про загрозу «коричневого путчу».
Ігор СИНЧИЧ, заступник голови Спілки української молоді:
— Я вважаю, що ставлення молоді до подій 9 березня змінилося на користь відстоювання їхніх позицій надалі. Тому що арешти студентів на вокзалі загострили почуття справедливості. Наскільки я знаю, у Львові студентський страйк відбувається дуже гаряче. Я думаю, що він розпочнеться і в Києві. Ці події характеризують владу і міліцію, як один із важелів влади, дуже негативно. Ставлення до опозиції в молодіжному середовищі або індиферентне — у бiльшостi, або позитивне. Владу в молодіжному середовищі, на мою думку, підтримує дуже маленький відсоток. Я таких людей знаю особисто: це люди, які люблять, щоб усе було спокійно, щоб не було ніяких виступів, їх цікавить не причина конфлікту, а його відсутність. Такі люди ставляться до цих виступів негативно: вважають їх порушниками спокою, про який вони мріють. Більшість активної молоді радикально настроєна і далі боротися. Вони вважають, що влада діє неадекватно.
Я особисто переглядав ряд телепередач. Думаю, що передачу Вадима Долганова і УТ-1 коментувати не потрібно. Ми вважаємо, що найоб’єктивніше відображала ситуацію служба новин ТСН каналу «1+1». Що ж до найбільш відомих каналів, які мають всеукраїнське покриття («Інтер», ICTV і т.д.), то вони явно заангажовані. І навіть, якщо журналісти хочуть показати події, вони їх показують, у коментарі ж відчувається тенденційність.
Наша організація не бере участі у цих подіях. Ми є молодіжною громадською організацією, а не політичною і не вступали ні в які комітети, в жодні з рухів, не брали участі ні в яких демонстраціях. Але як люди, що живуть у цій країні, ми вважаємо своїм обов’язком i правом оцінювати те, що відбувається. З нашої точки зору, влада в найвищому ступені некомпетентна, а опозиція в найвищому ступені неорганізована. Брак розуму демонструє і одна, і iнша сторони, але влада тупіша. Бо опозиція має підстави для незадоволення, а влада чинити такі дії не має ніяких підстав. Цей дебілізм з огорожами у Києві кожну розумну людину виведе із себе.
Володимир ЗДОРОВЕГА, професор Львівського університету:
— Я підтримую ентузіазм молодих людей, які невдоволені ситуацією, що склалася в країні, насамперед — економічною, політичною. Я розумію їх невдоволення, яке може вести до конфліктів, але мені здається, що треба думати про завтрашній, післязавтрашній день. Ці події для молоді, якщо хочете, ціла революція у свідомості. Молодь нині критично мислить, хоче, щоб ми жили в нормальній країні. Мінімальний прогрес веде до того, щоб боротися всілякими способами проти існуючого ладу. Незмінним є те, що треба змінювати систему.
Щодо ролі телебачення. Владні структури, включаючи Президента, не розуміють, в якому світі вони живуть. Всевидюче око камери показує всі деталі. І тут телебачення вiдіграло колосальну роль. Але разом з тим, якщо подивитися різні телеканали і те, хто які епізоди показує, то неважко зрозуміти, як можна і цим технічним засобом спекулювати. Оцінку об’єктивності каналів давати дуже важко. Проте мені здається, що найближчим до об’єктивності був канал «1+1». Вражаючi кадри декілька разів демонстрував УТ-1, але в них iшлося тільки про дії з боку демонстрантів. Я навіть не знаю, чи це провокатори, чи просто озлоблені люди, які кидали цим камінням, пляшками. І це вражаюче. На людей мого покоління, навіть старших, ці кадри мали дуже сильний вплив. Але там не було інших епізодів, які, можливо, й не знімалися, а коли знімалися, то нечасто: коли до поїздів виходили представники каральних органів, хапали, били людей, кидали їх до кутузки. Реакція на останні події відбувається й сьогодні в різних містах України, куди повернулися учасники цих подій.
Олександр ДЕНИСЕНКО, кінорежисер:
— Поки що все йде на рівні світського скандалу, коли одна баба з однієї вулиці кричить, що iнша в неї щось вкрала, а та кричить, що ні, то вона в неї вкрала. Усе це виглядає як чвара, а не як політичне протистояння. Тому мені важко схилитися у будь-який бік, оскільки я дуже добре знайомий з національними патріотичними силами. Але я знаю, що вони з початку існування не виробили нічого фундаментального, теоретичного та ідеологічно важливого для України. Це виглядає поки що як звичайний провінційний скандальчик.
Щодо студентства: я не знаю, наскільки потрібно, щоб молода людина могла відчувати свою надмірність сили в проявах такої, як вони думають, соціально важливої позиції. Я не бачу нічого позитивного у тому, що сталося, і у тому, що було показано: лайка по телебаченню, вся ця брутальна поведінка.
Я, як професійний телевізійник і кіношник, знаю, що матеріал можна змонтувати як завгодно, і кожен канал робив це зі своєї точки зору. У кожного каналу були свої підстави подавати рівно стільки інформації, скільки вони показали. Я не можу зайняти жодної позиції і взагалі не розумію, що сталося, і мені прикро, що люди вдаються до таких жахливих випадів, матюкаються, ходять з ланцюгами. А щодо УНА- УНСО, то я вважаю, що це провокативна організація в Україні, яка всі свої дії спрямовує тільки на те, щоб підбурювати якісь заколоти, протистояння, вона не спрямована на консолідацію. Я поза політикою, мені неприємно, що рівень культури настільки низький, що ми, по-перше, все це дивимося, а потім ще й обговорюємо. Я поки що не бачу жодної політичної сили, за якою можна було б піти принаймні думаючому українцю.
Роман КОБЕЦЬ, філософ:
— Треба одразу розділити дві події, які того дня відбувалися. По-перше, з’їзд форуму «За правду», де були присутні молоді люди, яких увечері на вокзалі виловлювали, саджали до омонівських машин і розвозили по райвідділах. Вони потрапили в ситуацію, яку умовно можна назвати «похміллям чужої п’янки»: їх звинувачували за ті речі, в яких вони безпосередньої участі не брали. Така ситуація може вплинути на психіку молоді, викликати корпоративну консолідацію. Коли люди ні за що страждають, безумовно, у них виникає обурення. Знаючи максималістські настрої юнацтва, я можу прогнозувати, що виникне як обурення, так і страх, а також спроби солідарних дій, студентських страйків, які відбуваються у Львові. Я сам був безпосереднім учасником подій 1990 року і можу сказати, що, можливо, це був єдиний випадок, коли студенти виступили цілісною корпоративною силою, відчувалося почуття ліктя і солідарності. Чи буде щось подібне цього разу, мені важко спрогнозувати, хоча рівень незадоволення молоді ситуацією, у якій вона опинилася, надзвичайно високий, оскільки це найбільш соціально незахищена категорія.
Висвітлення цієї ситуації засобами масової інформації, навіть підбір кадрів характеризує позицію редакції. Безумовно, те, як це було висвітлено паном Долгановим, трохи різнилось від того, як це подавали у передачах студії «1+1», оскільки «1+1» має більш критичний підхід до діяльності правоохоронних органів. У мене не було змоги передивитися коментарі та «картинки» усіх телеканалів. Єдине, що можу відзначити: відчувалася певна динаміка. Якщо спочатку проглядалася розгубленість, телеканали не могли чітко сформулювати свою позицію, то вже починаючи з недільних аналітичних програм, підбір кадрів, ракурс і коментарі були більш агресивними.
Володимир ПОЛОХАЛО, шеф-редактор журналу «Політична думка»:
— На мій погляд очевидця, хоча різні телеканали й висвітлювали події під різним ракурсом, але всі вони значною мірою спотворили саме явище. З самого початку йшлося про певну схему, як показувати те, що не відбулося, тобто не як політичну акцію, а як несанкціоновані протиправні дії. Камери фіксували свою увагу на тих випадках насильства і зіткнень, які не були характерні для всього дійства. Переважали не професіоналізм, не гуманізм і не етика, а соціальне замовлення показу: йшлося про величезну аберацію масової свідомості, яка мала виникнути в умах і в настроях людей, якi спостерігали цю подію по телебаченню. Але водночас це стало бумерангом і досягло протилежного ефекту для тих, хто намагався дискредитувати учасників демонстрації. Для Президента такий показ — величезна «ведмежа послуга». Оскільки влада була показана саме такою, якою вона є. Цей показ сформував у людей фобію виявлення своїх елементарних прав на протест, у тому числі й на вулиці.
Микола ОХМАКЕВИЧ, колишній президент Держтелерадіомовлення (1979—1994 рр.), журналіст:
— Влада доводить, що взагалі ніякої опозиції немає і немає підстав для таких виступів. Недооцінювати таку ситуацію — це просто недалекоглядність влади, особливо коли доходить до таких доволі жорстких методів протистояння. Для студентів, які завжди були більш прогресивно і водночас більш екстремістськи налаштовані до влади, це приклад того, як брутально може поводитися влада з молодими людьми. Виходячи з цього, треба було вже давно розпочати переговори. Особисто в мене відчуття, що діалог відбудеться найближчим часом, немає. А застосування сили — не спосіб знайти спільну мову зі студентами.
Треба сказати, що останні події дещо послабили тиск на ЗМІ. Перш за все це помітно на «1+1». Те, що мені довелося побачити по «Інтеру», «1+1» і УТ-1, засвідчило, що майже всі не дуже об’єктивно висвітлили події. Хоча ТСН на «1+1» одна із перших розвинула і показала цю історію з невеликим коментарем. Що стосується «Інтера», тут теж більш- менш об’єктивно показана ситуація. Національне телебачення в різних варіантах показувало сюжети, а у підсумковій програмі «7 днів» застосували підхід: нічого не коментувати, а тільки показати, мовляв, робіть висновки самі. Але і картинку можна компонувати відповідним чином, коли висновок тільки один: хто більше винен, а хто менше. Глядача намагались переконати в тому, що винні, безперечно, демонстранти, студенти і меншою мірою внутрішні органи. Непрофесіоналізм національного телебачення викликає відразу. Я переконаний, що за цю брутальну дезінформацію суспільства треба буде платити цілому поколінню тележурналістів.
Анатолій КОРНІЄНКО, заступник директора Інституту соціальної психології:
— У цiй ситуації я вважаю, що дії опозиції були не досить толерантними. Вона поводилася більш неадекватно і більше програла. Щодо молоді, то є різні категорії молоді. Я думаю, що її думка, звичайно, змінилася. А взагалі, молодь була, на мою думку, частково ошукана. Щодо об’єктивності висвітлення ситуації телебаченням, то оскільки я не був під час подій біля пам’ятника Шевченкові, про об’єктивність говорити не можу, а лише про те, що побачив. Але ті канали, які я дивився, в основному однаково висвітлювали події.
