Програма «Знак якості», яка тривалий час була інформаційною платформою для споживачів, розповідаючи про щоденні продукти харчування, на початку грудня припиняє своє існування. Проект з’явився на телеканалі «Інтер» 2007 року. Про п’ятирічну історію програми, що відбувалося за лаштунками зйомок, журналістський професіоналізм — у розмові з ведучим і керівником «Знака якості» Костянтином ГРУБИЧЕМ.
— Чому передачу закрили, адже вона була справжньою народною трибуною, з якої розповідали про щоденні продукти споживання для пересічних українців?
— Коментувати рішення вищого керівництва не етично. Можу сказати лише одне — вдячний, що цей проект взагалі «тягнули», адже з першого дня було безліч юридичних проблем. Історія «Знака якості» могла закінчитися ще на першому році існування. В умовах нашої країни п’ятирічний ефір — це вже рекорд.
— Передача виходила тільки за кошти «Інтера» і ні з ким не співпрацювала, втім, чи траплялися курйозні випадки щодо лобіювання?
— Деякі підприємці розповідали мені, що за подібну до нашої діяльність ті, хто її здійснював, просили грошей у виробників за гарні результати тестувань. Про нас теж розказували такі байки. Але якби це була правда, Інтернет давно ряснів би доказами. Таких випадків не зафіксовано жодного — моя совість чиста. Але не тому, і я не соромлюся цього казати, що я кришталево чесний, просто алгоритм був побудований таким чином, що якби я й узяв якийсь хабар, це було б неможливо зробити непомітно. За мною стояли лабораторії, експерти, колектив, нарешті. Тому якщо на початку такі пропозиції «проплати» ще були, то вони швидко припинилися.
— Чи бувало таке, що через, можливо, особисті погрози доводилося знімати програму з ефіру?
— Схожа ситуація, коли ми знімали програму, але вона не пішла в ефір, була. Але дещо інша. Ця історія була пов’язана з алкогольними напоями. Коли фактично вже повністю відзняли програму, виникло питання — бути їй чи не бути, оскільки у нас були дуже великі рекламодавці горілчаних брендів, які виділяли «Інтеру», зокрема на рекламу, значний бюджет. Тому, щоб не порушувати цієї дражливої теми, ми просто зняли випуск з ефіру. І взагалі сумнівно, чи треба перевіряти в народній програмі горілку або цигарки. Без цього насправді можна обійтися, це ж не молоко чи масло. Це було «соломонове рішення». Років зо три все, що стосувалося алкогольних напоїв, було для нас табу.
— Кажуть, що «Народну дегустацію» знімали вночі, коли магазини зачинені, а отже, ваші дегустатори — не просто звичайні покупці. Чи не вбачаєте в тому обману глядача?
— Справді, ми знімаємо вночі, але тільки тому, що вдень нас туди ніхто не пускає. Пояснюють: магазин повинен торгувати. Кілька років знімали все це вдень у студії, адже працювати вночі — дуже важко, є технічні й технологічні накладки. Таке «імітування магазину» ніхто не помічав, а от для знімальної групи було зручніше. Потім нашу студію переобладнали, оскільки в прямому ефірі мав з’явитися «Ранок». Та й тодішнє нове керівництво хотіло, щоб був саме «живий магазин». Тому останні півтора року ми знімали вночі, але в магазині. З чого починали, тим і закінчуємо. А в тому, що наші дегустатори попередньо запрошені, нічого скандального не бачу. Масовщики — це справжня професія в Києві. Вони ходять із програми на програму. Був нещодавно на програмі «Про життя», дивлюся, а там половина моїх дегустаторів сидить. Моя вимога — щоб люди не повторювалися. А на зйомках «Народної дегустації» абсолютно ніхто не впливає на вибір дегустаторів, платять лише за участь. Крім того, вони ж не знають наперед, де які марки. Навіть я сам не знаю. Це ж треба залізти в протокол! Надто детективний сюжет мав би бути, а за нинішнього розвитку соціальних мереж, якби так було, обов’язково знайшовся би хто-небудь, хто написав би, що в «Знаку якості» просили голосувати за конкретний зразок.
Часто на цих дегустаціях кращі продукти програють, а гірші — перемагають. Свіжий приклад — елітний яблучний сік, вичавлений методом прямого віджиму, не переміг у народній дегустації. Я не знаю, в чому причина, але, мабуть, люди вже відвикли від натурального смаку. Так само і з ковбасою: на нещодавній дегустації виграла та, в яку — точно знаю — додано ароматизатори й підсилювачі смаку. Натомість про зразки, в яких дотримано класичної технології, народні експерти сказали: «Щось не те».
— Що вам, передусім як людині, дав цей проект?
— Я завжди був трохи схиблений на темі харчування, а тут довелося займатися цим серйозно і, маю сказати, вчасно. Адже все, хай би що відбувалося, — не просто так. Наприклад, саме завдяки програмі маю сьогоднішній зовнішній вигляд і вагу. Дієтологи рубрик про здорове харчування повністю змінили стиль мого життя. Передача розпочалася якраз на зламі — мені було близько 40 років. Для чоловіка цей вік особливо важливий з огляду на те, що можна раптово померти, зазвичай через підвищений холестерин чи серцеві проблеми. Тому я вважаю, що в перспективі «Знак якості» подовжив мені життя. Додалося ще й те, що завжди систематично і свідомо займаюся якщо не спортом, то фізкультурою, бо знаю — для судин це корисно. І все це не тому, що я такий от розумний, просто хочу довше залишатися в тонусі. Хай би чим я надалі займався, ця матриця уже навряд чи виб’ється із мене.
— Позаяк ви переконані, що в житті все не просто так, сьогодні, коли проекту «Знак якості» не стало, чи можете сказати, куди повинен піти Костя Грубич? Не може ж бути, щоб «у народ»?
— Коли «Знак якості» перебував на злеті популярності, мені здавалося: я такий цінний працівник, що от тільки свисну — й одразу вишикується черга роботодавців. Але не те щоб черги зараз немає, просто критерії у топ-менеджерів не зовсім такі, які мені хотілося б. У мене позиція навпаки — я пропоную себе. Аналогове телебачення, до якого ми звикли, відходить, Інтернет невпинно збільшує свідому інтелектуальну аудиторію. І як контент ТБ зміниться, ніхто ще толком не знає. Якщо людина — професіонал і дійсно розумна, це ще не гарантія того, що вона буде працевлаштованою на ТБ. Швидше навпаки. Подивіться на ведучих, які зараз затребувані. Щодо декого, то в мене, наприклад, виникає сумнів у їхньому праві бути в ефірі. І якщо називати таких некоректно, то про тих, хто мені справді імпонує, скажу охоче. Наприклад, Алла Мазур як була, так і залишається іконою професіоналізму. Мені дуже шкода, що сьогодні немає в ефірі Люди Добровольської, принаймні, я не знаю і не бачу, де вона. Серед останніх моїх відкриттів — Оля Фреймут. Також за останні роки вже по-іншому дивлюся на Катю Осадчу. Знаєте, далеко не шанувальник її стилю як телевізійного персонажа, але вона добре попрацювала над собою і зробила справжній прорив.
— Все ж, ким ви себе бачите далі? Може, ведучим новин?
— Я себе бачу ведучим новин — мене не бачать поки що... Чому? Тому що, як сказав Володимир Давидович Оселедчик, коли, вже будучи дуже відомим після «Не всі вдома» та «Вибриків», через чергову кризу з’явився на «1+1» у новинах: «Ти не можеш працювати в новинах. У тебе образ, будеш тільки відволікати глядача, котрий думатиме собі: чому ти тут з’явився, коли в тебе вже є своя екранна історія?». Якась частка правди в цьому була і є, однак він тільки піддав мені вогню в тому плані, що мені ще більше захотілося довести йому і собі самому, що у мене вийде роман з новинами. Ну, як показує історія, він таки вийшов. Це один з приводів для професіональної гордості.
Тому, якщо ризикнути, мені здається, що це був би цікавий експеримент. Вважаю, і так кажуть соціологи, до мене вже є певний відсоток довіри з боку аудиторії. А маючи ще й величезний репортерський досвід, не буду просто декламатором, а вже автором! Але ви перша, хто, крім моїх думок, таку ідею взагалі озвучив. Поки що, коли говорити про подальше місце роботи, я в очікуванні... Та найкомфортніше мені було б там, де мене просто цінували б.
— А на які підприємства, зважаючи передусім на власний споживацький інтерес, за час існування програми ви так і не потрапили?
— Найбільшим нереалізованим бажанням виявилася кондитерська корпорація «Рошен». На кондитерських фабриках ми були всюди: від Львова до Луганська, та за всі роки, починаючи з першого випуску, на «Рошен» так і не змогли потрапити. Оля Герасим’юк навіть особисто домовилася з Петром Порошенком — він сказав: «Та без проблем, хай їдуть знімати», але директори на місцях під різними приводами все ж відмовляли... Не потрапили також на заводи, де готують консерви з квасолі. Здавалося б, простий продукт, а не вийшло. Ще мені було б цікаво побачити, як у Норвегії розводять лосося — не встиг, хоч уже цілком реально було. Цікаво ще було б побувати й на підприємствах, де роблять жувальні гумки... А взагалі за всі ці п’ять років, що «Знак якості» виходив в ефір, у нас лише один раз було відрядження за кордон — літали в Грецію, зробили передачу про оливки.
— Ви знаєте про їжу все, та чи траплялися випадки, що самі возили якийсь продукт на експертизу?
— Ніколи. Я не настільки скрупульозний. Якби так сталося, то, мабуть, подумав би, що вже трохи схиблений. Ми живемо в середовищі, де вберегтися від усього просто неможливо, а певний відсоток шкідливих речей, які насправді працюють на наш імунітет, ми маємо в себе пускати. У магазинах, як правило, беру вже перевірені часом і власним досвідом продукти. На ринках орієнтуюся на власне чуття: «У цієї жіночки чесні очі, вона не обмане». Буває, що, незалежно від місця купівлі, неякісний товар все ж повертав, і нічого — забирають мовчки.
— А от із рубрики «Смачна порада» щось готували вдома? Може, якийсь рецепт став сімейним?
— Річ у тім, що я повністю ніколи не дивлюся програм, оскільки все знімаємо наперед, а програма йде щодня. Сама ж рубрика «Смачна порада» — це такий собі бантик. Для мене як журналіста і керівника проекту вона не була визначальною, адже тут апріорі ніяких підвохів не може бути. Втім, у попереднику цієї рубрики, коли сам був у кадрі й готував із кухарями в «Мамаєвій слободі», дещо повторювали вже вдома. А от щодо сімейних рецептів, то деякі стали ними саме завдяки програмі «Смачна країна», коли особисто їздив по селах у пошуках давніх рецептів. Це, наприклад, пиріжки з вареної квасолі — квасоляники або різновид картопляних зраз — лежні, а також котлетки з рубленої курятини «Чарівна бойківчанка». Ось це — справді моє відкриття, такі страви були цікавими як для мене самого, так і для багатьох людей, які досі їх пам’ятають.
