Іванна КОБЕРНИК, ведуча програми «Факти», ICTV:
— Вирішити чи, принаймні, поліпшити цю проблему може тільки створення суспільного телебачення, яке за своїми функціями і завданнями якраз і має обслуговувати потреби суспільства, також і в цьому напрямку. Саме на суспільному телебаченні, яке фінансується з абонентської плати глядачів і менше залежить від реклами, в інших країнах виходять програми для хворих та інвалідів, для жертв насильства, освітні програми про захист прав дітей і жінок, про захист тварин від жорстокого поводження, організуються чи рекламуються добродiйнi фондрайзингові акції... Так, доброчинностi на українському телебаченні мало, але чи можна в цьому звинувачувати комерційні канали? Щоб витратити гроші на доброчиннiсть, їх треба десь узяти. А за умови нашого скромненького рекламного ринку навіть найрейтинговіші програми не завжди окуповуються. Це щодо окремих масштабних проектів. Якщо ж вести мову про милосердя в новинах, то тут кожен небайдужий соціальний матеріал, професійно зроблений, може проймати до сліз і залишати слід у душі, коли це не смакування чужого горя, а осмислений репортаж про корені проблеми, причини суспільного явища на прикладі конкретної людської долі. Це не мета новин, вони мають ширші завдання. Але якщо журналіст небайдуже виконує свою роботу, якщо він любить людей, то це видно з його репортажів і це викликає відгук. На телебаченні можна поставити оголошення про збір коштів на операцію хворій дитині, телефон довіри для жертв насильства тощо. Це може змінити чиюсь конкретну долю. І це вже немало. Так і в житті: окремі приклади милосердя та людяності всі ми знаємо, а загалом кажемо — жорстоке суспільство. Однак усе складається з окремих прикладів і починається з нас самих.
Валентина ДОБРОТА , СТБ:
— Ні добродійності, ні милосердя на телебаченні немає, та й не повинно бути. Телебачення — це передусім бізнес. Якщо, наприклад, у новинах буде відсутня цинічна подача інформації — це вже не новини, а щось схоже на мильну оперу. Так само не місце й добродійності на телевізійній кухні. Я можу запросто поділитися останнім куснем хліба, але якби я хлібом торгувала, я б ніколи не роздавала хліб безкоштовно. Так і телебачення — це передусім моя робота, й пропускати через серце кожну проблему я не можу. Просто не виживу. Що ж до життя, то тут приємно констатувати, що милосердя й добродійність, хай і в не таких кількостях, як хотілося б, але присутні. І часто допомога приходить звідти, звідки й не очікуєш. На телебаченні припустима єдина форма взаємодопомоги — це коли в редакцію телефонує людина й розповідає про якісь проблеми. Якщо ця інформація цікава — туди виїжджає знімальна група. Телебачення — це не швидка допомога, й це дуже важко пояснити тим, хто телефонує в редакцію. Відеосюжетом ми можемо порушити лише проблеми, що існують. І, звичайно ж, дуже прикро, коли на критичні матеріали немає жодної реакції від чиновників. Іноді йде навіть відверте ігнорування четвертої влади. Часом здається, що милосердя й державна служба несумісні.
Ганна ОНИЩУК , журналіст (програма «N-ний кілометр», «Iнтер»):
— Як на мене, милосердя — найвищий ступінь благородного співчуття. Саме благородного, бо співчувати і, як наслідок, намагатися допомогти всім, щонайменше, нереально. Співчуття має бути вибірковим. Світовий жаль за всіма та всепрощення — терміни не з нашої епохи.
Хочеться допомогти і намагаєшся це зробити тим людям, які про це якраз ніколи й не попросять... Шкода інтелігентної старенької бабці, що мусить продавати газети в метро, шкода вбогого дідуся, який продає біля кіоску книжки, що стали частиною його життя, шкода дітей, яким батьки не можуть дати належної освіти... Шкода себе, що доводиться жити в епоху, що не поважає минулого і не здатна думати про майбутнє.
Саме в епоху, а не в суспільстві... Бо в суспільстві завжди все було й буде за певними пропорціями, добрі люди будуть завжди. Та епоха диктує свої правила поведінки.
Хтось сказав, що телебачення — це навіть не дзеркало, як, наприклад, театр, а збільшувальне скло, і саме за його допомогою суспільство може побачити всі свої вади і чесноти.
Як може телебачення допомогти бідним? Або хоча б спробувати це зробити? Та ніяк, якщо ставити перед собою саме цю мету. Але якщо розглядати людину в макроплані, якщо її очі, її слова, її проблеми чимось привернуть увагу глядача — отже, телебачення виконало своє завдання. І далі глядач почне розбиратися вже в собі — і намагатиметься дізнатися, наскільки він благородний і яка міра його порядності...
Якщо після перегляду передачі глядач телефонує і каже: «Давайте, я хоч чимось допоможу!» — варто обов’язково відповідати: «Давайте!» Ці ж таки десять гривень від простої (мається на увазі — небагатої людини) набагато дорожчі, аніж тисячі від щедрого мецената або ще якогось благодійника. Адже небагатих людей завжди було більше, ніж заможних, і якщо всі вони скинуться хоча б по десятці, то, може, їм вдасться урятувати світ...
Євгенія ТКАЧЕНКО , генеральний директор АТ «Магнолія-ТБ»:
— Мене пов’язує з милосердям програма, яку ми випускаємо вже три роки на Першому національному під назвою «Милосердя». В нашому житті, безумовно, є місце милосердю, оскільки наша програма існує вже такий тривалий період, але ще ні разу не повторювалася, й нам весь час є про що розповісти.
Гадаю, що необхідно максимально використати телебачення, як найбільш масове зі ЗМІ, для того, щоб намагатися допомогти розшукати людям один одного, знайти тих, хто пропав безвісти. Допомогти в анонімному усиновленні: дітям знайти собі батьків, а подружжю — дитину.
