«Новая газета» — одне з найбільш шанованих видань на пострадянському просторі. Одна з небагатьох газет, до якої можна застосувати поєднання понять «Сумління та професіоналізм». «Новая» стала відомою в усьому світі, передусім, завдяки численним журналістським розслідуванням. Один з авторів The Wall Street Journal назвав «Новую» «найнебезпечнішим у Росії місцем для журналістів». Трагічним свідченням цього є загибель працівників редакції — Анни Політковської, Анастасії Бабурової, Ігоря Домникова, Юрія Щекочихіна, Віктора Попкова, Світлани Орлюк.
До 75-річчя Великого терору 1937 року «Новая газета» випускає книжкову серію «Вещественные доказательства». Крім восьми книжок, які було видано раніше («Пиры Валтасара» і «Кролики и удавы» Фазіля Іскандера, «Факультет ненужных вещей» Юрія Домбровського, «Слепящая тьма» Артура Кестлера), є також ті, які вийшли вперше (два томи «Империи зла» Бенедикта Сарнова, збірка «Бес смертный. Приход и изгнание» Юрія Карякіна, «Утоли моя печали» Льва Копелева). 17 жовтня вийшло останнє видання із серії «Вещественные доказательства» — нова праця історика Микити Петрова «Палачи. Они выполняли заказы Сталина».
Про цю книжкову серію, причини неосталінізму і про те, чи є в Росії шанс на оновлення політичної еліти через вибори, «День» розмовляв із Дмитром Муратовим — головним редактором «Новой» з 1995 року.
— Нещодавно минуло п’ять років з дня вбивства Анни Політковської. «Новая газета» докладала й докладає багато зусиль для того, щоб розкрити цю справу. Після п’яти років, враховуючи те, що вдалося з’ясувати, зрозуміти, як вважаєте, які шанси того, що замовників буде покарано?
— По-перше, останнім часом ми справді доклали доволі багато зусиль. І нам щастило. У розпорядженні слідчої бригади Слідчого комітету Росії з’явилися нові факти та свідчення про причетність різних осіб до організації вбивства Анни. Вам, напевне, вже відомо про те, що було перекваліфіковано зі свідків обвинувачення в обвинувачені зі статусом співорганізатора цього злочину підполковника ГУВС міста Москви попереднього керівництва Дмитра Павлюченкова. Вдалося взяти Рустама Махмудові, він же Наіль, котрий звинувачується у вбивстві Анни и котрий перебував у федеральному розшуку з 1998 року.
Зі свідчень Павлюченкова можна дізнатися багато цікавого й про Україну. Зокрема про те, що та ж сама бригада кілерів була причетна до вбивства Курочкіна, яке сталося прямо біля будівлі суду, і, якщо я не помиляюся, замаху на вашого відомого авторитетного бізнесмена Корбана. Отже, за нашою оцінкою, це було таке міжнародне стале угрупування.
Щодо замовника, то з цього приводу я не маю жодного оптимізму. Впливові можновладці Росії стверджують, що замовник перебуває за кордоном, а впливові співробітники редакції «Новой газеты» переконані, що вони всередині нашої країни. І в цьому випадку мені здається, що в історію із замовником втручаються політичні інтереси. Ми побоюємося, що замовник злочину може бути політично мотивований і призначений, чого ми б дуже не хотіли. Але наразі мої привітання не лише нам, а й Слідчому комітету Російської Федерації.
Тож, щодо замовників нічого вас сказати не можу. І великих сподівань не маю. Бо вважаю, що великі сподівання можуть бути пов’язані лише з підзвітністю виконавчої влади Російської Федерації суспільству та парламенту, але поки що цього не спостерігається.
— Ще про одну сумну дату — 75-річний «ювілей» 1937 року, якому ви присвятили книжкову серію «Вещественные доказательства». Чи вважаєте ви, що ця дата повинна «відзначатися» на державному рівні? Якщо так, то як? Адже ми бачили, як так звана програма десталінізації, яка, за нашими уявленнями, була досить якісною, не призвела до конкретних кроків. А як щодо «ювілею» 1937-го? Чи готове суспільство усвідомити його?
— Насправді все значно гірше. На мій погляд, зовсім погано. Не розкрию, мабуть, таємницю, коли скажу, що кілька років тому у великому телепроекті «Имя Росссии», де головним видатним росіянином став Олександр Невський (якого, чесно кажучи, ніхто, як то кажуть, навіч не бачив), найбільшу кількість голосів, швидше за все (так чи інакше, він опинився на верхніх позиціях), набрав Йосип Сталін. Мене постійно тривожить питання: чому це відбувається?
Я був у експедиції на Ігарці, де після війни ГУЛАГівські в’язні будували залізницю Селехард-Ігарка по Полярному колу. Дуже багато, до речі, вихідців з України та Прибалтики загинуло на будівництві цієї дороги. Запитав я свого товариша, колегу Льошу Тарасова, красноярського власкора: «Скажи, будь ласка, чому у вас тут так до Сталіна добре ставляться?»
Куди не глянь — на тисячі кілометрів один вогник якийсь у селі, але при цьому над берегом Єнісею старий пам’ятник Сталіну наново з гіпсу зліпили та встановили. Шалений шестиметровий пам’ятник! Щоправда, приїхала голова Таруханського краю на тракторі й зірвала цей пам’ятник, написавши на постаменті: «Сталіна без мого дозволу не встановлювати. Голова Таруханського краю така-то». Смішно було. Так от, на моє запитання Льоша Тарасов відповів: Зеки в наших краях вимирали, а «вохра» давала міцне потомство. От зараз ми маємо справу з масовою свідомістю нащадків отієї «вохри», отих ГУЛАГівських конвоїрів. Це моє глибоке переконання.
Я двічі особисто розмовляв з президентом Медведєвим. Двічі передавав йому листи, підписані видатними представниками російської інтелігенції — письменниками, художниками, науковцями, поетами — про необхідність створити ГУЛАГівський меморіал. На кшталт музею «Яд Ва-Шем» у Єрусалимі чи аналогічного музею у Вашинготоні. Головне, щоб людина туди зайшла і побачила, відчула, що таке було. Знаєте, у центрі Берліна є музей гітлерівських часів. Заходиш до камери, двері за тобою зачиняються: звук машин ти розрізняєш, запах бензину відчуваєш, як діти в колясках плачуть чуєш, а вийти не можеш. І розумієш, що це — повна безнадія й що в такій ситуації опинилися мільйони людей. Потрібний меморіал ГУЛАГу, до якого людина заходить однією, а виходить — іншою. Для того, щоб більше не було такого як у нас в підручнику з історії Даніліна: Сталін — ефективний менеджер, а репресії — це необхідний спосіб оновлення та зміни еліт. Ну треба ж було до такого додуматися й дітям у школі це втовкмачувати! Медведєв дуже добре й правильно відреагував на цей лист, але за майже чотири роки, на жаль, нічого не змінилося.
У Ернста Нєізвєстного вже був готовий макет пам’ятника, створеного на наше прохання. І я до Нєізвєстного двічі до Нью-Йорка літав. Абсолютно геніальний пам’ятник, який міг би стояти біля меморіалу ГУЛАГу. Але все це виявилося марним.
Щодо 1937 року, то так, ми цей «ювілей» відзначатимемо. На багатьох вулицях Москви з’являться QR-коди (коли наводиш на конкретне місце підключений до інтернету телефон, у тебе на дисплеї виникає інформація). Ми зробимо такі путівники Москвою.
Наприклад, редакція «Новой газеты» знаходиться на Потаповському провулку, в самому центрі російської столиці, поряд із Чистими Прудами. Самий-самісінький центр. За 200 метрів звідси — Поштамт, від якого йде відлік кілометражу по всій країні, тобто ми знаходимося фактично на «нульовому кілометрі». Так от, на цьому коротенькому Потаповському провулку лише кілька будинків. І на кожному будинку можна вішати по 15—20 табличок. Коли люди думають, що їх це не стосується, вони повинні розуміти, що це повсюдно відбувалося, не лише у відомому «Будинку на набережній».
Більш того, цього року був ще і ювілей ХХ з’їзду КПРС, після якого за дорученням Хрущова з ГУЛАГу було випущено понад 300 тисяч осіб за два роки. Навіть ця дата проминула. Єдине — ми видали, як з’ясувалося, вперше окремою книжкою, матеріали ХХ з’їзду. Вона розійшлася просто як гарячі пиріжки! Тобто попит великий, мабуть. До ювілею 1937 року ми приурочили й книжкову серію, про яку ви згадали. Який насправді величезний попит суспільства на правду про ті часи! Це лише Кургінян (Сергій Кургінян — політолог. — Ред.) вважає, що не треба минулого ворушити, бо все вже згнило. Ці книжки ми почали продавати не через книгарні, а через газетні кіоски. У нас кожна книга розходилася по 15 тисяч екземплярів. Було б більше — більше б розійшлося. Це неймовірно для Москви! Тут наклади немасових книг, тобто не дамських детективів, — 3—4 тисячі, ну 10 тисяч — це вже Діма Биков написав.
Загалом, наша сьогоднішня історія з дивним політичним кліматом сягає корінням саме туди. Адже Сталін розумів, що головна мета його життя — це захист від змінюваності власної влади. Саме це втримання влади за всяку ціну, маніакальне прагнення влади — це зараз дуже відчутно відлунює у нас.
— Утім, у серпні багато і російських, і українських ЗМІ обговорювали тему 20-річчя ДКНС («ГКЧП») і тих трансформацій, через які пройшли пострадянські країни. Спроби трансформацій були, але з якогось моменту шанс не було реалізовано. На вашу думку, з якого моменту історія знову пішла по зачарованому колу?
— Я — інформований оптиміст. Вважаю, що все-таки після того, що було зроблено з 1985-го по 1991-ий, хоч і можливі відкати, ігри в концепції під назвою «демократія не потрібна нашим народам» (ніби при ній вони колись жили і був якийсь досвід), усі ці суверенні демократії (уся ця суцільна маячня), але відкату у свідомості нового покоління вже не відбудеться. За останні чотири роки в Росії з 23 до майже 64 мільйонів зросла кількість користувачів комп’ютерів. Тобто йдеться фактично про кожну другу людину. Суспільство стає іншим. Стає іншою інформація. Так, можна сказати, що в Росії немає свободи слова. Але в Росії є свобода отримання інформації. Відповідальна людина знаходить сайт «Новой газеты», newsru.com, gazeta.ru, «Ведомостей», The New Times, сайт «Эха Москвы» і може скласти собі 3D-картинку життя країни. Безумовно, може. Виникли соціальні мережі (йдеться не про «Одноклассники», де обговорюється, хто скільки разів хворів на вітрянку). А це вже зовсім інші історії соціальної інженерії. Об’єднуються, скажімо, для пошуку людей (як співтовариство «Ліза Алерт»), для того, щоб не дати чиновникам безкарно господарювати на дорогах (як «Сині відерця»). Навесні ми провели вибори до мережевого парламенту. Була гігантська активність. Кілька DDoS-атак. Обрушували сайт. Усе це говорить про те, що у людей з’явилось альтернативне, паралельне життя. Більш того, по-моєму, суспільство у нас усвідомило просту річ: легітимність — це всього-навсього законність плюс довіра. Закони можна вигадати будь-які: можна не давати партіям пройти в Думу, підвищити виборчий ценз із 5% до 7%, скасувавши ондомандатників, ліквідувавши вибори губернаторів, унеможливити проведення референдуму (оскільки треба зібрати два мільйони підписів) або висунення в президенти (оскільки теж два мільйони підписів зібрати треба) — ну, цілковита маячня! Так от, ці закони існують, а ось довіри до них немає. Отже, немає й легітимності. І це мережеве життя, різко зростаюча наша аудиторія доводять, що поворот назад, повернення до кухні, до шепоту, до страху нічного двигуна і кроків по сходах — уже неможливі. Абсолютно в цьому переконаний. У якомусь сенсі ціною країни, ціною багатьох доль, які могли б інакше реалізуватися, але все-таки і Україна, і Росія майже безкровно зуміли попрощатися з комунізмом у його найгіршому вигляді. Це моя суб’єктивна думка.
— Змогли попрощатися з комунізмом, але з чим ці країни зіткнулися?
— Я з вами згоден. Коли зараз мені говорять, що наш нинішній глава уряду більшою мірою переходить до співпраці з Китаєм, ніж із Європою, я щиро регочу. Адже, знаєте, чиновники тримають свої рахунки не в Китаї. Дітей і б...дей вони тримають не в Пекіні. По п’ятницях на шанхайський рейс сісти можна, а на лондонський — неможливо. Вся еліта хоче жити, як у Європі, де немає суверенної демократії, а тут влаштовує собі суверенну демократію, щоб заробляти гроші, освоювати власну країну вахтовим методом і при цьому погрожувати світові Китаєм. Здається, це, як говорить мій друг, поет Наум Коржавін, «плюралізм в одній голові». Вони доб’ються дуже фігових речей, коли житимуть за подвійними стандартами. Бажання споживати, як у Європі, а управляти — як у Венесуелі призведе до того, що величезна кількість людей виїжджатиме з країни. І Україна, між іншим, не виняток у даному випадку, а підтвердження тенденції, що існує в Росії. За нашим дослідженням, яке ми провели спільно з «Левадою-центром» (гігантське дослідження, на яке ми витратили купу грошей), кожна друга молода людина (а саме 63%) замислюється про те, щоб звалити з країни. З них 14% роблять задля цього реальні кроки. Це означає, що щороку по мільйону-мільйону двісті п’ятдесят тисяч молодих, просунутих, серйозних людей, заради яких тут повинні працювати пологові будинки, створюючи нові покоління, звалюватиме. Через що? Перша імміграція, як ми пам’ятаємо, була післявоєнна, так звана єврейська, коли Брежнєв погодився випустити з країни євреїв. Друга, у 80-ті роки, була джинсово-ковбасною, їхали по джинси і по ковбасу. Тепер куди не плюнь — поцілиш у джинси і в ковбасу, вони втратили свою перевагу. Тепер люди їдуть по інше. Запитуємо: «По що?», а вони відповідають: «По повітря». Що таке повітря? Це свобода, безпека, освіта, відсутність корупції. Не можна розвивати країну, в якій це відсутнє.
— Незважаючи на те, що така величезна кількість людей прагне виїхати з країни, існує також громадянське суспільство, яке намагається щось змінити. Як ви оцінюєте його стан у Росії? І що може сприяти його зміцненню?
— Знаєте, як у Довлатова: «Ти бачив виставу? Багато було народу?» — «Спочатку було мало. Прийшли ми з дружиною — стало вдвічі більше.» Так було, напевно, з 2000-го до 2007—2008-й роки. А потім у того, що ми називаємо громадянським суспільством, різко збільшилась його договірна та конкурентна сутність. Частково це, звісно, пов’язано з кризою 2008 року, коли покоління офісного планктону, яке обросло червоними штаньми й іпотечними кредитами, раптом зрозуміло, що його знову «кинули». З’явилась ідеологія хіпстерства. Це різновид гламуру, того нудотного гламуру, який вже відійшов у минуле й на зміну якому серед просунутої частини аудиторії й прийшло хіпстерство. Хіпстери — це люди, які ніколи не піднімуть на іншу людину руку, у них тверезий, критичний, доволі просунутий погляд. Вони виразно дивляться на світ, можуть забезпечувати себе, надавати безліч послуг довколишньому народові. Паралельно різко пішли в гору соціальні мережі. Не випадково зараз під політичним натиском у ТОП російського сегмента Живого Журналу постійно вставляють усіляке лайно. Блогосфера стала дуже серйозною силою. З цього всі втішаються, але на блоги це не впливає.
Це саме громадянське суспільство здобуло низку дуже серйозних перемог. Я наведу лише один приклад: ну не можна було будувати в Санкт-Петербурзі цю башту, яку наш оглядач Боря Вишневський назвав «газочосом» («газоскребом»), і ця назва тепер назавжди до неї приклеїлась.
З’явилися засоби масової інформації, які обростають «Фейсбуком», цією соціальною мережею, у величезних обсягах. Це телеканал «Дождь», концерн «Живи», який випускає журнал «Сноб», «Русский пионер» і ще низка видань, «Новая газета». Йдеться про десятки тисяч людей у «Фейсбуці». І якщо мережа «ВКонтакте» — це, швидше, побутові обміни, то «Фейсбук» — значно змістовніша історія.
Якщо цьому нормальному громадянському суспільству дати легальний політичний вихід, то, безумовно, буде побудовано паралельну реальність. І вона зараз на моїх очах у Росії вже виникає.
— Чим це загрожує — побудова паралельної реальності?
— Для влади це загрожує тим, що її посилають — просто живуть, розуміючи, що вона є, але не враховують ніяких взаємних інтересів. Таким чином, фактично припиняється контракт між просунутою частиною суспільства і владою. А чим загрожує для країни? Коли керівництво країни втрачає легітимність в очах інтелектуалів, то до влади дуже часто приходять нацисти. І, чесно кажучи, у нас будь-який футбольний матч уже може перетворитись на побоїще громадянської війни між «чорним півднем» і «білою північчю». Тому якщо не буде нормального політичного залучення всіх верств населення до реального політичного процесу, якщо в парламенті не будуть представлені всі сили і він знову не стане місцем для дискусій (де можна не стравлювати пару, а реально, консенсусно виробляти найважливіші рішення в житті країни), тоді інтелектуали відділяються від влади, а влада залишається наодинці з націоналістами. Це дуже серйозно.
Коли Анна Політковська писала про Чечню і про те, що вони хочуть відокремитися (та й, мовляв, будь ласка!), всі російські патріоти-державники в один голос кричали: «Та ви що, це ж частина Росії!». Тепер, останні два роки як мінімум, російський патріотизм прямо протилежний. Російський патріот — це той, хто за термінове відокремлення Кавказу від Росії. Цей радикалізм, на жаль, знаходить багато підтримки.
— Щодо залученості до політичних процесів. У «Новой газете» було опубліковано маніфест протестного руху «Нах-Нах». У нас перед попередніми президентськими виборами була фактично та сама історія, а тепер цих людей дуже зневажливо називають «противсіхами». Судячи з того, що ви увійшли до списку кандидатів до Думи від партії «Яблуко», вам позиція «Нах-Нах» не близька. Наскільки відчуженим або залученим до політичних процесів може собі дозволити бути журналіст, зокрема на пострадянському просторі?
— З приводу «Нах-Нах»: чудовий маніфест, написаний нашим оглядачем Дімою Биковим, відображає, безумовно, частину настроїв. Їхня суть: на вибори треба йти, щоб твій голос не вкрали, але на бюлетенях треба писати те, що ти насправді думаєш про все це, й поставити там більше одного хрестика, щоб бюлетень був недійсним. Таким чином Борис Нємцов як ідеолог цієї кампанії хотів з’ясувати, яка насправді кількість людей займає протестну нішу. Є точка зору Льоші Навального, популярного блогера й адвоката. Вона полягає в принципово іншому підході: треба обов’язково йти на вибори й голосувати за будь-яку партію, крім правлячої, яка, на його думку, є партією «жуликов и воров». Я, до речі, поділяю його точку зору щодо правлячої партії. Загалом цих точок зору, грубо кажучи, три. Ще дрібніша точка зору — викреслити себе зі списку виборців.
Нещодавно у нас у редакції була наглядова рада газети. До неї входять надзвичайно шановані мною люди: Юрій Шевчук, Чулпан Хаматова, Михайло Горбачов, віце-президент Російської академії наук Олександр Некіпєлов, академік Юрій Рижов, Юрій Рост, Олександр Лебедєв, директор Інституту економіки РАН Руслан Грінберг, космонавт і дослідник Юрій Батурін, Лілія Шевцова.
Усе ж таки рада зійшлася на тому, що на пострадянському просторі треба йти на вибори, бо пасивна форма участі у виборах просто нічого не дає. Адже не відомо, хто з якої причини не пішов на вибори: один через протест, а другий — бо заливав очі з вечора.
Тепер про залученість або незалученість до політичних процесів. Треба розрізняти журналіста як фізичну, приватну й тямущу істоту та газету. «Новая газета», редактором якої я працюю, ніколи не буде партійною газетою — ні «Яблука», ні «Единой России», ні будь-якої іншої партії. Вона подаватиме всі точки зору. Що стосується «Яблука», то коли «Новую газету» не знала жодна людина й вона не була знаменитою, Григорій Явлінський з нами возився, увійшов до громадської ради газети. Коли помер Юра Щекочихін, Явлінський і найближчі його друзі з «Яблука» зробили все для його пам’яті. Явлінський багато й неодноразово розумом, порадою й справою допомагав газеті тоді, коли це було необхідно. Тепер настав мій час. Коли він сказав: «Дімо, підете?» — я відповів: «Так, на сто першому місці». Щоб було зрозуміло: якщо «Яблуко» отримає 5%, до парламенту пройде одна людина. Сто перший ніколи не пройде. Так, я на сто першому місці, абсолютно символічно. Таким чином висловлюю свою особисту людську шану до Григорія Явлінського. Ця пряма дія — це традиційно для російської журналістики в певні критичні моменти. Адже Чехов не писав нариси про природу Сахаліну, він, усе-таки, писав про стан каторжників на Сахаліні. Інколи доводиться ось так прямо й виразно щось робити.
— Чи є в Росії шанс на оновлення політичних еліт через вибори? Вочевидь, це питання загострилося у зв’язку з нещодавнім з’їздом «Единой России» та передбачуваною ротацією президента та прем’єра...
— Я хочу відповісти на це запитання: так, безумовно, шанс є. «Так», на мою думку, значною мірою полягає в самих тих людях, які називають себе демократами й дійсно за переконанням такими є. Я їх дуже люблю, з багатьма з них приятелюю. Але вони не змогли домовитися про єдину стратегію, тактику і єдиного кандидата на цих виборах. Тому більшою мірою на наступних виборах буде протестне голосування. Швидше за все, інтелігентна, інтелектуальна, молодіжна, просунута частина суспільства проголосує проти «Единой России». Згідно з нашим реальним розумінням ситуації, більш як 30—32% у «Единой России» на сьогоднішній день немає. Ми тут кумедне опитування провели, поставивши аудиторії запитання: «Скажіть, будь ласка, чи є у вас один знайомий, який голосував за «Единую Россию»?» І ні в кого не виявилося знайомого, який голосував за «ЕР». Але вони наберуть. Вони знають, як це робити. Та й чиновництво дуже зацікавлене в собі. У нас же зараз конкурс до академії держслужби більший, ніж до театрального училища. Зрозуміло, що йдуть туди не за зарплатою в два мінімальні розміри оплати праці. Зрозуміло, що йдуть за владною рентою. Тому ось цей клас, їхні чада й домочадці плюс військові за себе, звісно, проголосують. А їх стільки — близько 30% — і є. Адже у нас штати бюрократії порівняно з Радянським Союзом значно збільшилися. А, я зрозумів, що це таке: це політичний інцест!
— Ви згадували про Лілію Шевцову. Коли вона нещодавно була у нас у гостях, вона говорила про те, наскільки важливою є демократична Україна для демократизації Росії. На жаль, за останні два десятиліття порядок денний у відносинах України та Росії не дуже змінився. У цьому контексті запитання: Кремль начебто був схильний до того, що Янукович має стати Президентом. Це був кандидат, який, як ми це бачили, влаштовував Кремль. Проте, коли Янукович став президентом, виявилося, що він теж чомусь не влаштовує Москву. У зв’язку з чим, як вважаєте?
— Як мені сказала одна дуже розумна людина, котра працює в Києві, будь-який президент України стає національним президентом. Напевно, тому. Я не дуже добре знаю ваші реалії, тому не зможу бути компетентним, відповідаючи на це запитання.
— Але все-таки ви бачите залежність між процесами, що відбуваються в Україні та Росії? Яка ця залежність?
— Я читав дуже багато політологів, від Буковського до Тихонова, від Орєшкіна до Рябова, котрі намагалися прослідкувати якісь залежності між Росією й Україною. Коли був Майдан, казали: ну от, отже, у Росії теж скоро буде, адже Україна нас випереджає. Коли в Україні була криза, писали, що це Україна просто запізнилася, а Росія давно пішла вперед. Чесно кажучи, я особисто вже не бачу залежності між тим, що відбувається в Україні й Росії.
— Наш головний редактор Лариса Івшина говорить, що в Україні є свобода слова, але немає журналістики, а в Росії немає свободи слова, але є журналістика. Насправді в українській журналістиці є низка дуже складних проблем, коріння яких сягає попередніх десятиліть. А які проблеми ви вважаєте найгострішими для журналістики в Росії?
— Чимало журналістів, особливо за останні кілька років, зрозуміли, що краще обслуговувати державу, а не суспільство, краще мати контракт і сервісні стосунки з державою, ніж з суспільством. Бо держава купує товар під назвою «лояльність». Ось цю лояльність державі й продають. Багато каналів, що субсидуються державою, та районні газети вийшли з довіри суспільства, народу, населення країни. Саме тому ми бачимо такий приплив людей в інтернет і зростання аудиторії «Эха Москвы», «Новой газеты» і т.д. Геніальну фразу мені днями сказав Олександр Аузан (президент Інституту національного проекту «Общественный договор». — Ред.), цитуючи письменника Данііла Граніна: «У Росії багато що можна зробити. Якщо не питати дозволу». Ось це бажання питати дозволу призвело до саморуйнування багатьох, зокрема й талановитих людей.
— Проблема самоцензури журналістики — у низці тих проблем, які, на вашу думку, є ключовими для суспільства й країни? І що ще до цієї низки входить? Які виклики для суспільства ви вважаєте найголовнішими зараз?
— Єлєна Панфілова, котра очолює «Transparency International» в Росії сказала мені якось, що в Росії будь-яка робота пов’язана з виконанням громадського обов’язку. Ну, так вийшло. Тому, звісно, проблема самоцензури дуже важлива. Контроль над владою на користь суспільства — головна функція будь-яких друкованих видань. Коли журналіст припиняє виконувати суспільний контракт з народом, з країною, з суспільством, це перетворюється на величезну проблему — влада стає абсолютно безконтрольною. А безконтрольна влада — це корупція. А корупція — це податок на кожного. Мені здається, скоро країна це зрозуміє. Самоцензура — це, скажімо, проблема, що випливає з попередньої. Перша ж, на мій погляд, проблема — це корупція. Друга — це апатія в країні. Її можна пояснити, вона пов’язана з тим, що народ випалили під час Другої світової війни, а потім довипалив Сталін. Третя проблема випливає з перших двох — це бідність. Четверта проблема — це відчуття невикористаних шансів. Відчуття того, що все ж було дано! Господи, країна багатюща, надра чудові, кон’юнктура цін на нафту — офігенна! Але поки, наприклад, у Сочі будують олімпійські об’єкти, поряд, в одному з найкрасивіших сочинських районів, у містечку Лоо, є гігантське неприбране звалище. Перше місце в Європі! Так і не змогли зробити вибір між понтами й звалищем так на користь того, що треба все-таки прибрати звалище, а не понтуватися.
ДОВІДКА «Дня»
Дмитро МУРАТОВ — головний редактор «Новой газеты». Народився 30 жовтня 1961 року в Куйбишеві (з 1991 року — Самара), повідомляє Lenta.ru. Закінчив філологічний факультет Куйбишевського державного університету. Кар’єру журналіста розпочинав у газеті «Волжский комсомолец». 1987 року він став завідувачем відділу робочої молоді газети «Комсомольская правда», 1990 року обійняв посаду редактора відділу інформації видання. У серпні 1991 року, під час путчу ДКНС, Д.Муратов разом із командою з «Комсомолки» брав участь у випуску нелегальної «Общей газеты». Газета видавалась усього три дні, випуск було припинено після провалу заколоту «гекачепістів». Наприкінці 1992 року Муратов виступив одним із засновників товариства журналістів «6-й этаж». До складу товариства увійшли журналісти, які «в результаті глибокого конфлікту «батьків і дітей» пішли з редакції «Комсомолки» (сам Муратов залишив редакцію КП в листопаді 1992 року). 1993 року товариство «6-й этаж» стало засновником «Новой ежедневной газеты» (НЕГ, згодом змінила назву на «Новую газету»). У газеті Д.Муратов почав вести рубрику «Рейтинг вранья». 1993 року він увійшов до складу редколегії НЕГ і став заступником її головного редактора. У грудні 1994-го — січні 1995 років журналіст був спеціальним кореспондентом видання в зоні бойових дій на території Чеченської Республіки. У лютому 1995 року Муратов обійняв посаду головного редактора «Новой газеты». У червні 2006 року на Всесвітньому газетному конгресі співвласниками «Новой газеты» стали Михайло Горбачов та бізнесмен і політик Олександр Лебедєв.
Д.Муратов працював не лише в друкованих ЗМІ, але й на телебаченні: 1997 року він був ведучим програми «Прес-клуб» (ATV — ОРТВ), 1998—1999 — ведучим щотижневої програми «Суд іде» на телеканалі НТВ.
Д.Муратова було удостоєно низки престижних звань і премій, зокрема, нагороди фонду «Меморіал», премії Генрі Наннена (Німеччина), Міжнародної премії свободи преси за 2007 рік, заснованої Комітетом захисту журналістів, і премії Міжнародного кінофестивалю «Cталкер» — «за громадянську позицію, принциповість і внесок у розвиток російської журналістики».
