Протягом двох останніх років українське телебачення зазнало ряду кардинальних, але цілком очікуваних змін. Завдяки приходу нових власників, зникненню горезвісних «темників» і помітному загостренню конкурентної боротьби українські канали починають наближатися до стандартів якісного телевізійного мовлення, що існують у розвинутих країнах світу. У той же час локальні досягнення останніх років нівелюються рядом невирішених проблем, головна з яких — катастрофічний брак професійних кадрів. За твердженням експертів, відсутність достатньої кількості кваліфікованих фахівців (як творчих, так і технічних професій) загрожує вітчизняному телеринкові деградацією до рівня своєрідного телевізійного середньовіччя. З одного боку, в ситуації, яка склалася, винна система освіти. Навіть самі керівники профільних навчальних закладів визнають, що навчальний процес в Україні здебільшого орієнтований на механічне отримання певної суми знань, а не на розкриття творчого потенціалу учнів. Це негативно позначається на пізнавальній діяльності та розвитку особистості, від чого насамперед страждають гуманітарні професії. Що стосується безпосередньо телебачення, то під час навчання студенти перебувають на певному віддаленні від редакційного життя та знімальних майданчиків. Їх скоріше змушують займатися науковими дослідженнями, але не прищеплюють розуміння журналістики як виробництва. Часто після кількох років навчання випускники, як і раніше, не мають практичного і життєвого досвіду, через що корисність їхньої роботи неухильно прямує до нуля. Для реформування академічної журналістської освіти фахівці пропонують зробити більш жорсткими правила прийому абітурієнтів і посилити практичну складову підготовки, переорієнтувавши навчальний процес на першочергове отримання навичок (а не знань). У той же час ефект від таких змін може виявитися, в кращому разі, лише за декілька років.
З іншого боку, винними в нестачі професійних кадрів виявляються, хоч як це дивно, самі українські телеканали. В останні роки вони, схоже, остаточно перестали вірити у випускників відповідних навчальних закладів і вже не розраховують на можливість запрошення добре підготованих фахівців безпосередньо «зі студентської лави». Замість цього в багатьох випадках телеканали самі виступають у ролі освітніх інститутів, запрошуючи людей зі сторони і готуючи кадри відповідно до власної редакційної політики. Виходить, що в багатьох випадках кадрова політика каналів базується швидше на суб’єктивізмі редакторів чи власників, через що на вітчизняному телеринку процвітає кумівство та формується замкнена журналістська номенклатура, коли група фахівців, що склалася, не пускає у своє коло новачків. Як наслідок, відсутність ринкового попиту позбавляє «профільних» журналістів будь-яких стимулів для перетворення на висококласних фахівців, а кількість працівників з базовою журналістською освітою на деяких телеканалах не перевищує 20—30%.
Внаслідок таких диспропорцій вітчизняне телебачення характеризується сьогодні своєрідним принципом «однієї руки», коли професіонали рівня Олександра Роднянського, Віктора Приходька чи Олександра Ткаченка змушені власноручно займатися всіма стадіями виробничого процесу і, окрім того, працюють за умов повної відсутності конкуренції. Окрім того, кадрова колода, власне, тасується між декількома центральними телеканалами. Ще зовсім недавно головний редактор «Вікна. Новини» Олексій Мустафін, продюсер «ТСН» Володимир Карташков чи новообраний депутат Андрій Шевченко, наприклад, представляли абсолютно інші телеканали.
Знайти швидкий вихід для подолання кадрової кризи та посилення конкуренції серед працівників телеканалів поки що не є можливим. Скоріше за все, телеканалам доведеться виживати за рахунок кадрів, що вже є в їхньому розпорядженні. У той же час, на думку експертів, для того щоб подолати кадровий голод і вирватися за рамки обміну «шила на мило» (запрошуючи чергових неефективних журналістів замість звільнених), центральні телевізійні канали можуть вдатися як мінімум до одного принципово нового джерела робочої сили.
Таке джерело професійних кадрів — це телевізійні ринки розвинутих країн світу. Не є таємницею, що наприкінці дев’яностих сталося злиття ряду найбільших телекомунікаційних корпорацій, і в медіа-ринок було інвестовано великі кошти. Однак через посилення конкуренції за рахунок інтерактивних послуг прибутки багатьох компаній помітно скоротилися. Це підштовхнуло власників провідних світових телеканалів до цілком очікуваного зменшення витрат — частково за рахунок якості та різноманітності пропонованих телепередач і послуг. У результаті скорочення зарубіжних корпунктів і часткова відмова від використання власних журналістів, продюсерів, сценаристів і фоторепортерів призвело до відтоку професійних кадрів з і так перенасиченого телеринку розвинутих країн світу. Тому запрошення зарубіжних фахівців на роботу в Україну сьогодні вже не виглядає такою утопією, як це могло б здатися ще кілька років тому. Перші приклади — генеральний продюсер «Інтеру» Леонід Мазор (який раніше працював у США та Росії), директор із розвитку каналу «К1» Онно Зонневельд і деякі інші.
