У світовому ефірному просторі є канали цілодобового інформаційного мовлення, їхня назва — «24». Аналогічний є і в Україні, ще раніше він з’явився в Німеччині. Регулярно, кожні 25 хвилин, цей канал передає короткі випуски новин, хроніку.
Я не аналізуватиму, не порівнюватиму випуски новин, їхню оперативність, об’єктивність, вагомість і незалежність. Для цього в нас є спеціальні аналітики. У Німеччині — новини як новини. Коротко, ясно й звідусіль. Нікому й на думку не спаде щось замовчати або перекрутити. Колеги й рейтинг скажуть, що ви слабаки.
Мене зацікавило інше: чим же наповнюється ефір німецьких «24» між короткими випусками новин, кожні 25 хвилин, щодня і щоночі? Адже це величезний час мовлення.
Звичайно, є сенсації, катастрофи, мода, погода, реклама й спорт. Але! Чимало часу на цьому інформаційному каналі відведено науці, знанням, ремеслам. Саме те, що ми поступово втрачаємо на нашому ТБ. Так, wissen (знання і ремесла) у всьому різноманітті, в програмах із продовженнями, документальними й просвітницькими лекціями, серіалами, репортажами.
Професорського вигляду літній ведучий представляє науку — від космосу й біології до інженерії і агрономії. І свої, і куплені програми — змістовні та захоплюючі. На високому професійному рівні.
Увага! Вони пам’ятають і не забули значення слова ПРОФЕСІЯ. Слово, яке межує з поняттями ЗНАННЯ, МАЙСТЕРНІСТЬ. Багато програм присвячено тому, ЯК ЦЕ ЗРОБЛЕНО?!
Звісно, очей не відірвати від репортажів — зльоту й посадок на авіаносці (і як це все працює) або споруди на величезній висоті гігантського моста, або розрахунку й дії стрімкої величезної каруселі... Але проза життя може бути так само захоплююча, якщо поглянути на віртуозність приготування сосисок, складання і розбирання автомобіля, фарбування корабля, секретів комбайна для прибирання вулиць, сміттєспалювального заводу...
Навіть обпльованого й висміяного нами Афоню — сантехніка — не оминули увагою. Репортаж про один день звичайного німецького сантехніка вражає уяву. Це благородна й чистісінька постать справжнього майстра. Камера стежить за його артистичними рухами. Все миттєво лагодиться — і знову працює відмінно. Цього фахівця каналізації скрізь шанують, добре платять за його роботу, він бажаний у кожному будинку.
Майстерність вимагає пошани до традицій і дотримання їх. Серіал про старі німецькі паровози й поїзди складався з кількох випусків. Чи знаєте ви, що один із перших німецьких паровозів із гордим ім’ям «Adler» (Орел) люблять тут, як наречену. І діє, відновлений на залізничних дорогах при зібранні звичайної і костюмованої публіки під парові свистки, вокзальний дзвін, грім духових оркестрів. Ось він рушив під оплески й під керуванням справжнього машиніста в костюмі й білосніжній сорочці з краваткою і, звичайно, в капелюсі.
Орел пізнання і ремесел літає тут постійно. І сповна може обійтися без політики. Є речі важливіші для вправного чоботаря, кравця, маляра.
Так, співвітчизники встановлюють Пам’ятники невідомому солдатові. Правильно, а от у німецькому місті Наумбург є чудовий середньовічний собор. І всі знають, що це «Пам’ятник невідомому майстру», який він сам собі встановив.
І у нас це було. Поважали кераміку старовинних українських гончарів, живописців, вишивальниць, силу Піддубного, літаки Сікорського, картини Глущенка, зварку Патона, мікромініатюри Сядристого. Наш вигнаний великий учений-механік Степан Тимошенко став головою Американського товариства інженерів-механіків, а в Союзі покоління студентів навчалося за його підручником з опору матеріалів — «сопромат» — при невідомості автора.
Де Лівші й Правші майстерності й ремесла? Там, де й усе наше просвітницьке телебачення і кіно.
Виявляється, байдужість і неповага до майстерності приходять швидко. Не я песиміст, а майстер мультиплікації Юрій Норштейн: «Небезпечно, що в суспільстві склалася зневага до праці. Поняття «зробити річ» стало архаїчним. На перший план вийшло поняття «відпочивай».
Профі стали називати тих, хто може поцупити або купити «за бугром» вдалий проект, запросити чужих зірок, будь-якою дешевою ціною забезпечити рейтинг. Так, комерсанти, але з майстровою імпотенцією.
Від високих матерій — до чоботарів. Я пройшовся одним кварталом біля свого київського будинку. З обох боків вулиці виявив п’ять магазинів взуття. Будь-якого. Але закордонного. А ми самі не вміємо, розучилися чоботарювати?
Забули, що в Києві здавна жили й працювали взуттєвими, і не всі були «пьяными, как сапожники», а навіть залишали після себе династії. По спадковому фаховому ланцюжку: вчитель майстровий — здібний учень. Тут були справжні майстри своєї справи, які могли й хромові чоботи, й витончені жіночі черевички зробити.
Пройдіться на Поділ до будинку № 3 по Костянтинівській. Тут із часів Київського братерства (XVI ст.) розміщувалася організація подільських міщан-чоботарів зі своїм статутом, формою одягу, прапором і друком. На емблемі — величезний чобіт, навколо якого — всілякі жіночі чобітки й черевички. Пишалися професією.
Куди це все поділося? І чому на зміну прийшли «Пазоліні» з крокодилової шкіри? Чи знаєте ви, скільки не так давно в одному лише Києві було взуттєвих фабрик? І що залишилося від самого духу й майстерності наших «Цехових братерств» за ремеслом?
Не схилятимемося, але в Германії в будь-якій професії можна відзначити з гордістю: «Gutes arbeite!» Хороша робота!.. Не сумніваючись в цьому, я зробив декілька фотографій і про чоботарів, і про кравців. Звичайних. Майстрових.
Від чоботарів — до моєї професії. Я їхав у київському метро й випадково поглянув на великі літери рекламного оголошення просто на склі дверей. Такий-от, «Національний» університет радіо й телебачення запрошував абітурієнтів до себе навчатися за всіма телеспеціальностями — редактора, сценариста, режисера, оператора, звукооператора, продюсера тощо. Я був приголомшений останнім рядком заклику: «Термін навчання — 9 місяців».
Як журналіста й телевізійника мене це неприємно вразило. Після школи я вступив до університету, де вивчав теорію і навчався на практиці п’ять років. Потім декілька років набирався досвіду в багатотиражці. Потім влаштувався на телебачення, де працював шість років, опановувавши нові навички. Потім —Вищі курси в Москві, де нам викладали майстри-документалісти, а також Тарковський, Чухрай, Ромм, Ольшанський. Ще два роки. Потім мені дуже пощастило і я близько 30 років розвивався на прославленій Київській кіностудії науково-популярних фільмів.
Значить, даремно я стільки вчився і практикував усе своє життя. Виявляється, є «майстри», які в сучасних умовах дають гарантію (за гроші, звичайно) навчити моїй справі не за півстоліття, і навіть не за п’ять років, а лише за дев’ять місяців!
Але до них ідуть. Звичайно, не за майстерністю... За чимось іншим, чого я не знаю. І що мені нецікаво.
А тим часом деякі телеканали за кордоном кличуть телеглядача: «Ласкаво просимо в світ знань!» Різними мовами. Тільки не нашою.
У наших продюсерів є інша настанова: «У світ знань і умінь вхід невигідний!»
