Кажучи про нові явища в нашому інформаційному просторі, не можу не згадати про презентацію в Чернігові книжки колишнього предводителя українського (за місцем дії) й радянського комсомолу, а нині наукового співробітника Інституту Європи Російської академії наук Віктора Мироненка «Политическое влияние России в Украине (1991—2011 рр.)». Автор рецензії в «Дні» (№159—160, 7—8.08.2012) Володимир Бойко, як мені здається, цілком адекватно виклав головні тези московського дослідника. Розуміння національного питання Віктором Мироненком видає в ньому абсолютно російську людину, для якої національні прагнення українців, грузинів, естонців — це або дивацтва якихось дивних провінціалів, або зловмисні діяння патологічних суб’єктів, весь сенс життя яких полягає виключно в тому, щоб ненавидіти Росію. По суті, ніякого національного питання для Віктора Мироненка не існує. Для нього це щось суто технологічне, помилки центрального управління, не більше того. Ось чому він заявляє: «...ніякої об’єктивної необхідності руйнування союзної держави не було, вистачило б впровадження випробуваного в ЄС принципу субсидіарності — реального перерозподілу повноважень між центром і республіками». З незвичайною легкістю автор ототожнює тоталітарну імперію з терором і геноцидом за плечима з Європейським Союзом. Уже це свідчить про рівень наукової об’єктивності й компетентності.
Певна річ, Мироненко не вважає СРСР імперією. А тим часом, держава, де пануюча нація насильницьки утримує народи, що живуть на своїх відвічних територіях, це і є імперія. Фактично, СРСР і був псевдонімом нової форми Російської імперії. Як чесно зізнавався В.В. Путін: «А що таке Радянський Союз? Та ж Росія, тільки назва інша». Усі імперії розпадаються через об’єктивну необхідність: прагнення народів до національної свободи, небажання терпіти над собою чужого повелителя. Лише у своїй державі нація має можливість надійно захищати свою ідентичність, своє «я», мову, культуру, історію й можливість розвиватися без втручання чужого центру.
В.Мироненко пропонує проекти якоїсь спільної, «сполученої» російсько-української модернізації. Усе це з тієї ж опери, що й пропагована Анатолієм Чубайсом і Альфредом Кохом «ліберальна імперія», де Україною знову керуватиме московський «старший брат». І, звісно, не обійшлося без традиційних «братських» погроз у разі непослуху: «Завершилася зустріч попередженням: характерна риса російського політичного істеблішменту — безвідповідальність. Усі рівні контролю виключені. У Росії соціально відсутній больовий синдром. Це треба пам’ятати й в Україні, бо якщо щось станеться в Росії, мало не здасться». І ось з таким політичним класом, з такою верхівкою пан Мироненко закликає нас «зливатися в екстазі»? Та від них слід триматися якнайдалі, як від джерела колосальної небезпеки. А далі він ставить віз попереду коня, доводячи, що розпад СРСР нібито перешкодив ліберальним реформам. Тим часом, саме крах імперії до реформ і підштовхнув: реформаторська діяльність Гайдара, Явлінського й інших почалася саме в цей період.
І, зрозуміло, ніяке об’єднання за образом Європейського Союзу на основі глибинно тоталітарної, імперської, безнадійно деспотичної Росії неможливе.
Останній приклад: не встигли в Києві ратифікувати угоду про зону вільної торгівлі СНД, як Росія почала чергову торговельну війну проти України. Росія приречена нидіти в імперських рефлексах, а всі заяви про те, що ці рефлекси нібито відмирають, — або ілюзія, або обман. Як в анекдоті про конверсію на збройовому заводі: «Хоч як ми прагнули виробляти пральні машини, у нас усе одно виходив автомат Калашникова». А покійний В.С. Черномирдін, якому довелося створювати політичну партію НДР («Наш дом — Россия») із сумом підбив підсумок: «Хоч би яку партію ми створювали, у нас завжди виходить КПРС». Якщо у пана Мироненка ще залишилися якісь добрі відчуття до Батьківщини — України, то нехай не тягне її туди, де її не чекає нічого доброго. А якщо самому уродженцеві Чернігівщини в Росії добре, то ми за нього щиро порадіємо. Ну, а РФ будь-які інтеграційні процеси неминуче перетворюватимуть на імперські, інакше в неї не виходить, така природа.
ПРО ВИБІР МІЖ ПОГАНИМ І ЖАХЛИВИМ
На багатостраждальному ТВi в «Політклубі» обговорювали «нинішній момент». Відомий громадський діяч, один з організаторів податкового майдану Олександр Данилюк звернув увагу на далекосяжні небезпеки від продовження правління Партії регіонів. Зокрема, він сказав про реальну загрозу втрати Криму, де комісія пана Могильова готує пропозиції про переведення відносин між Сімферополем і Києвом на конфедеративний рівень, як це було за Юрія Мєшкова. Тоді виведення Криму зі складу України стане лише питанням техніки. Можливо, що нинішня влада готується розрахуватися Кримом з Кремлем за якісь послуги. Після харківської капітуляції ніщо не здається надто фантастичним.
Віталій Портников звернув увагу на те, чим усі політичні процеси закінчилися в Росії й Білорусі. Дійсно, хто нам дав гарантії, що подібне неможливе в Україні? Нині нас чекає вибір між поганим і жахливим. Зріла нація не ухиляється від такого вибору. Поляки за часів Войцеха Ярузельського «обрали» (точніше, змирилися) польських генералів і польські танки на вулицях, щоб не бачити там радянських генералів і радянські танки. Ми справедливо критикуємо нашу опозицію, нашу демократичну номенклатуру, але треба національно дорослішати й знати час і місце. Дай Боже нашій опозиції не провалитися на виборах, а вже тоді ми піддамо її заслуженій і безжалісній критиці. Якщо ж вона провалиться, нам заткнуть глотки так, що й не пікнемо...
ВИБОРИ Й СОЦІОЛОГИ
У Шустера на Першому національному (який дедалі більше нагадує обласне телебачення якої-небудь Рязанщини) після відпустки відчувається нормальна робоча атмосфера. Та й куди подітися, коли вибори невідворотно наближаються? І почали нас бомбардувати соціологічними даними, формуючи установку, за які партії «перспективно» голосувати, а за які — ні. Не завадило б чесно визнати, що публікація, оприлюднення партійних рейтингів є потужним засобом передвиборної агітації. Тим паче що далеко не всіх соціологів запрошують на провідні телеканали. Та й не секрет, що чимало соціологічних фундацій мають партійних спонсорів. Євген Копатько, відомий своєю, м’яко кажучи, «неопозиційністю», потішив прибічників Партії регіонів, давши 27% рейтингу їхній політичній силі й одночасно опустивши «Батьківщину» до позначки 20%. У присутньої в студії Ірини Бекешкіної, «Батьківщина» була на позначці 25%. Такі розбіжності наводять на роздуми. А політолог В.Фесенко додав, що значна частина наших людей закрилася, люди відмовляються відповідати соціологам. Потім поговорили про роль і значення відеокамер, що встановлюються на виборчих дільницях. Як повідомила І.Бекешкіна, 13% виборців вважають, що камери встановлюють з метою залякування громадян. А той-таки Копатько на всі обурення підкупом виборців відповів, що оскільки голоси купують усі, то в цьому й полягає певне рівноправ’я кандидатів. Докотилися...
За даними Ірини Бекешкіної, опозиція в сумі випереджає за кількістю прибічників партію влади, при цьому публіка не сприймає комуністів як опозицію. Але все-таки рівень підтримки КПУ досить високий. Можливо, за рахунок агресивної й безсоромної політичної реклами. Я сам був приголомшений, коли прочитав у місцевій комуністичній газеті, в якому, виявляється, раю я жив у СРСР... Молодь уже не пам’ятає, тому їй можна будь-які пропагандистські «спагеті» вішати на вуха, а дехто зі старшого покоління пам’ятати принципово не бажає. У прочитаній комуністичній рептильці мені розповіли, що вчителі в СРСР жили заможно (реально належали до найменш оплачуваних категорій трудящих, що й призвело до вигнання чоловіків із середньої школи, оскільки на вчительську зарплату вони не могли утримувати сім’ю). Цього року на одному російському телеканалі побачив виступ російських комуністів у Держдумі, де вони співали гімн процвітанню тваринництва в СРСР за їхньої влади. Так, воно бурхливо розвивалося, на лацкани піджаків «червоних помічників», голів колгоспів і директорів радгоспів падали золоті зірки героїв соціалістичної праці, а їсти в СРСР було нічого. Позамежне нахабство й брехливість комуністів дістали навіть Володимира Путіна, який просто в Держдумі сказав «червоношкірим» товаришам: «Навіщо ж ви так? Ми всі жили в той час і добре пам’ятаємо, як було насправді. І «м’ясні» електрички пам’ятаємо». Тоді жителі багатьох міст були вимушені їздити до Москви, Ленінграда, Києва за сотні кілометрів, аби купити м’ясо, сир, ковбасу, масло. У них удома всього цього не було. 40% зерна, маючи найбільші площі орних земель у світі, СРСР десятиліттями купував у США, Канаді, Аргентині, Австралії...
Воістину, залишається лише повторити вигук Людмили Шангіної з Центру Разумкова: «Невже ми за 100 років не розібралися, хто такі комуністи?». Дійсно, 2017 року буде 100 років з дня жовтневого перевороту з усіма його наслідками. Пора б уже зрозуміти, чим закінчується «мир народам, земля селянам, фабрики робітникам, вода матросам»...
Валентін Наливайченко запропонував соціологам відповісти на запитання, скільки українців вірять, що Партія регіонів може чесно провести вибори. Євген Копатько без довгої паузи визнав, що в чесність регіоналів не вірять 66% опитаних. Але, сказавши це, він одразу почав пояснювати, що люди погано розуміють, що вони мають на увазі. Мовляв, зрештою, порушення виявляються дріб’язковими.
У студії були присутні й незмінні герої, від яких Савік Шустер театрально страждає, але чомусь постійно запрошує.
Прийшов зі справжніми селянськими вилами нардеп Олег Ляшко. На ньому була чудова вишиванка чернігівської роботи. До речі, за автентичними українськими вишиванками можна чітко встановити, вихідцем з якої нашої землі є людина. Щоправда, останнім часом на ринку з’являється дедалі більше вишитих псевдоукраїнських сорочок... китайського виробництва.
Савік Шустер напустився на Ляшка з провокаційним питанням, кого саме нардеп збирається наколоти на ці гострі вила. Але Олег не піддався на провокацію й ухилився від відповіді, давши зрозуміти, що потраплять на вістря лише особи, що на це заслуговують.
Дещо підзабута за літо Богословська накинулася на Ляшка з не дуже пристойними звинуваченнями щодо його сексуального минулого, хоча воно, так само, як і минуле подібного роду самої пані Богословської, не має відношення до парламентських виборів 2012 року. Обвинувачений не залишився в боргу й відповів Богословській у її ж стилі, назвавши колегу по парламенту «чорноротою відьмою». Цей стиль у чужому виконанні пані Інні чомусь не сподобався. Шустер вчасно загасив міжособовий конфлікт.
Потім до мікрофона вийшов представник об’єднаної опозиції Анатолій Гриценко. Він називав речі своїми іменами, риторично запитуючи студію, чи хочуть громадяни і далі жити в бандитській країні або ж вважають за краще, щоб Україна була звичайною європейською. За Гриценком, у країні існує кримінальна мережа у вигляді так званих «смотрящих», які є в усіх населених пунктах. Вони вирішують усі питання. Якщо опозиція просто зупинить таку владу, вона вже виконає свою історичну місію.
Нестор Шуфрич, який пропадав останнім часом у Раді національної безпеки й оборони, кинувся відмивати репутацію Партії регіонів і робив це з натиском і ентузіазмом зразка 2004 року. Він натхненно розповідав, як чудово стали жити українці всього за два з половиною роки народної, пардон, регіональної влади. І дешеве м’ясо (по 60 гривень за 1 кг) їдять, і дешевим цукром ласують, і ще дешева соняшникова олія є. Шуфрич чомусь забув сказати про зворушливу азаровську капусту й про картоплю, яку прем’єр закликає активно копати, наче українці можуть про це забути без прем’єрських підказок. Хоча важко угледіти, в чому тут заслуга Партії регіонів, хіба що пригадати частівку радянських часів:
«Прошла весна
Настало лето
Спасибо партии за это.»
Я подеколи думаю: а що, коли ті демагоги, які вважають своїх слухачів ідіотами, не дай Боже, не помиляються?
А Євгеній Кисельов на «Інтері» розповідав, як усе добре в Україні зі свободою слова порівняно з Росією й Білоруссю (а порівняно з Північною Кореєю або Зімбабве?). І як приклад, що має надихнути українців, назвав звільнення в Росії редактора журналу «Вокруг света» Маші Гессен, яка відмовилася висвітлювати черговий «подвиг Геракла» Володимира Путіна, котрий забажав цього разу виступити в ролі ватажка журавлиної стаї й прокласти їм на літальному апараті правильний шлях у вирій. Ну, якщо в країні жодних інших проблем немає, можна й з пташками політати.
За словами Кисельова, в РФ рахунок журналістів, звільнених з політичних причин, йде вже на сотні. Чи хочемо ми такої, за паном Мироненком, «сполученої модернізації»?
