Цими вихідними прогресивні кияни створять низку альтернативних просторів для святкування Дня Києва, який традиційно припадає на останню неділю травня. Альтернативних, бо для тих, хто помічає, як незворотно змінюється наше місто, бажання відокремитися від офіційних «рожевих сиропів» здається цілком логічним. Зокрема, як уже повідомляв «День», захисники історичних пам’яток української столиці готують акцію День не-Києва, що відбуватиметься навпроти Андріївської церкви в рамках громадської ініціативи «Андріївський узвіз. За півкроку до знищення». Такий альтернативний, свій власний київський простір може створити кожен сам для себе. І аби ще раз пильно придивитися до власного міста і впіймати його красу, не обов’язково чекати на останні вихідні травня. Бо, як поетично зазначає співавтор і ведучий програми «Історії міста» Андрій Данильченко, Київ — це безмір.
А на вітчизняному телебаченні інтереси української столиці відстоюють дві програми. «День» поспілкувався з їхніми авторами.
Програма «Історії міста» на телеканалі «Сіті» — родом із старих столичних двориків
Програма «Історії міста», яка нещодавно вийшла в ефір на телеканалі «Сіті», цікава не тільки мало популярними тепер на ТБ документальними оповідями про історію Києва, його архітектуру, людей та події, а й особливою атмосферою. Ніби органічне середовище існування програми — це старі київські дворики. Лірично-філософські замальовки як вияв сентиментальності виглядають незвично і навіть дивно в епоху зубатого комерційного телебачення. Дивно — тому цікаво. «Історії міста» — програма, де «кияни розповідають киянам про киян і Київ», — кажуть автори — професіонали-теледокументалісти. Вони належать до тієї нечисленної медіа-спільноти, для яких телебачення — це досі творчість, а не продукт. Мабуть, саме через таку внутрішню налаштованість нетривале спілкування «Дня» з одним із співавторів і ведучим програми «Історії міста» Андрієм Данильченком піднялося з рівня власне київського на загальнокультурний і загальноукраїнський. Той рівень, якість якого й є фундаментом для сприйняття кожним із нас своєї землі, свого дому, своєї культури, і врешті-решт — свого міста.
Андрій Данильченко стверджує, що команда програми поставила перед собою «нереально-нездійсненне» завдання — щотижня випускати фільми про Київ такої якості, аби вони могли брати участь у фестивалях. І хоча автори «Історій міста» не вважають себе стовідсотково «рейтингозалежними» телевізійниками, ставляться до свого дітища вкрай критично та прискіпливо. Наразі пошук оптимальної форми подачі триває. Без надмірної повчальності та моралізування в кадрі автори прагнуть показати Київ так, аби глядач, відійшовши від екрана, більше ніколи не дозволив собі викинути сміття посеред вулиці.
— Програма «Історії міста» цікава передусім тим, що вам дивним чином вдається передати через телеекран атмосферу Києва. Як склався саме такий формат?
— Спершу виникла потреба у створенні такої програми на самому каналі. Далі зібралися батьки-засновники і написали величеньку концепцію, яку потім відкоригувало життя. Але головне — атмосферу Києва — нам зберегти вдалося. Бо Київ насправді — місто абсолютно особливе. На пальцях однієї руки можна перерахувати міста, які, зазнавши таких нищень, збереглися б не тільки як географічна точка, а й як ім’я, як дух. Київ відроджується у своїй же сутності, своїй іпостасі. Очевидно, наші предки, які заклали перший камінь цього міста, точно знали, де це зробити. А відтак Київ — нескінченний. Небагато існує міст, на місці яких люди жили практично від початку. Тут особливе місце, тому і місто виникло особливе. А те, що Київ постав тут тільки тоді, коли прийшли наші прямі предки, свідчить про те, що ця земля чекала саме на цей народ. Більше того, в одному з перших випусків програми ми говорили про особливу топографію міста, адже з космосу Київ виглядає як обличчя людини. Наші предки-архітектори, які формували Київ старий, не бачили його з космосу, але, очевидно, відчуваючи, будували його саме так. Виходячи з цих міркувань, ми й створювали концепцію програми «Історії міста»: історія у зв’язку з географією, топографією, архітектурою — щоб показати, що Київ — це цілісність, єдність, причому жива.
У Росії нещодавно було видано книгу, в якій ідеться про те, що різні міста починають оживати, у них пробуджується свідомість. Там фігурують Санкт-Петербург, Москва і згадується Київ. «Особистість» Санкт-Петербурга була дуже суворою, похмурою, людиноненависною. У Москви — абсолютно холодна, не людяна. І тільки в Києва прокинулася людяна, ласкава, тепла душа.
— Чи підтримують цю атмосферу городяни? І чи знають врешті-решт кияни свій Київ?
— Не дуже добре знають. Хоча у процесі зйомок з’ясувалося, що ми самі його не знаємо. Наразі найбільшою несподіванкою для мене стало те, що для пам’ятника Щорсу свого часу позував Леонід Макарович Кравчук... Київ — це такий безмір... Я мав нагоду спостерігати Київ і його атмосферу тривалий час. У моєму дитинстві це було дуже ласкаве місто. І хоч би як складно було після війни, а лайки у транспорті ви б не почули. На вулицях панувало спокійне і доброзичливе ставлення і одне до одного й до приїжджих. Потім ця атмосфера зіпсувалася. У 90-ті роки вона стала дуже агресивною. Але зараз повертається той емоційний стан, який я пам’ятаю з років своєї молодості. Київ уже не смикає, хоча він ще й не повернувся до статусу священного міста, яке розвивається зусиллями тільки тих, хто його чує. Це як у Гумільова: земля приймає тільки тих людей, які до неї компліментарні, які можуть із нею співіснувати, щось для неї зробити. Колишня атмосфера знову з’являється за рахунок того, що земля залишає для себе саме таких людей. Хоча сьогодні верхівка робить усе для того, аби цю атмосферу знищити, перепахати, але Київ усе одно потужніший. Він це перемеле, нехай і залишаться стирчати оті «ікла»... Обличчя міста — це як обличчя людини, яке можна спотворити, але все одно воно залишиться таким самим, людина залишиться тією ж. Обличчя Києва не знищиш.
— Таких програм, як ваша, бракує на українському телебаченні. Як і культури загалом. Загальновідомий факт. Минулого тижня відомий диригент, професор Герман Макаренко і журналістка Леся Сакада-Островська ініціювали круглий стіл для обговорення цього питання. Були Мирослав Скорик, Мирослав Попович, а от із телеменеджерів прийшов тільки ге неральний директор «5 каналу» Іван Адамчук. Решта телебосів не надіслали навіть вибачень. То що, справа в рейтингах чи в особистому ставленні до української культури?
— Обидва фактори мають місце. Мушу додати ще й третій. У мене таке враження, що українська культура чимось завинила. В Україні в загоні саме українська культура, вона тут комусь дуже заважає. 1993 року в Росії прийняли (а в Україні на півроку раніше розробили, але досі не прийняли) закон, спрямований на те, щоб забезпечити розвиток культури за допомогою різних, в тому числі матеріальних, стимулів. Я брав участь у роботі над українським законопроектом. Я пам’ятаю, як він виглядав. Росіяни багато чого з нього запозичили і прийняли закон миттєво. Після цього протягом декількох років був відчутний підйом. У той же час, гуманітарне керівництво нашої держави говорить (цитую мовою оригіналу): «Строить политику в области культуры в Украине, исходя из интересов узкой прослойки украиноязычной интеллигенции, не имеет смысла»... Це для мене найболючіше питання. Мене воно тіпає передусім як головного редактора Творчого об’єднання художніх і документальних фільмів НТКУ. У Росії чудово розуміють, що таке телебачення. Погано це чи добре, але там збереглася машина формування державної ідеї, апарат радянської пропаганди, сам механізм якого — неперевершений. Вони розуміють, наскільки важливо представляти імідж держави в потрібному вигляді, особливо зараз, коли в світі постійно ведеться інформаційна війна. Вони розуміють, що імідж — це найвитратніша штука, що на формування культури та ідеології треба витрачати гроші, а не намагатися на цьому заробити. Рух у світі відбувається за орієнтирами, за брендами. Де є позитивний бренд, туди починає стікатися інформація, а за нею все — ресурси, фінанси. В Україні цього не розуміють. Або розуміють занадто добре... Коли кажуть, що українці не мають своєї національної ідеї, це брехня. Насправді вона сформульована у трьох віршах Тараса Шевченка. Відносини зі світом — це «У своїй хаті своя правда, і сила, і воля», розвиток економіки і майбутнє — це «Садок вишневий коло хати». А третя — резервна, вже не актуальна сьогодні, але яка ще може стати такою — це рядки «Поховайте та вставайте, кайдани порвіте...»
Попри все, ми залишаємося глибокими історичними оптимістами. Українська земля як була землею українською за своєю суттю, так нею і залишиться. Усе чужорідне, що їй не пасує, вона витисне. Бо головна ідея того народу, який жив тут споконвіків, — це любов до землі, вміння жити із землею, працювати на ній, берегти її й перетворювати на садок вишневий коло хати...
Автор «Київських мініатюр» Іванна Чередниченко створює цикл документальних фільмів «Київська старовина. Світ мистецтва»
Іванна Чередниченко протягом 11 років була автором та ведучою програми «Київські мініатюри», що виходила з 1996 року спершу в ефірі Київської державної телерадіокомпанії, а згодом на ТРК «Київ». Сьогодні на столичному муніципальному каналі немає місця для подібних програм. Але наповнені змістом проекти тим і відрізняються від «одноденок», що вони не зникають безслідно. Більше ніж сто 30-хвилинних фільмів про українську столицю — це спадок «Київських мініатюр». У книжкових магазинах сьогодні можна знайти сім книг-нащадків програми, а днями Іванні Чередниченко вдалося домовитися з одним із видавництв про випуск 10 мультимедійних дисків з 33 програмами. Вони розповсюджуватимуться в книгарнях, в інтернеті, згідно з попередніми домовленостями їх презентації також відбудуться у київських музеях.
— До виникнення «Київських мініатюр» привів збіг обставин. Це не був продуманий телепроект, — розповідає Іванна. — Так само і з моїм новим проектом «Київська старовина. Світ мистецтва». Я не думала, що взагалі повернуся на телебачення. Його рівень настільки низький, що працювати там мені не цікаво. Формат, який цікавить мене, не співпадає з тим розважальним, інформаційним і шоу-форматом, який існує на каналах.
У проекті «Київська старовина. Світ мистецтва» Іванна виконує роль автора та режисера. Це цикл документальних фільмів просвітницького, мистецтвознавчого спрямування з історії давнього Києва, сказано у презентації. На телеканалі «Глас», який є виробником програми, вже вийшов перший 35-хвилинний фільм. Він присвячений Лаврським дзвонам.
— Ми вирішили розпочати «голосно» — з Лаврських дзвонів, — каже Іванна. — Над цим проектом працює багато людей, які кожен кадр пропускають крізь свої пальці. Один із них Михайло Кальницький. Він не пам’ятає сучасні назви київських вулиць, але знає дореволюційні, і в цьому світі він живе. Досвід «Київських мініатюр» дається взнаки. Бо вмовити київську інтелігенцію знятися в телепрограмі дуже складно. Це дуже специфічні люди, окрім того, вони бачать рівень телебачення і не хочуть брати в цьому участі. А з огляду на «Київські мініатюри» вони отримують певну гарантію того, що програма буде певної якості, рівня, тому вони погоджуються на зйомки.
Підсумовуючи багаторічну співпрацю із Києвом, Іванна каже:
— Є розумовий рівень пізнання міста, знання, втілені в конкретних датах, іменах, назвах вулиць. І є емоційний, чуттєвий, коли ти нічого не знаєш, але відчуваєш місто кінчиками пальців, разом із вітром, запахом акацій, поглядом на будинок Городецького чи просто на зелені пагорби. Найголовніша київська ознака — це ландшафт, перепади висот. Є відомий приклад: якщо Андріївський узвіз поставити на площину, він втратить себе. У Києві визначальним є саме рельєф. Він надає емоційності сприйняттю. Я дуже переймаюся через те, що відбувається у Києві, через цю жахливу забудову. Київ і його атмосфера зникають. А найболючіше — це те, що змінити те, що зроблено вже неможливо. Моє ставлення таке не через особисте несприйняття всього сучасного. У Санкт-Петербурзі ж чомусь немає хмарочосів у центрі. Їх немає і в центрі Парижу. Існують спеціальні райони, де будуються витвори мистецтва сучасної архітектури. Але ж не в старому місті. Найбільша проблема зараз — це те, що ми втрачаємо атмосферу міста. У дореволюційні часи в Києві існувала спеціальна комісія, яка називалася «про красу міста». Туди входили художники, мистецтвознавці, архітектори. Без їхньої згоди нічого не можна було збудувати чи змінити. Такої комісії дуже не вистачає, як на мене.
