Відомий філософ ХХ століття Мераб Мамардашвілі говорив: «Нації належить той, хто усвідомлює свою приналежність до неї. Я грузин тому, що, як духовна істота, я є продуктом багатоголосного грузинського співу». Якими б інтенсивними не були процеси глобалізації, перші пейзажі, побачені у дитинстві, роблять нас саме донеччанами, волинянами чи гуцулами, потім українцями, а вже потім європейцями і так далі. І ці ментальні основи настільки міцні, що після десятиліття розмов про глобалізаційні процеси, створення наддержав на базі Західної цивілізації європейські країни знову повертаються до зміцнення та захисту своєї культури, мови та національної ідентичності.
На початку 90-х років про готовність пов’язати свою долю саме з Українською державою заявило понад 90% населення УРСР. Але процес кристалізації сучасної української ідентичності досі не можна вважати завершеним. Причин багато. Це й складні геополітичні зміни після розпаду СРСР, і пришвидшення інформаційних процесів, і спадок постгеноцидності, й відсутність відповідної викликам гуманітарної політки.
Ця незавершеність досі дає про себе знати. Вирішення проблеми час від часу шукають у різних регіонах країни. Два роки тому в Донецьку тему «Українці: між локальною ідентичністю та європейським громадянством» піднімав Острозький клуб, минулого року в грудні відбулися парламентські слухання, що стосувалися проблеми національної ідентичності в умовах глобалізаційних викликів. А минулого тижня в Інституті філології Київського національного університету ім. Т. Шевченка столичні філологи, філософи та літературознавці окреслили коло проблеми поняттями «українська ідентичність», «діалог культур», «постколоніальна література» та «гуманітарна політика». Учасники академічної дискусії «Розширюючи кордони — наближуючи периферію» поставили перед собою доволі практичне завдання — сприяти формуванню чіткої гуманітарної політики та, як наслідок, української ідентичності. Головне, щоб ті розумні ідеї, які були озвучені, знайшли такого ж розумного слухача. Адже між вченими та величезною горизонталлю населення може бути велика прірва, подолавши яку, лише спільними точковими зусиллями багатьох людей можна досягнути поступових еволюційних змін.
«МИ ПОТРЕБУЄМО ГУМАНІТАРНОГО ДІАЛОГУ НА ВСІХ РІВНЯХ»
Ця теза, висловлена директором Інституту літератури НАН України, академіком Миколою Жулинським, стала однією з ключових у дискусії. На думку вченого, гуманітарна політика є основою для всієї державної політики, але реалізовувати її потрібно з національних позицій та цінностей.
— Поки в Україні з різною активністю впроваджуються дві концепції національної ідентичності — панросійська (над чим чітко працює сусідня держава, що втілюється у двомовності засобів масової інформації та вписується у концепцію «Русского мира») і пан’європейська, яка для нас ближча й більш сприятлива, — стверджує Микола ЖУЛИНСЬКИЙ. — Але я переконаний — поки ми не сформуємо українську ідентичність та єдність, до того часу ми не будемо готові до повноправного діалогу з Європою. Тому питання національної держави, мови, ідентичності, освіти, формування суспільства знань, сприятливого клімату для розвитку науки, культури є основними базовими цінностями, які повинна утверджувати наша держава. Інакше ми діалог культур, про який писав Самюель Ханінгтон, вести не зможемо.
Разом із тим розробка потрібної гуманітарної політики — процес далеко не простий. Він накладається як на зростаючі світові виклики, так і на те, що з Радянського Союзу різні частини України вийшли у надзвичайно різному стані. Як зазначає головний редактор газети «День», почесний учасник конференції Лариса Івшина, «ми маємо різнорівневу, різношвидкісну історію в межах однієї країни, тому ми повинні відтворювати все, як правильні реставратори — тій частині країни, де відтворювати вже нічого, давати європейський вимір, а в іншій цей же європейський вимір прививати до національної основи і водночас усюди здійснювати швидке лікування постгеноцидності».
«ФІЗИЧНІ КОРДОНИ СЬОГОДНІ ПРОХОДЯТЬ ВСЕРЕДИНІ КРАЇНИ»
Тезу про поділ на культурних і некультурних людей неодноразово висловлювала професор Римського університету «Ла Сап’єнца», автор «Дня» Оксана Пахльовська. Цю ж проблему під час академічної дискусії підняв завідувач відділу філософії культури Інституту філософії Євген Бистрицький. А оскільки кордони проходять усередині нас, значить є потреба культурного діалогу. Поки що, на думку Євгена Бистрицького, в Україні були реалізовані лише дві культурні стратегії. Одна з них, згідно з якою основою є етнокультурні цінності, впроваджувалася Віктором Ющенком.
— Екс-президент мислив так: перш за все Україна й щире українство — якщо ми будемо справжніми українцями, ми будемо абсолютно моральними, тому в своїй політиці треба спиратися на щирих українців. На перший план було поставлено мораль. Але Європа починала не з моралі, а з права. Лише внаслідок постійної дії у правовому полі виробляються механізми совісті. Історія громадянського суспільства — це історія права, яке інтеріоризується у мораль, а не навпаки. Іншу культурну стратегію намагається реалізувати нинішня влада. Вона — прагматично-технологічна. Люди, які не розділяють національні цінності, акцентують увагу на реформах. Але такий технологічний підхід не враховує гуманітарну політику. Будь-який філософ, який роздумує про технологію, розуміє, що сам технічний процес без людини ніщо, а людина — це комплекс культурних рис. Тому, можливо, треба починати з демократизації, щоб людина почувала себе господарем, а не придатком до керівництва, і водночас працювати на формування етнокультурної реальності, — вважає Євген БИСТРИЦЬКИЙ.
Існує й інша сторона медалі. Не треба забувати, що культурні кордони сягають і далеко за межі політичної держави Україна. Як зазначив завідувач кафедри теорії та практики перекладу з німецької мови Інституту філології Тарас Кияк, у середньовічній Європі було три культурних центри — Рим, Константинополь і Київ, а в листі до Ярослава Мудрого його дочка Анна Регіна писала: «Тату, куди ти мене заслав, у ту глухомань, у це дике село, яке називається Париж?»
ЯК РОЗПОВІСТИ ПРО СЕБЕ СВІТОВІ
Сьогодні мало хто у світі знає про такий лист руської княжни, яка стала французькою королевою. Недивно, адже українці ще самі до кінця не пережили свою історію. Але те, що систематизувати, осягнути й навіть переповісти тисячолітній багаж знань, можливо, вже доведено. Про індійський досвід систематизації своєї історії та літератури учасникам академічної дискусії розповіла голова правління Східноєвропейського інституту розвитку Мрідула Гош. Виступ Мрідули був надзвичайно цікавий та корисний українцям, тому слід чекати у «Дні» ще окремих публікацій на цю тему.
Історик Вінсен Сміт сказав, що Індія — це єдність у розмаїтті. Справді, в Азії немає більш багатомовної, багатонаціональної країни, ніж Індія, адже кожен штат має свою мову і літературу. Тому, як розповіла Мрідула Гош, процес індійського національного відродження супроводжувався дуже серйозними пошуками ідентичності власного народу, систематизації знань про минуле, тобто підвалин для гуманітарної політики: «Ми взяли все найкраще від Заходу і наповнили його своїми історичними традиціями. Завдання полягало ще й у тому, щоб відновити всі знання, які були розкидані по різних епохах». В історії Індії є монгольський, мусульманський, англійський періоди. Досвід кожного з них був вивчений. На сьогодні в основі індійської гуманітарної політики лежить вислів: «Я повинен залишати всі вікна і двері відчиненими, щоб звідусіль прийшли до мене всі культури, але нічого не може бути таким, що збиватиме мене з моїх ніг».
— Індійський досвід дуже добре демонструє той шлях, який потрібно пройти Україні в систематизації своєї історії, у структуризації простору навколо, — зазначила Лариса ІВШИНА. — Це полегшить життя всім нам, зокрема, й журналістам. Адже всі ці роки «День» займався структуризацією простору навколо нас. Тому що я була абсолютно точно переконана, що ми маємо в головах спотворену картину світу. І це не наша ментальна вада, а затримка у розвитку. Сьогодні потрібно нарешті перейти до більш якісного виду мислення, структурованого, де змалечку дитина через свої невеличкі книжкові малюнки, через відео здобуде потрібний ментальний набір етичної поведінки. Натомість ми дуже часто нагадуємо багатія, який засипаний золотими монетами, але немає що їсти. Ми маємо свою цікаву літературу, своїх вчених, але не маємо сучасної концепції гуманітарної освіти, яка би показувала нас у світі, що стрімко змінюється.
До речі, літературознавча проблематика теж була однією з ключових у дискусії. Одне з ключових питань конференції: що може бути критерієм оцінки приналежності певного письменника до тієї чи іншої літератури? Чи лише мова?
— Якби ми враховували іноземний, зокрема японський, досвід у ставленні до своєї літератури, ми ніколи не віддавали б росіянам Гоголя, Булгакова, Некрасова, Куркова. Адже це російськомовна українська література, — зазначив заступник директора Інституту філології Іван БОНДАРЕНКО. — Микола Гоголь писав російською, бо хотів слави, але відчував себе українцем. Натомість у японській історії — тисячолітній пласт китайськомовної літератури, яким японці пишаються й який досліджують. З іншого боку, в нас ніколи не буде власних лауреатів Нобелівської премії, нас не знатимуть у світі, якщо ми не займатимемося перекладом своєї літератури іноземними мовами. Зараз готуються заходи по вшануванню 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка. Знову будуть ставитися пам’ятники, а шанувати й відзначати треба тих, хто перекладає Шевченка, і доносить його слово японцям, китайцям.
А на думку доктора філологічних наук Людмили Грицик, сьогодні мова мала б іти про таке невидиме, діалогічне проникнення літератур, взаємопроникнення, у процесі якого національна література виявляє, як доводить і Оксана Пахльовська у дослідженнях, несподівані етичні, естетичні, філософські ресурси.
Якщо вже говорити про взаємопроникнення та падіння культурних кордонів усередині нас, то найкращим коментарем будуть слова німецького поета, процитовані Тарасом Кияком, про падіння Берлінської стіни: «Коли ми її зводили, ми не сподівалися, що вона є такою високою в нас самих. Ми звикли до її горизонту і до завітряної тиші. В її тіні ми не кидали власної тіні. А тепер стоїмо ніби оголені й від нас вимагається прощення, тобто прощення по обидва боки Берлінської стіни. Ми винні були, що мовчали, дивлячись на те, що робиться в нас самих. А Європа мовчала і займала страусову позицію, ніби не бачила, що твориться у нас. А тепер ми повинні просити один в одного прощення».
ПРЯМА МОВА
Розширюючи кордони - наближуючи периферію
Україна сьогодні існує як країна, відірвана від минулого. У неї на державному рівні немає ані традиції, ані переосмислення цієї традиції, а без цього країна не зможе ввійти у стан модерності. Україна Модерна – цивілізаційний проект, до якого маємо прагнути. Але на цьому шляху сьогодні потрібно зробити чимало, передовсім у витворенні інтелектуального простору розуміння. І в цьому просторі поняття «діалогу» – першочергове. Лише чуючи Іншого, можна зрозуміти власну ідентичність. Нагадаємо, що цикл дискусій було розпочато в Інституті філології у вересні 2010 року діалогом Оксани Пахльовської, культуролога, лауреата Національної премії ім. Т. Шевченка, професора Римського університету «Ла Сап’єнца», та Івана Бондаренка, професора завідувача кафедри китайської, корейської та японської філології, заступника директора Інституту філології Київського національного університету ім. Т. Г. Шевченка. Пропонуємо увазі читачів «Дня» найважливіші фрагменти з виступів доповідачів, що взяли участь у другій академічній дискусії «Розширюючи кордони - наближуючи периферію».
Микола ЖУЛИНСЬКИЙ, академік, директор Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАНУ:
- Гуманітарна політика – це найголовніша складова всієї державної політики. Скільки б ми сьогодні не згадували різних президентів і різні уряди, ніхто не заперечував необхідності гуманітарної політики, всі розробляли її, але реалізація цієї гуманітарної політики досі залишається у нас на дуже низькому рівні.
Ми сьогодні в Україні опинилися в ситуації складній. З одного боку, не маємо сформованої української національної ідентичності. В той же час, бачимо, що в Україні домінує чітко спланована політика, яку проводить Росія щодо утвердження панросійської ідентичності в Україні. Це робиться поступовим шляхом, але доволі навальним: в Україні на телебаченні, на радіо, в засобах масової інформації втілюється російсько-українська двомовність. Мовляв, ми задовольняємо інтереси національної меншини російської, але насправді це ідея, яка втілена в концепцію, що її проводить Російська Федерація. Це концепція «русского мира».
З другого боку, бачимо, що формується пан'європейська ідентичність, яка, здавалося б, для нас ближча. Безперечно, вона нам здається сприятливою для нашого розвитку. Але я переконаний, що поки не буде справді сформована українська національна ідентичність, поки не буде сформована та єдність, яка подолає штучне розділення сходу і заходу, ми до того часу не будемо готові до такого діалогу, який ми з вами сьогодні формуємо.
Питання національної ідентичності, питання мови, освіти, формування суспільства знань, формування сприятливого клімату для розвитку науки, освіти, культури – це ті основні базові цінності, які повинна утверджувати наша держава, і це повинно стати, повторюю, пріоритетною державною політикою. Інакше ми той діалог, діалог культур чи конкуренцію, діалог, про який писав свого часу Гантінґтон, вести не зможемо.
Євген БИСТРИЦЬКИЙ, завідувач відділу філософії культури Інституту філософії ім. Г. Сковороди НАНУ, доктор філософських наук, професор:
- З чого я хотів би почати як філософ? Що таке кордон? Що можна назвати основою кордону? Я спробую пояснити по-філософськи, де беруться кордони. Почнімо з простого прикладу. Молодь, яка сидить тут, не переживала ті часи, а мої колеги-професори прекрасно пам’ятають часи унезалежнення України, починаючи з другої половини 80-х років, Рух і потім здобуття незалежності в 1991 році. Як розпалося те, що ми називаємо Радянською імперією? Вона розпалася по фізичним кордонам, політичним кордонам, які були промальовані на карті Радянського Союзу. Навіть фактично вона розпалася внаслідок етнонаціональних або національно-культурних рухів, яким був і наш Рух.
Значить, кордон виникає там, де є культурно-національні цінності, культурно-національне відчуття. Кордон – це не фізична річ, яка відділяє нас від іншої спільноти національної. Кордони проходять всередині нас. Кордони – це духовна основа. Кордони виникають з етнонаціональних, світоглядних орієнтирів, цінностей.
Як зараз можна відчути ці кордони? У філософії є таке поняття, як реальність. І навіть недавно наш фонд підтримав видання книжки «Реальність у мас-медіа». Так само можна сказати – реальність літератури, ми саме про це говоримо. Так от, якщо говорити про поняття реальності, то у філософії є чітке визначення, що таке реальність. Реальність – це те, що чинить опір. Усе, що не чинить опір, – це не реалістично.
А що зараз чинить опір? Я би процитував вам видатних авторів сучасності, таких як Мартісен, Габермас, багато інших, які показують, що з 1990-х років і на початку ХХІ століття щось скоїлося у світі. А Мартісен, цитую, прямо пише: «Що трапилось із представником єврейського населення Радянського Союзу, який працював собі спокійно, припустимо, кладовщиком на заводі, а зараз приїхав у Ізраїль і відстоює національні інтереси? Що таке відбулося в цьому світі?» Я натякну вам, що відбулося. Воно називається локальні війни. Жах локальних війн перебільшує жах Освенциму.
Що ж нам робити з тими кордонами, які розділяють нас з Європою, зі Сходом, із Росією, з кавказькими країнами. Як з ними працювати? Спочатку треба розібратися з власними кордонами. У нас є принаймні дві значні етнокультурні, світоглядні орієнтації. Одна – пострадянська – орієнтується на пострадянські цінності, а значить, і на проросійські. Я б сказав, це проєвроазійські цінності. Друга орієнтується на Європу. Жодна влада в Україні, поки Україна існує як незалежна країна, не дозволить собі забути про останню основу її легітимації – національно-культурну ідею. Ми виникли як Україна. Якщо загалом спробувати оцінити, описати культурні стратегії, які наявні зараз, – їх точно дві.
Перша культурна стратегія – це етнокультурна орієнтація, етнокультурні цінності. Ідею цієї культурної політики чітко висловлював Віктор Ющенко. Він апелював до суті, до осердя, до сутності, сказали б філософи, етнокультурної реальності, до щирого українства. Він продовжував цю політику. А, значить, розумів, що треба спиратися на щирих українців. До чого це призвело? Згадайте кумівство, яке було розвинуте? На перший план у цій системі була поставлена мораль. А от якби він читав колись філософію і відкрив хоча б зміст філософії права Гегеля, він би з подивом з'ясував для себе, що в Європі був абсолютно інший підхід. Європа не починала з моралі. У Гегеля спочатку йде ідея права, римського права, християнського права тощо.
Друга стратегія, яку ми сьогодні фіксуємо, – це прагматично-технологічна. В основі – технологічно-економічний підхід. Він не враховує гуманітарну політику.
Людмила ГРИЦИК, професор, доктор філологічних наук, завідувач кафедри теорії літератури і компаративістики Інституту філології:
- Важливо окреслити, в чому сьогодні проявляються глобалізаційні процеси в літературі, зокрема і в українській, як ми їх уявляємо. Глобалізація – це не те, що ми робимо, а що проходить, що відбувається з нами самими. І якщо так, то очевидно: якщо зробити проекцію на літературу, то це максимально наблизить нас до тих міркувань Ґете про світову літературу, які викристалізувані в розмові з Еккерманом. Такий погляд на глобалізацію мені близький і зрозумілий. Як мені здається, його дуже точно означив Іван Дзюба, який сказав так, що суть не в якихось абстракціях, бо все має особистісний характер, а передовсім у широкому діапазоні національно-самобутніх форм, які збагачують поліфонію мистецтва і поліфонію людства.
Відтак визначальним, як мені здається, у розвитку сучасних літератур залишається процес взаємообміну. На мою думку, цей процес і потрібно всіляко підтримувати. Бо ж українська література ніколи не перебувала на периферії.
Отже, мова мала б іти про таке невидиме, діалогічне проникнення літератур, взаємопроникнення, у процесі якого національна література виявляє, як доводить і Оксана Пахльовська в дослідженнях, несподівані етичні, естетичні, філософські ресурси, коли вони постають не як протиставлювальні, а як взаємодіючі субстанції.
Тарас КИЯК, доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри перекладу з німецької мови:
- Культура і політика. Що домінує над чим? Принаймні політика намагається весь час домінувати над культурою, використовуючи її як троянського коня у своїх експансіях. Гебельс сказав: «Коли я чую слово культура – хапаюся за пістолет». С. Гантінґтон у «Битві культур» вважає, що в майбутньому буде боротьба не між політичними ареалами, а культурними.
Ми, українці, вижили. Хоча при тому ми повинні не гордитися, але констатувати ту істину, що ми порятували європейську культуру. Ми були ніби бар'єром перед отою азійською експансією. Європа змогла спокійно пройти свої етапи. Не раз, буваючи в Європі, я ставав свідком того, що ще не скоро прийде той час, коли ми зможемо уніфікувати якусь європейську історичну підвалину. А вона була. Багатство полягає в розмаїтті. Але ми спочатку повинні самоідентифікуватися. Зараз забороняють до вжитку підручник, який називається «Історія українського права» професора нашого університету Івана Гриценка. Чому? Бо там, бачте, він насмілився написати, що українці й росіяни – генетично і культурно різні етноси. Даруйте, якщо ми одні й ті ж, то котрась із нас не має права на існування, якщо ми геть однакові?!
Ми різні. Я не кажу, що кардинально різні. Скажімо, бушмени набагато дальші від нас. Десь ми маємо і спільну культурну основу. Так, Гоголь є спільним і для росіян, і для нас. Але, даруйте, Шевченко є наш, а Пушкін – російський. Отже, ми самі повинні визначатися у своїй ідентичності.
Нині кордони України понівечені в культурному, етнічному, географічному сенсі. Ці односторонні зв’язки слов'янських культур дуже часто цілеспрямовані – були і залишаються – проти нашої культури. Але мене непокоїть інша загальнослов'янська проблема. Таке враження, що ніби слов'яни – самоїди. Я очолював першу українську делегацію в 1995 році до сербської країни, до Боснії. Ще нас обстріляли під час війни. 15 тисяч українців було знищено тільки через те, що вони відмовлялися воювати то на стороні Сербії, то на стороні Хорватії. Усі 16 церков були знищені. Нас було 282 мільйона у 1980 році, я маю на увазі слов'ян, 15 народів. Сьогодні на десятки мільйонів менше.
Наталія ВИСОЦЬКА, професор Київського лінгвістичного університету, доктор філологічних наук:
- Американські гуманітарії та філологи з великим занепокоєнням кажуть про зниження статусу університету в сучасній ситуації. І хоча для нас це не дивина, загалом-то в парадигмі європейської, євроцентричної цивілізації ці гуманітарні студії поступово дійсно сповзали кудись на узбіччя, куди їх витісняла технічна думка.
Що ж пропонують нам американські викладачі літератури і літературознавці? По-перше, вони одразу розширили межі своєї дисципліни. Те, що називалося англійська література, включало в основному літературу Великобританії та Сполучених Штатів. До речі, і Сполучені Штати не одразу стали частиною цієї літератури. Але сьогодні замість англійської літератури в університетах Америки викладається література англійською.
Хочу процитувати відомого дослідника, представника нового історицизму Стівена Ґрінблата, який сказав, що низка найбільш значущих романів, п'єс і віршів англійською мовою сьогодні створюються в Делі та Лаосі, Атланті та Антигуа. Тобто, саме це поняття вийшло далеко за межі метрополії, за межі традиційних локусів уживання англійської мови.
Наступний момент пов'язаний із тим, що я можу назвати глобалізацією зсередини. Йдеться про мультикультурні процеси в Сполучених Штатах. Не буду повторювати те, що вам прекрасно відомо, що концепція плавильного тигля відходить у минуле, що сьогодні пропонуються зовсім інші метафори, про те, що етнічні літератури здобули своє місце на палітрі американської культури і т.д. Коли я починала цим займатися, що було кілька десятиліть тому, тоді це була новина. Сьогодні вже ви все це знаєте, я думаю.
Які стратегії американці пропонують для того, щоб «намацати» це спільне? Одна з таких стратегій – розмова про соціальну сконструйованість категорій, які здавалися нам вічними. Говорячи про це, вони розглядають як соціальні конструкти, скажімо, категорію раси або категорію етнічності. Книжка Соларса називається „Винахід етнічності”. І найважливішим завданням сьогодні є спроби поєднати локальне і глобальне. Виник навіть такий термін – glocal, глобальне + локальне.
Завершую тим, що, які б не були стратегії, які б не були підходи, йдеться про таке поняття, як синтез, гармонізація, гібридизація, поліморфність, – і про необхідність нам усім бути всередині цього процесу пошуків.
Тетяна МАЛЕНЬКА, кандидат філологічних наук, завідувач кафедри країн Близького Сходу Інституту філології:
- Перську мову називали своєрідною латиною Близького і Середнього Сходу середніх віків. Але сталося так, що Іран був під економічним і політичним впливом Франції, Великої Британії, Росії. Сьогоднішній Іран після ісламської революції – це, на жаль, країна досить специфічна, в якій існує ісламська цензура і в кінематографі, і в літературі. Після ісламської революції дуже багато письменників, співаків, митців кінематографу емігрували з країни. Це було шахське оточення, це були люди під впливом західноєвропейської культури, були в контактах з цією культурою, і вони емігрували до Європи, до Сполучених Штатів Америки. Лос-Анджелес називають другим Тегераном. Я хочу сказати, що вони навдивовижу зберігають свою культуру, свої традиції.
З другого боку, існує цікава література діаспори. І не тільки література, а й кінематограф. Іранський кінематограф займає призові місця і на Канському фестивалі. Нещодавно в Києві проходив фестиваль «Молодість». Цікаво було, що провідні фільми – створені людьми, представниками мусульманських країн, які або народжені, або живуть в Європі. Для іранців властиве збереження своєї культури діаспорно. З другого боку, це діалог культур, це мультикультурність в тій же Німеччині, в тій же Франції, це прагнення до діалогу культур.
Свій виступ я би хотіла закінчити таким прикладом. Однією з унікальних «фішок» кінофестивалю «Молодість» був алжирський режисер із Франції. Він створив дуже цікавий фільм «Санта». І в чому суть цього фільму? Герой фільму Санта – вуличний художник, який подорожує з країни в країну. Без віз, без паспорту, він фактично нелегал. Але його фах, майстерність, здатність малювати дає йому можливість вижити і на вулицях Парижа, і на вулицях Рима, де він малює, роздає людям портрети, вони якісь гроші йому за це платять. І він подорожує далі.
Прообразом Санти став сам Зігфрід, режисер, який є мультикультурним уже за своїм походженням, бо він французький алжирець. І, очевидно, за своїм менталітетом. У цьому фільмі його герой перетинає кілька кордонів. Санта подорожує з Парижа в Росію, з Росії в Єгипет, потім в Індію, потім в Японію. Портрети людей, вуличні сценки, різні ситуації. Цей фільм показує, що всі ми однакові. Усі ми живемо одними болями.
Тобто, в принципі, світ сьогодні надзвичайно глобалізований, він надзвичайно мультикультурний. Але, в той же час, кожна література і кожна культура повинна зберегти себе. Мені дуже сподобалася цитата з Ганді, що треба тримати двері й вікна відчиненими, але, в той же час, щоб нас не збило з ніг. Очевидно, цим і повинні ми керуватися в Україні.
Лариса ІВШИНА, головний редактор газети «День»:
- На круглому столі було озвучено багато цінних думок, які я намагатимуся використати, спрямувати наших журналістів для додумування того, про що сьогодні було сказано. Але уявіть собі складність життя сьогоднішнього щоденного видання, яке хоче бути корисним Україні – країні, яка опинилася не те що в глобалізованому світі, але, як образно іноді кажуть, прогуляла дуже багато уроків історії. Уявіть: на студента, який «сачкував» півроку, звалилася гора непрочитаних конспектів, нескладених заліків. Є такі нервові студенти, у яких може наступити параліч. Але, очевидно, серед вас є і дуже мужні люди, які все це намагаються осягнути.
Сьогодні випускають велику кількість журналістів, які несуть свій хаос у головах на телеекрани, в газети. І це потрібно якось зупинити й перейти до більш якісного структурованого відтворення реальності, коли людина з самого дитинства, через свої невеличкі книжкові малюнки, через відео здобуде правильну картину світу, потрібний ментальний набір етичної поведінки. Натомість ми часто нагадуємо багатія, який засипаний золотими монетами, але їсти йому нема чого. Маємо свою цікаву літературу, маємо цікавих вчених, маємо багато університетів, але не маємо чіткої сучасної концепції гуманітарної освіти. Як казав Сергій Борисович Кримський, улюблений вчитель нашої газети: «Ми живемо в час, коли історія надзвичайно пришвидшилася». І вже ті, хто були традиційно прогульниками, зі своєї вини чи не зі своєї, зараз можуть дуже швидко зорієнтуватися для того, щоб скласти екстерном екзамен.
Нам потрібно все-таки провести велику внутрішню роботу. Хто її має провести? Немає варіантів: тільки той, хто здатний, і хоче. Коли я вирішила робити газету, яка має стимулювати громадянське суспільство, я задумувалася над тим, з чого мені почати, де мені виловлювати свого розумного читача. І ось, після всіх випробувань, – наступного року газеті буде 15 років, – я бачу, що ми певний шлях пройшли. Я рекомендую «Екстракти» розбавляти й використовувати. Автори - серед нас. Тут, принаймні, присутня Мрідула Гош, Юрій Кочубей, Дмитро Дроздовський, Іван Бондаренко – учасник першої розмови. Чому це так важливо? Бо ми методом народної будови залучили багатьох людей до обдумування нашого життя. Історію ми свою ще не пережили. Недавні події, Меморіальний тиждень, звісно, говорить про це. Це не можна скидати з рахунку. Можна про це не говорити у трагічних тонах, але це треба брати як базовий розрахунок. Ми можемо не говорити про лікування постґеноцидності, але ми повинні це здійснювати. Ми можемо це взагалі ніяк не називати, але ми повинні робити весь набір того, що називається гомеопатія, терапія, щоб оздоровити національний організм.
Зараз в Європі багато говорять про постнаціональну Європу. Але, розумієте, ми говоримо про ще не зміцнену українську ідентичність. У нас частина країни була серйозно пошкоджена аж до такого рівня, що нарощувати там практично немає чого, і саме там треба давати європейський вимір.
Кількість культурних зусиль, вкладена в країну, повинна бути в геометричній прогресії більша. Так чи інакше, політичні технології 2004-го покладені не на російськомовну і україномовну Україну, – це до певної міри карта геноциду, технологічно скроєна під нові замовлення. І лікувати, проводити весь набір терапевтичних кроків краще з державою, щоб не була культура такою, як УПА, – армія без держави.
На останок ще одна порада від Сергія Кримського, який казав: «Кожне суспільство повинно вміти приховувати своїх дурнів». Так що, зрештою, від нас залежить, чи будуть наші розумні ще комусь видні, крім вузьких спільнот.
Іван БОНДАРЕНКО, завідувач кафедри китайської, корейської та японської філології, заступник директора Інституту філології:
- Шановний пан Дмитро вже зауважив: як тільки мова йде про європейську культуру, переходимо до кордонів, паспортів, віз тощо; тільки заходить мова про Схід – переходимо до літератури, високого мистецтва. У самій термінології закладена ця головна різниця. Тарас Романович казав: «Культура латиною – це оброблення, переробка чогось, у тому числі, можливо, слів – як художня література, для фізичних і духовних потреб людини». Адже художнє слово – це теж перероблене слово, за допомогою певних художньо-стилістичних засобів.
Ієрогліф китайською, японською схематично зображає прикрашену людину. Тобто це те, що прикрашає мене, що робить мене кращим, гарнішим, шляхетнішим. Тому в західному мистецтві в живописі головний жанр – це портрет. Дивіться на мене, прикрашеного, який я гарний. А в східному мистецтві в живописі головний жанр – це пейзаж, милуючись яким, я сам стаю кращим.
Але про це вже багато говорили. Кілька практичних висновків, які я хотів би зробити із сьогоднішньої дискусії. Минулого разу, виступаючи з Оксаною Пахльовською, я казав, що ми маємо йти в Європу, ми європейці, але при цьому зважаючи на нашу історичну долю, на татаро-монгольське іго, на перебування у складі імперії російської, під російським православ'ям. Ми маємо враховувати досвід Сходу, оскільки в цьому випадку він значною мірою, можливо, нам є ближчим і кориснішим.
Що саме варто враховувати? Якби ми враховували досвід японців, їхнє ставлення до своєї художньої літератури, то ми би не віддавали Гоголя росіянам, Короленка би не віддавали, Булгакова. Тим паче не віддавали би Віктора Некрасова, автора „В окопах Сталинграда”, сучасного Андрія Куркова. Це російськомовна українська література. Хай пишуть івритом, хай пишуть чим завгодно, але це українці.
А чому досвід японців? В японській літературі є величезний шар японської китайськомовної літератури. Після Другої світової війни корейці відмовилися від японістики, не було жодної кафедри. Я не закликаю до цього, це специфіка корейська. Але що вони зробили? Вони до 15% національного бюджету витрачали на переклади своєї літератури, написаною сучасною корейською мовою. До 15% – це більше, ніж медицина, освіта в Україні разом узяті. І зараз Південна Корея залишається країною, де найбільше перекладають іноземної художньої літератури.
Я знав японців, які, помираючи, редагували на ліжку переклади поем Шевченка, щоб видати за свої гроші. Таких людей треба шанувати, їм треба дати Шевченківську премію, їм треба дати якісь нагороди на ювілей, їм треба дати грамоти Верховної Ради, їх треба запросити на цей ювілей. З Австралії, з Бельгії, зі Шрі-Ланки, з Японії.
От що треба робити. Тоді нас будуть шанувати, і ми будемо шановані в усьому світі!
Галина Усатенко, Дмитро Дроздовський, Оксана Паращук,
Інститут філології КНУ ім. Т. Шевченка
