У цій майстерні по-художньому затишно: картини, фарби, книжки. Справжній творчий макросвіт, де створюються мікросвіти, — карикатури. Так виглядає майстерня Анатолія Петровича Василенка, українського карикатуриста, художника, цікавої особистості, до того ж, читача газети «День».
Художній діяльності Анатолій Петрович присвятив 50 років. Він був головним художником журналу для дітей «Перченя», працює в його дорослому аналозі — журналі «Перець», уже понад 40 років створює карикатури для «Сільських вістей». Його малюнки в різні роки друкувалися в різних газетах і журналах, таких як «Барвінок», «Малятко», «Крокодил», «Вітчизна», «Дніпро», «Кореспондент», «Kyiv Post» та інших добре відомих виданнях. Окрім того, Анатолій Петрович проілюстрував близько ста книжок для дітей і дорослих.
Поряд із фотоматеріалами «День» часто звертається до карикатури, яка зазвичай не просто з якогось оригінального ракурсу ілюструє ту чи іншу тему, а додає їй нових несподіваних значень. Ми досі публікуємо малюнки Анатолія Казанського, адже, попри те, що його вже немає поруч із нами, він залишив нам чималий доробок своїх пророчих малюнків. Тому нам особливо приємно було познайомитися з Анатолієм Василенком та його роботами, які змушують усміхатися й водночас замислюватися над нашим українським буттям. Отже, «День» вирішив познайомити з цим художником і наших читачів та поцікавитися думкою Анатолія Петровича про нинішній стан української карикатури та її майбутнє.
— У короткій автобіографії-передмові до вашого альбому написано: «Народився на Полтавщині в селі з поетичною назвою Нижня Ланна Карлівського району 1938 року. Сусіднє село Федорівка дало світу космонавта Берегового, а наше видало на-гора мене, карикатуриста. Із самого початку хотілося не просто малювати, а малювати смішно й весело». Звучить дуже поетично, а що з вашого дитячого життя найперше вплинуло на вас як на художника-карикатуриста?
— Звичайно, картини сільського життя, а надто специфічний гумор. От, наприклад, така карикатура: підходить чоловік до таблички й читає: «Вітаємо, ви щойно перейшли через мінне поле». Або таке: знайомляться дівчина і міліціонер. Вона каже: «Катя». А він: «Омон». Це такий особливий характерний гумор, екстракт якого концентрується в тому числі в карикатурі. Як наслідок, це виглядає абсурдно й кумедно. А хороший гумор — не на межі абсурду, він у самому абсурді. Але це не всі розуміють.
— Уже довгий час ви працюєте в «Перці» — виданні, яке відоме всім своєю в’їдливістю й дошкульністю. Очевидно, саме там сформувався ваш іронічний стиль?
— Звичайно, робота в журналі вплинула на мене. У ньому я працюю вже майже 50 років. Також «Сільські вісті», де я працюю теж понад 40 років. Колись, коли я щойно туди прийшов, про мене казали: «Ось прийшов молодий художник: рожевощокий, гарний, худенький». А сьогодні тих, хто це казав, уже немає серед живих... «Перець» взагалі можна вважати єдиним журналом, де карикатурист у радянські часи міг реалізуватися. Туди їхали з усієї країни. Так і я. Коли навчався в Миргородському керамічному училищі, надсилав їм карикатури. Мене помітили. Потім взяли на роботу. Спершу журнал цікавили певні теми, які вони мені «замовляли», а згодом я відійшов від тем, бо став дуже плідним автором.
— Якщо говорити про ваших учителів, ким вони були? І чи маєте тепер своїх послідовників?
— Послідовників немає. Ніхто не хоче йти тією стежкою, якою йшов я. Це довгий шлях, ніби мінним полем. Усе навпомацки, навпомацки. Довго сумніваєшся, ламається почерк, уявлення про хороше та погане, змінюються смаки. Сьогодні до карикатури молоді художники в нас ставляться дуже зневажливо.
— У сьогоднішній пресі карикатура з’являється дедалі менше. А що загалом відбувається зараз із українською карикатурою?
— «Перець» як «батько карикатури» втратив свої позиції. Карикатуристи розбрелися по різних виданнях.
Є сьогодні й хороші карикатуристи, але вони працюють з «на побутові теми», деякі з них пішли в рекламу, а є такі, хто працює тільки на конкурси. А в друкованих виданнях хороших карикатуристів майже немає. Для них малюнок уже не має значення, це всього-на-всього ілюстрація, а не самостійний жанр. Через це в пресі дуже багато сірятини.
Мої вчителі — це вже покійні радянські карикатуристи: Броніслав Малаховський, Борис Антоновський, Михайло Черемних — це мої зірки. Іван Семенов, який працював у «Крокодилі». З москвичами я познайомився ще коли вчився. Вони запрошували мене працювати в «Крокодилі», але я відмовився, сказав, що не можу працювати в Москві, бо я — українець, мені навіть російською розмовляти складно.
— Як ви гадаєте, чи здатна українська карикатура сьогодні набрати обертів? Які умови для цього потрібні?
— Треба, щоб на неї звернули увагу, як і на всю культуру. В «Перці» раніше був цілий відділ карикатуристів. У той час постійно проводилися виставки, симпозіуми, конкурси. Сьогодні ж ставлення до карикатури зовсім інакше. Мені доводиться малювати багато політичних карикатур. Але в нас, якщо карикатурист малює на політичні теми, то він автоматично зараховується до опозиціонерів. Моя мрія сьогодні — видати власну книжку. Кажуть, гумор — це здоров’я, він цілющий. То видайте карикатури хорошим тиражем, і нехай люди посміються. Це найдешевші ліки.
— Яким має бути справжній карикатурист? Намалюйте, будь ласка, його професійний портрет.
— Це не так просто. Мабуть, це має бути цікава, добра, освічена людина. Карикатура віддалена від деталізації та ближча до умовного, карикатура — це своєрідний стан душі. Тож, по-перше, художник має бути людиною з хорошим смаком. По-друге, з хорошою душею. Бажано, аби цей художник був «широкого формату». Чому карикатура близька мені? Бо вона прогресивна. Коли в Радянському Союзі панував соцреалізм, який звужував рамки, то карикатурі можна було, по суті, все. І ця свобода потім перекочувала в інші види мистецтва.
— «День» доволі часто використовує на своїх сторінках карикатуру, крім того, в серії видань «Бібліотека газети «День» вийшов альбом карикатур дуже проникливого художника Анатолія Казанського, який досить довго працював у газеті. А як ви гадаєте, фотографія чи карикатура — що яскравіше відображає стан сучасного суспільства?
— Казанський — вражаючий карикатурист. На жаль, він помер. Але завдяки тому, що ми досі бачимо його карикатури на наших сторінках, розуміємо: те, що він зробив, — дуже важливе. По суті, він був філософом і своє філософське бачення втілював у газеті. Коли дивишся на його малюнки, то щоразу розумієш їх по-різному. Хоч я працюю більше в реалістичному стилі та в моїх карикатурах немає таких філософем, але інколи мені хотілося б і так малювати... Адже одна така карикатура часом здатна замінити велику статтю. До речі, «День» я почав читати саме завдяки малюнкам Анатолія Казанського.
— Якими естетичними враженнями живете й надихаєтесь? Що читаєте?
— Я перебуваю в якомусь такому загоні. Як віл. Не розпрягаюся. Понакуповую газет — і читаю. А на іншу літературу зовсім не маю часу. Доводиться жити в досить жорсткому режимі, а мені хотілось би малювати не лише карикатури, а й пейзажі, тварин тощо.
— Як починається ваш день?
— Ходжу пішки. Заходжу в магазин, купую сосиски для собак і котів. Когось із них обов’язково зустрічаю дорогою на роботу. А восени мене ще й галки зустрічають. Читаю пресу, спілкуюся з тваринами, отак і починається мій день. А потім малюю-малюю-малюю, здається, від гумору я вже очманів...
