Російське бюро «Радіо «Свобода» продовжує дискусію про те, чому російське мистецтво, як правило, обходить гострі політичні та соціальні теми. Щодо цього розмірковує художник-карикатурист Михайло ЗЛАТКОВСЬКИЙ.
— Коли саме, на ваш погляд, радянські порядки повернулися до пострадянської Росії?
— 7 травня 2000 року — в день інавгурації Володимира Путіна. Коли він був виконуючим обов’язки президента Росії, я опублікував дванадцять дуже жорстких малюнків проти нього на першій шпальті «Літературної газети». Жодної реакції з Кремля не було, але 7 травня головний редактор був запрошений на інавгурацію і, повернувшись, насамперед викликав мене в кабінет і сказав: «Досить!». На запитання «чому?» відповів: виявилось, хлопчик дуже образливий і злопам’ятний...
Якщо дати свободу хоч на одному каналі, обнародувати доходи депутатів та їхні рахунки в швейцарських банках, показати їхні палаци, то рейтинг всіх інших державних каналів впаде до нуля. Люди дивитимуться лише незалежний канал, а через місяць вийдуть на демонстрації. Цього, втім, ніколи не буде: влада прекрасно розуміє, що це смертельний удар. Саме тому навіть у такій маленькій справі, як карикатура, влада не дозволяє відвертої сатири на себе...
Влада може залишитися байдужою до публікацій страшних фактів, що підточують її ділову репутацію, та кепкування над собою не потерпить. У розповіді Володимира Набокова «Винищування тиранів» герой мріє про різні способи вбивства тирана і знаходить найефективніший: висміяти тирана. Це і є найстрашніша зброя. Якщо, наприклад, опублікувати в «Известиях» або «Российской газете» картинки з Путіним або Медведєвим, які накопичилися за ці роки у моїх колег, то не буде більше ані Путіна, ані Медведєва. Ці малюнки отримують міжнародні премії. Нещодавно в Канаді пройшов конкурс політичної сатири, де третє місце посів Сергій Йолкин: Путін спить, накрившись ковдрою, а біля нього спить маленьке ведмежа...
У культурі Росії є й колосальна системна проблема: це країна слова, вербальна, але не візуальна. Лише за часів Петра з’явилися портрети. Гравюри Дюрера і Рембрандта були відомі лише в Ермітажі, письменники XIX століття писали для одного відсотка населення, а в інших людей була брудна, недоладна культура: лубки з порнографією та нецензурними словами...
Віктор Шендерович робив програму «Куклы», але після серії про крихітку Цахеса НТВ розігнали. «Черговий по країні» Михайло Жванецький обходить гострі теми, тому що інакше наступної його передачі просто не буде. Це країна страху. У 1953 році разом з однокласниками я у всіх під’їздах цвяхом викреслював єврейські прізвища (біля під’їздів висіли списки мешканців) і, наслухавшись про справу лікарів, кидав камені в зубного лікаря, яка мирно йшла вулицею. Після цього прийшов інший жах: все, що чув раніше, виявилося неправдою. Тоді й не стало довіри ні до чого, окрім власних відчуттів.
Відсторонитися я пробував, виїхавши 1993 року до Америки. Та залишитися не зміг — тягнуло назад, туди, де я можу на щось вплинути. Лишень картинками нічого не зробити. Здатний змінити все єдиний ком: народ — на вулиці, Сахаров — на трибуні, моя жорстка картинка в газеті. Не змінять нічого тисяча людей на Тріумфальній площі, але змінить мільйон людей. Проте люди втомилися, обзавелися машинами і виїхали на дачі. Вони хочуть бачити світ, а для цього треба економити, отримувати хорошу зарплату. Це можливо, якщо на роботі помовчувати...
