Програма «Без табу» викликає хвилю людської співдопомоги
Вероніка ФРАНКО, спеціально для «Дня»
«День» вже неодноразово писав про те, що ми, журналісти, останнім часом перестали думати про те, чи чує нас хтось, чи допомагає наша начебто й кипуча діяльність комусь... Ми забули про те, що повинні бути не месіями і суддями, а партнерами для наших читачів. У тому числі й у тому сенсі, що журналістика не тільки несе інформацію і служить інструментом суспільної дискусії, але й безпосередньо контролює владу через захист конкретних інтересів конкретних людей. Є у журналістики і ще одна можливість — спонукати суспільство до активної позиції щодо прав і проблем кожного з його громадян, у тому числі — і соціально незахищених людей або тих, хто просто потрапив у біду і без допомоги навколишніх не в змозі з неї викарабкатися. Однією з небагатьох у нашій країні журналістів, які взяли на себе місію не абстрактного, а конкретного контролю за владою, була Ольга Герасим’юк. Її «Версії» свідчили про стан наших політичних, економічних і соціальних інститутів часом набагато більше, ніж запрограмовані малодоказові, голослівні викривальні статті записних критиків «режиму». У новій для себе якості в передачі «Без табу» («1+1») Ольга взяла на себе місію не пафосної, а дійової допомоги людям. Її талант заступниці дозволив і цей проект — здавалося б, зроблений зовсім у іншому жанрі та з іншою метою, — перетворити у могутній інститут взаємодопомоги. Героїня однієї з програм «Без Табу» з Ольгою Герасим’юк, одеситка Олена — вроджений інвалід, кинута матір’ю, попереджуючи німе питання в очах глядачів, як вона може радіти життю, відповідає: «Я їду по алеї у парку і бачу, як падає листя, відчуваю його аромат — це таке щастя!» Добрі люди, близько до серця сприйнявши її долю, нещодавно купили їй квартиру в центрі Одеси. І сьогодні знайдена нею сім’я живе заради неї.
Для «Без табу» Ольги Герасим’юк, де недопустимі фальш та перезапис дублів, де предметом є трагедія людської ДОЛІ, завжди залишається питання, — чи зможе журналістське втручання у приватне життя полегшити існування героїв?
Після виходу в ефір чергової програми біля телефонів студії завжди залишаються чергові: зворушені чужою бідою люди до пізньої ночі, іноді годині о третій, телефонують зі всієї України. Відгукуються і ті, хто боявся свого горя, але тепер побачив, що треба не здаватися і до останніх сил зберігати гідність і самоповагу. У наш час, коли вважається, що у своєму озлобленні люди зайшли надто далеко, на адресу поштового відділення по вулиці Якіра приходять листи, посилки, перекази для героїв програми. Частіше за все на них написано: «Київ. Телебачення. Ользі Герасим’юк». Навколо «Без Табу» об’єдналися люди, які допомагають один одному самі. І жодного дзвінка від офіційного імені — банкіра чи бізнесмена, мецената — у програму ще не було.
Одного разу до телецентру в Києві, як біблійна вдова зі своїм скромним внеском, прийшла старенька з сумкою, повною закруток та сушки: «Передайте, будь ласка, Богданчику та Віці».
Історія Богдана та Віки. Сумна, але світла історія. Він нерухомий після катастрофи, вона, доглядаючи за ним та співпереживаючи, втратила зір. Їхній маленький син Богданчик стає ногами батька і очима матері. Вони люблять один одного та вірять у життя. Посилками для них забили багажник автомобіля знімальної групи. А серед листів був конверт від одного школяра, в якому лежали 2 заощаджені гривні. Київські художники продавали свої картини, збираючи гроші на операцію. А одного разу «людина на Мерседесі» подзвонила дізнатися адресу і сказала: «Завезу грошей братку». Нещодавно автори програми відвідали на Полтавщині жінку, яка страждає від незагойних ран. Кожного разу, коли вона кричить від болю, згадує Віку та Богдана і говорить: «Треба жити далі».
Історія про кохання з першого погляду. У студії програми — немолоді люди. Ще сильний чоловік і жінка в кріслі. Багато років тому, через півгодини після знайомства, він для себе все вирішив і добивався її рік. Вона відмовляла, тому що знала, що приречена на нерухомість. І потім він усе життя носив її на руках, буквально. Бездітна пара, через хворобу дружини позбавлена прав на усиновлення, виховала півсела дітей, а сама залишалася без спадкоємця. Наприкінці програми Тамара сказала, що у день її народження лікарі повідомили, що у неї рак… Тепер кожного дня господар зустрічає листоношу з листами та переказами. З усієї України до них поїхали люди — хто лікувати, а хто просто познайомитися. А сусідній інтернат дозволив їм взяти двох дівчаток-підлітків. Нещодавно до пенсіонерів приїхали лікарі, котрі відмовилися від жінки. І несподівано виявилося, що пухлина поменшала.
Історія дітей з іншого світу. Аутизм — занурення у себе. Це захворювання, що вимагає від батьків хворих дітей самопожертви. Таких дітей дуже багато, але багато хто впевнений у можливості зцілення, зцілення любов’ю. Силами матерів у Києві була організована «Школа життя», де мами «шукають зустрічі» зі своєю дитиною. На відміну від досвіду роботи з такими хворими дітьми на Заході, вітчизняні ескулапи рекомендують одне: здавайте його у божевільню. Частіше за все так і відбувається. Після програми її герої — хворі хлопчик і дівчинка, напружено прийняті аудиторією, були запрошені міжнародною організацією «ІНВАСПОРТ» на зимову олімпіаду на Алясці. Діти посіли друге і третє місця у лижних перегонах. Сюжет для американського фільму, але не для нашого, чи не так?
І таких історій набагато більше, ніж здатен вмістити ефірний час. «Полтавські Ромео і Джульетта» — так називалося одне з останніх «Без Табу» Ольги Герасим’юк. Відразу після програми у студію подзвонили чотири жінки з різних місць України. Всі вони запропонували молодій парі по будинку. Безкоштовно.
Сьогодні, після 18 програм, що вийшли в ефірі каналу «1+1», і спілкування з сотнею людей, ведуча «Без Табу» Ольга Герасим’юк готова стверджувати, що «навіть високий рейтинг програми все одно не повною мірою відображає хвилю людського співчуття . А досвід людей, що пережили те, що пережити не можна, свідчить про те, що щастя можливе. І після програми майже всі герої кажуть — ми вперше висловилися на людях, уперше почули себе зі сторони і, може, вперше зрозуміли один одного до кінця і сильніше полюбили один одного».
Можливо, досвід Ольги Герасим’юк знайде-таки своїх послідовників і на інших, передусім регіональних, каналах?
