Ні, все ж таки якісь зміни у нашому суспільстві відбуваються, якщо, скажімо, представники державних структур можуть уголос говорити про те, що останнім часом наші ЗМІ стали засобом спілкування олігархів між собою і владою. Або що, скажімо, на наші пресу, радіо і ТБ насправді «тисне» не влада, а виключно фінансові клани, виходячи зі своїх виключно комерційних інтересів. (Подібні думки автор цих рядків почула під час дискусії соціологів, яка відбулася минулої п’ятниці, журналістів, представників адміністрації Президента, керівників ЗМІ на тему «Вплив ЗМІ на розвиток сучасної політичної ситуації в Україні».)
Погодьтеся, подібні твердження автоматично означають визнання того факту, що наша влада — не більш аніж маріонетка в руках цих самих олігархів і кланів. Адже кожний громадянин України за сім років незалежності міг неодноразово пересвідчитися в тому, що без підтримки державних структур жоден бізнесмен (у тому числі й у області ЗМІ) у нас не виживе. І будь-яка непокора карається суворо. Приклади, як-то кажуть, на кінчику пера: мільйонні позови до газети «Киевские Ведомости» і, зрештою, виселення її з редакційних приміщень, закриття газети «Правда Украины». Бойові дії влади проти регіональних ТБ і газет у Дніпропетровську, Одесі, Криму і т.д., і т.п. Але якщо, виявляється, насправді виконавча влада тут ні при чому, і все це — лише підступи «фінансових кланів», то зрозуміло, яка насправді роль цієї влади.
Втім, нічого нового у визначенні політичних лідерів у якості лялечок немає — у всьому світі лялькарі сидять аж ніяк не у кріслах президента чи прем’єр-міністра... Сумним є лише те, що вся ця нетрадиційна аргументація у цьому випадку використовувалася не для коректного і об’єктивного позначення реальної ситуації, а для того, щоб представити нинішню президентську владу отаким собі невинним ягням, чию невинність і виключно благі помисли підставляють монстри: олігархи і продажні ЗМІ. Тим часом для наївних виконавчих органів одного слова... Алли Мазур у ТСН чи, наприклад, заголовка в газеті «День» досить — за ще одним твердженням ще одного учасника дискусії, — щоб, наприклад, посваритися президенту зі своїм підлеглим... А безвідповідальна преса, знаючи це, однак провокує... (якщо це дійсно так, то воістину про такий могутній вплив на політичні процеси ЗМІ всього світу можуть лише мріяти!)
Не кажучи вже про те, що самі по собі є смішними нинішні спроби політичних верхів подати у якості «козлів відпущення» олігархів, ніби не росли вони до певного часу в зворушливому єднанні, як сіамські близнюки, з владою, об’єднані спільною кровоносною системою взаємного спонсорування. А щодо того, що тепер дехто з олігархів уже дуже явно став заважати, як більмо на оці, то на те й майбутні вибори, щоб «царедворцям» терміново захотілося вимити руки і надіти білі рукавички.
Сподіваюся, й читачі, й учасники дискусії пробачать мені цю «тотальну» іронію. Тим паче, що з багатьма тезами, що прозвучали, гріх не погодитися. Скажімо, стосовно того, якщо держава визначила для себе важливість деяких цінностей, то вона повинна мати своєрідне міністерство правди, яке б певним чином ці цінності у суспільстві впроваджувало. Підпишуся обома руками і під думкою соціолога Ольги Балакіревої, котра вважає, що нині у наших ЗМІ визначальним жанром стала реклама, у тому числі й політична. І що відвертий промоушен замінив як об’єктивне інформування, так і аналіз, який формує нормальну громадську думку. Але хіба в подібних діяннях можна винуватити виключно «заангажовані» приватні ЗМІ? А який, наприклад, ТБ-канал у нас є досі найбільш одіозним щодо політичної кон’юнктури? Навряд чи ви назвете, скажімо, «1+1» чи «Інтер», чи ICTV, де інтереси й «олігархів», і владних структур, безумовно, присутні — але в цивілізовано-згладженому, приглушеному вигляді, із «збереженням обличчя»... І лише УТ-1 з його «7 днями» і УТН, «Уряд: година дій» і «Розслабтеся, ви в ефірі» і т.д., і т.п. — досі відлякує нормального, думаючого глядача як відвертою політичною пропагандою, так і кон’юнктурними коливаннями разом з лінією і разом з тією партією (кланом?), яка сьогодні є фаворитом при царському дворі...
При цьому місію міністерства правди в його розумінні провідника загальнолюдських цінностей якраз намагаються (хоча б якоюсь мірою) брати на себе саме приватні канали, ставлячи в ефір (у тому числі й у прайм-тайм) нерейтингові, але соціально і духовно вагомі передачі «Телеманія», «Версії Ольги Герасим’юк», «Монологи» («1+1»), «Імпреза» і «Фотограф» (СТБ), «Люди» (ICTV), «Театр на долонях», «Дай п’ять», «35 хвилин джазу», «Безсмертні скарби України» (ТЕТ). Ці програми — того рівня і якості, які роблять їх дійсно іміджевими, що дійсно визначають обличчя каналів. А ось у якому плані визначають обличчя УТ-1 такі «культурологічні» і «пізнавальні» програми, як «Свічадо», «Оранта», альманах «Основи» (останній з новою ведучою Христиною Стебельською набув зараз деякої сучасної тональності саме в авторських підводках, але в самих сюжетах залишився таким же шароварно-пафосним, як і раніше)? А відвертий кіч «Національного хіт-параду»?.. Продукція ж прийнятної якості, яку буквально останнім часом УТ-1 все ж залучило в свій ефір («Вітражі», «Таємні історії з Дмитром Харитоновим») — також зроблена приватними студіями.
Так само й у пресі — саме серед видань, створених відкрито на приватні капітали, знаходяться ті білі ворони, які своєю метою бачать не тільки сприяння нехитрому перерозподілу політичної влади у країні, або, скажімо, комерційні інтереси, а й фундаментальніший вплив на громадську свідомість. Справедливо вважаючи, що у суспільстві має відбуватися боротьба ідей, а не компроматів. Різні уявлення про шляхи розвитку країни (а не особистих капіталів) повинні вільно циркулювати, підкріплюючись об’єктивністю і повнотою інформації, глибиною аналізу та конкретністю, адресністю критики і відмовою як від філософії інтриг, так і від філософії «простих рішень». І що, нарешті, ЗМІ мають бути відповідальними й за декларовані ними етичні цінності. Про це, до речі, у нас всерйоз взагалі не прийнято говорити, окрім як у зв’язку з горезвісною «пропагандою жорстокості і насильства». Тим часом, хіба навіть поза такими крайніми виявами, не формує свідомість майбутніх поколінь та велика кількість, з одного боку, політичної брехні і лицемірства, а з іншого — кічу і пустопорожності, якими буквально вщерть забиті наші преса й екран? Останній тому виразний приклад — «сюрприз», яким цієї неділі порадував Вадим Долганов телеглядачів у фіналі своїх «7 днів» (УТ—1). Пряме включення з майдану Незалежності, де проходив концерт «Червоної рути», напевно, нашому держТБ, яке нескінченно плачеться на відсутність бюджетних коштів, коштувало чималих грошей. Задля чого?! Щоб засвідчити блазнювання деяких наших офіційних осіб? Або щоб підкреслити несмак і безпорадність нашого ТБ? Чи, може, все було затіяно, щоб Вадиму Опанасовичу на екрані на весь майдан Незалежності виступити у ролі такого собі інформаційного «об’єднувача нації», котрий злився в єдиному пориві з молодими надіями країни? Але теж навряд чи — ну інтелігентні ж усі люди... Швидше за все, затіваючи «сюрприз», насправді діяли, не мудруючи лукаво, за традиційним принципом «а щоб було». Або хтось «зверху» дуже сильно попросив... Та, зрештою, яка різниця, що стало приводом? Глядач-то «зчитує» з екрану не наміри, а результат...
Схоже, якось не врахував цього в останньому «Табу» («1+1») навіть такий ас-теле-шоумен, як Микола Вересень. Програма, темою якої стала одностатева любов, явила собою, висловлюючись мовою радянської пропаганди, у дусі якої її й було зроблено («сам дурень!»), образчик нетерпимості, нагромадженої у суспільстві. Причому нетерпимість навіть не з причини, скажімо, одіозності її героїв-«дуелянтів» чи глибокої ненависті їх один до одного, чи особливої гостроти зіткнення позицій... Ні, просто у якості персонажів програми цього разу п. Вересень запросив людей, у яких немає передусім загальної культури, достатньої для того, щоб відстоювати свою точку зору без піни з рота. Причому якщо жінці — співробітникові громадської організації сексменшин — забракло просто інтелігентності при досить розумних аргументах, то журналіст Ігор Ткаленко, її запеклий опонент, відзначився таким снобізмом моралізаторства і боротьби за чистоту устоїв, що не утрудняв себе доказом правоти своєї думки взагалі. У результаті розмова звелася в основному до серії образ героїв на адресу одне одного, і хоч аудиторія студії була набагато толерантнішою, вульгарність прошила програму наскрізь. Чому сам Вересень не спробував саме такий розклад у нинішньому «Табу» перебороти — залишається загадкою. Можливо, тому що успіх шоу як такого (рейтинг, потік реклами, професійні дивіденди тощо) хвилювали його дещо більше, аніж Істина чи процес її досягнення? Що ж, у такому випадку телевізійники лише вдало копіюють правила політичної гри.
№198 16.10.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
