Минулий тиждень знову переконав, що професіоналізм
нашого ТБ зростає. Як, на жаль, і тиск на нього діючої влади. Що в сумі
призводить і до зростання частоти появи у вітчизняному ефірі такої речі,
як Імітація.
Ось, скажімо, в «7 днях» (УТ-1) у неділю йде кваліфікований репортаж
Олега Завади з російської столиці в зв’язку з фінансовою кризою. Можливо,
не дуже глибокий аналітично, але з грамотно зробленим розкидом думок, із
найостаннішими новинами в прямому включенні з Москви. Потім у студії відбувається
вельми динамічний, нібито довірливий, ну наче як на духу, діалог ведучого
з Сергієм Тигипком. Віце-прем’єр, як завжди, на публіці упевнений у власних
силах і силах уряду, при цьому дозволяє собі й деякі критичні оцінки стану
економіки України. У більшості глядачів напевно складається враження повної
об’єктивності освітлення проблем, начебто комар носа не підточить. Звичайно,
ні-ні, а Вадим Долганов своїм напористо-агресивно-нестримним оптимізмом
може заронити черв’як сумніву (або роздратування) недоречними репліками,
як, наприклад, у відповідь на повідомлення Олега Завади про заяву Зюганова
в «Итогах» Кисельова про те, що комуністи не підтримуватимуть кандидатуру
Черномирдіна, Вадим Опанасович ні з того ні з сього перебиває молодого
журналіста: «А, знову скажуть, що четверта влада винна!». Або, припустимо,
помітить глядач, що на пропозицію ведучого прокоментувати вельми неоднозначний
сюжет про ситуацію на фондовому ринку України, в якому безсторонньо мовилося
про відсутність у уряду нових рецептів для розв’язання проблем, Сергій
Тигипко відреагував лише загальними словами... Проте факт залишається фактом:
у нашому ефірі «печерних» передач у значенні неприкритого, оголеного обслуговування
замовників — у дусі пафосного радянського «Времени» — крім УТН, мабуть,
уже й не знайдеш. Технології імітації об’єктивності й критичності відпрацьовані.
Уроки Доренка —найбільшого Імітатора на російському ТБ як найзаангажованішого
тележурналіста й водночас найнепідкупнішого правдолюбця в очах багатьох
тисяч недосвідчених у політичних реаліях глядачів, на українському телебаченні
засвоюються дуже успішно. Адже, скажімо, навряд чи кожному, хто сидить
біля екрана, прийде в голову здивуватися, чому в нашому ефірі відсутні
аналітичні оцінки компетентних фахівців, котрі належать до різних як політичних,
так і економічних сил. Або чому з оцінкою положення та з антикризовими
пропозиціями не виступають в ефірі такі лідери впливових парламентських
фракцій, як Петро Симоненко, Павло Лазаренко, Євген Марчук та інші... Адже,
за великим рахунком, погано не те, що всі політичні програми нашого ТБ
«курируються» тими чи іншими політичними фігурами, а тележурналісти це
кураторство все більш і більш витончено ретушують. Біда в іншому: в тому,
що різні політичні куратори різних наших каналів — насправді суцільно з
однієї команди, природно, президентської (якщо не вважати НДП й особисто
пана Пустовойтенка силами, що претендують на самостійну роль). І в цих
політичних кураторів можуть бути розбіжності лише з точки зору тактичних
власних інтересів — але не з точки зору генеральної лінії. Ось і виходить,
що чи то з різною мірою компетентності й професіоналізму, чи то з використанням
«фігури умовчання» (як практикує «1+1» у програмі «ТСН», перевершивши всіх
інших конкурентів в умінні, кажучи багато, не говорити ні про що) — але
глядачеві з нашого екрана підноситься завжди одна Точка зору, одна-єдина
Правда, нехай і дуже велика.
І фактично лише все те ж СТБ, незважаючи на нинішні зміни у своїй долі
в сенсі наближеності до влади, залишається часом єдиним порушником «суцільного
штилю» у вітчизняному ефірі. Можливо, хоча б внаслідок рівня особистостей,
котрі там працюють. Зокрема, Віталія Портникова, котрий звичайно приймає
лише одні «умови гри»: або він каже з екрана те, що думає, або не каже
взагалі. А оскільки те, що думає Віталій як політичний оглядач, практично
завжди не тільки компетентне й неординарне, а ще й іронічне — то спостерігати
за польотом його скоромовної думки в кадрі надзвичайно цікаво. Тим більше,
у розмові з опонуючим гідним співрозмовником, яким в останніх «Вікнах-тижневику»
(СТБ) став заступник секретаря РНБО Олександр Разумков. Обидва суперпрофесіонали,
проте ведучий і гість студії опинилися як би в нерівному становищі. Бо
Портников міг дозволити собі висловлюватися про кризу, виходячи з власної
точки зору. Державний же чиновник Олександр Разумков був явно змушений
дотримуватися не тільки лінії уряду, а й власних інтересів у владі — і
від того дуже помітно перебираючи міру в оптимізмі щодо стабілізації ситуації
в Росії й вигідності російської кризи для України. Однозначно заявляти,
що незабаром присутність українських товарів на ринках Росії зросте — це
сміливо. Ну а Портников був так само сміливо дотепний як, наприклад, у
зауваженні у відповідь на слова пана Разумкова про «неглибоку девальвацію»
гривні, що чи не все одно, де потонути: в калюжі чи в океані?
Утім, проблема імітації має в нашому ТБ ще й інший аспект. Іноді вона
перетворюється на мімікрію — що загалом не одне й те ж. Наприклад, у «Подробицях
тижня» («Інтер») робить кореспондент Денис Жарких вельми позитивний репортаж
з передової шахти ім. Гайового на честь минулого свята гірників. Шахтарі
несподівано кажуть про престижність своєї професії, як начебто й не за
наших часів. А потім раптом один з них без паузи кидає телеоператору фразу:
«Штани знімати не треба». Але неслухняна камера йде вниз — і ми бачимо
рвану, брудну, жебрацьку робу. Й знімати — у всіх можливих розуміннях!
— нічого. І таким чином явно на замовлення зроблений сюжет, завдяки журналістській
вільності, набуває нормального звучання. Шкода тільки, що езопівська мова
для нашого ТБ останнім часом стає все актуальнішою. Хоча глядач, між іншим,
за роки епохи гласності вже й відвик «читати між рядками».
Стосовно справжнього, непідробного — з побаченого на цьому тижні. По-моєму,
з граничною віртуозністю й навіть деяким професійним шиком «відпрацювала»
Марія Бурмака останній випуск ток-шоу «Хто там?» з Андрієм Кравчуком і
Ладою Лузіною. І причина успіху програми — можливо, в тій же непідробності.
Героїв, котрі щирі, навіть граючи самих себе, навіть театралізуючи навколишній
світ, щирі в своєму розумінні цього світу. І нехай комусь (в тому числі
й мені) багато що в тій же Лузіній здається неприйнятним, вульгарним і
позбавленим смаку. Та вона — така, вона творить сама себе такою, підкоряючись
власним бажанням і емоціям, а не тривіальному «треба». Марія Бурмака ж
була непідробно-професійною в гідному парируванні полюцій любові, що ринули
в студію від скандальної парочки, чітко ведучи свою лінію й не граючи у
піддавки.
Напевно, багатьох зупинило біля екрана інтерв’ю Ольги Герасим’юк з Володимиром
Познером («ТСН. Особливий погляд»). І нехай уже звичний (і чесно кажучи,
який трохи набрид) речитатив Ольги в авторських вкрапленнях до розмови
був дещо чужорідним у цьому жанрі. Однак і глибина порушених тем і, безумовно,
глибина думок Володимира Познера, його особлива терпимість, неагресивність
стосовно й суспільства, й людини, й цивілізації — за абсолютно чіткої власної
позиції — як завжди, приголомшили. Проблема бездумності сучасного ТБ, його
явної причетності до вибуху жорстокості у світі (як сказав Познер: «ТБ
могло б це змінити, тому що воно впливає на емоції. Але не робить цього»)
— одна із найгарячіших, найкричущих нині. Як і проблема відповідальності
тележурналістів за те, що та як вони роблять у кадрі. «Так, звичайно, —
каже Познер, — є тиск на журналістів. Можна пливти за течією, відмовитися
від будь-якої відповідальності. Але це не обов’язково, можна й не так робити.
І такі, інші, журналісти теж є».
В іншій передачі цього тижня — повторі від 1996 року «Дмитро Харитонов
представляє» (ТЕТ) — про сходження до влади Гітлера прозвучала фраза фюрера:
«Яке щастя, що люди не думають». Гітлер, будучи генієм абсолютно шаленої,
безпринципної пропаганди, не знаючої рамок, використав цю якість людини,
виходячи з цілком певної політичної мети й владних амбіцій. Є подібні «заручники
ідеї», очевидно, й на нашому ТБ. Хоч звичайно мотиви дій за принципом,
кажучи, знов-таки, словами Володимира Познера: «Пипел хавает — ну и ладно»,
— у вітчизняному ефірі набагато дрібніші й прозаїчніші.
