Нещодавно (див. № 49) «День» разом з експертами обговорював, наскільки добре на вітчизняному ТБ представлено тему: українська національна еліта та її відповідальність перед суспільством. Зокрема, було зазначено, що великою проблемою є намагання зарахувати до національної еліти найбільш «розкручених» персонажів, а не тих, хто справді вартий поваги з боку суспільства. Сьогодні ми пропонуємо вашій увазі ще один погляд на стосунки еліти й телебачення.
Питання про плекання національної еліти на телебаченні є доволі проблематичним принаймні з двох причин.
Перша пов'язана взагалі з природою телебачення. Друга — з убогими реаліями сучасного українського ТБ.
Частина дослідників (автор цих рядків серед них) переконані, що така вже природа телебачення: все, зокрема політичний, культурний і навіть релігійний дискурс перетворювати на шоу, на розіграш. Новини — теж різновид інтелектуальної чи інформаційної розваги (infotainment). Американський дослідник Ніл Постмен писав про це у своїй неперевершеній за критичним пафосом книжці «Насмішити себе до смерті». Саме через таку особливість телебачення, як дотепно зауважує згаданий автор, огрядна чи негарна людина сьогодні не може розраховувати на успіх у виборчих змаганнях на найвищі державні пости. Не випадково Ніксон одну зі своїх передвиборчих невдач цілком серйозно пояснював саботажем фахівця, який відповідав за макіяж. Завдяки телебаченню, як іронізує Постмен, косметика поступово витісняє ідеологію:
«Цензура дратує, і їй, звісно, треба протистояти. Але вона тривіальна. Навіть гірше: вона відволікає увагу. ТБ не забороняє книжок, воно просто замінює їх. Тирани всіх часів знали, як важливо забезпечити людям якусь розвагу, аби розрядити незадоволення. Але більшість з них навіть би не сподівались, що маси ігноруватимуть все, що не здатне розсмішити чи розважити. Тому вони й покладали (і далі покладають) надію на цензуру. Це своєрідна данина, яку тирани платять переконанню, що публіка знає різницю між серйозним дискурсом та розвагою. Знає і дбає про це. Які раді були б всі королі та царі минулого й комісари дня нинішнього, якби знали, що цензура — не обов'язкова, коли увесь політичний дискурс набуває форми розіграшу або жарту».
Напевно, саме такі «розкручені телеособистості» й призводять до підміни інформування дезінформуванням. Цей же автор вважає, що «американці найкраще розважені й найменше поінформовані люди на Заході. Мають про все свою думку. Але це щось інше, ніж думки в ХIХ чи XVIII століттях. Скоріше, це емоції. Вони швидко змінюються, часом на діаметрально протилежні. Хоч би якою «гарячою» на телебаченні була тема Ірану, Іраку чи Афганістану, мало хто скаже, якою мовою розмовляє населення тієї чи іншої країни? Які особливості тамтешніх релігійних вірувань? Що означає слово «аятолла»? Хто такий шах і звідки він прийшов?» Постмен переконує, що телевізійна інформація — це, як правило, дезінформація, в тому сенсі, в якому це слово вживає ЦРУ чи колись уживало КДБ, тобто іррелевантна, фрагментована, поверхова інформація.
Постмен як критик телебачення мав і має чимало послідовників. Про непозбутню «телевізійну тупість» пише російський автор Олександр Кустарєв. На його думку, експерти не годяться для телебачення, бо говорять мляво й незрозуміло. Автору не до вподоби, що купку «розкручених» телеособистостей часто запрошують до обговорення тем, які перебувають цілком за сферою їхньої компетенції. Проте це зумовлено тим, що публіка воліє бачити знайомі й популярні обличчя персонажів, чия експертиза та інтелектуальний рівень у жодному разі не перевищують рівень публіки. Чому так відбувається? Автор не вважає за доцільне питати про це працівників телебачення, бо, як говорив Маклюен, «якщо хочеш щось довідатися про воду, не питай про це в риби». Проте очевидним виглядає те, що телебачення відіграє визначальну роль у процесі створення особливої поп- еліти, так званого мейнстріму, культурного ядра, контури якого аж ніяк не збігаються з контурами справжньої національної еліти.
Чи можливі альтернативи? Звісно, є деякі спроби альтернативної подачі в Інтернеті. Однак поки що це занадто слабка альтернатива. Так само, як започаткований у США рух під гаслом «Вимкни телевізор».
Але чому телебачення таке поверхове? І чи можна цей його недолік якось виправити?
Відповідаючи на перше запитання, варто згадати принаймні дві причини. Перша — глибоко комерційна природа телебачення, основне завдання якого, за влучним висловом одного дослідника, «фабрикувати аудиторію». Точніше — формувати, виховувати її в бажаному дусі та, головне, подавати (цебто продавати) аудиторію рекламодавцям. Чим більше цього специфічного «продукту» продається рекламодавцям, тим краще. Мабуть, саме таке телебачення, яке ми маємо, найліпше відповідає виконанню цієї функції. При цьому слід мати на увазі, що рекламні надходження для традиційного ефірного телебачення — єдине джерело прибутку.
Друга й основна причина — відсутність текстів (текстів у традиційному вузькому розумінні). Газету, книжку чи журнал можна перечитати, відкласти, подумати, повернутися до прочитаного ще раз, звірити прочитане з іншими джерелами, сформулювати відповідь. Тобто усе те, що відсутнє в телебаченні. З голосу, як відомо, важко іноді сприйняти складну думку. Тому й акцент робиться на емоціях, розвагах. І нарешті, швидкість сприйняття інформації. На відміну від комп'ютерного процесора, який щоразу удосконалюється, мозок людини має доволі низьку «стелю» в сприйнятті інформації. Тому текст (букви чи ієрогліфи) — поки що найшвидший спосіб закинути в мозок інформацію. У цьому розумінні телебачення — крок назад. Усна подача інформації диктором чи закадровим голосом та візуальні образи з численними рекламними «перебивками» є недопустимо повільним і ненадійним (у сенсі точності сприйняття) каналом передачі інформації, значно повільнішим, ніж швидке читання газет, журналів чи книжок.
Отже, мій погляд на стосунки еліти й телебачення доволі скептичний. І він вдвічі скептичніший, коли мова заходить про сучасне українське телебачення, з огляду на фінансову несамодостатність і надмірний політичний контроль.
ДУМКИ З ПРИВОДУ
Юрій МАКАРОВ, журналіст:
— Поняття «національної еліти» викликає стійкі асоціації з об'явою в газеті: «Чарівні дівчата для елітних панів». Я взагалі за переконаннями егалітарист, мені важко зрозуміти, що спільного в міністра, депутата, письменника, науковця, фотомоделі та спортсмена (якщо це не одна особа). Мабуть, коректніше говорити окремо про політиків, окремо — про людей мистецтва, окремо — про бізнесменів. Більшість із них представлені на телебаченні приблизно настільки, наскільки вони на те заслуговують, дехто — навіть більше. Справді мало на екрані інтелектуалів, але це пов'язано з необхідністю адаптації їхніх думок до загального рівня журналістів, міністрів, депутатів, фотомоделей тощо. Що ж до відповідальності перед суспільством, це питання індивідуальне й глибоко інтимне. Навряд чи від когось можна вимагати якоїсь іншої відповідальності, окрім відповідальності перед законом.
