Колишній міністр культури Росії Михайло Швидкой, нині керівник Федерального агентства з питань культури та кінематографії, своєю присутністю на телеекрані заявив про нову якість чиновника — публічність. Телепроект «Культурна революція», а потім і пісенні передачі стали знаковими програмами російського ТБ. Одну з останніх Михайлу Швидкому запропонував зробити український продюсер російського телеканалу СТС Олександр Роднянський. Так наш глядач познайомився зі Швидким лише в третьому теледосліді — пісенному ток-шоу «Життя прекрасне» на каналі «1+1». Легка та дуже щемлива програма про улюблені композиції, про пісні-віхи певних епох й окремо взяті долі дуже несхожа на зразки вітчизняного музичного ефіру. Можливо, для українського глядача не таким зухвалим вже викликом є на екрані фігура російського державного діяча в ролі ведучого. Тим більше мотивів порозмірковувати над законами публічності.
— Михайле Юхимовичу, скажіть, як узгоджуються такі речі: державна людина, чиновник і шоумен?
— Усе дуже просто. Річ у тому, що коли я вдруге прийшов у міністерство, — вдруге, бо вперше я прийшов у 1993 році як заступник міністра, — я зрозумів, що в міністерстві існує багато проблем, неузгодженостей. І воно, в принципі, займало тоді не дуже виразну роль у суспільстві. Коли пояснювали, що таке міністерство культури, завжди розповідали класичний анекдот про пральню: «Алло, це пральня? — (...), ні, це міністерство культури». Тому в нас виникла така ситуація: великі досягнення російської культури, радянської культури існували окремо, а міністерство культури — окремо як пральня.
— Щось відмивало?
— Воно було іншим. І переді мною було завдання зробити його суспільно значним, відомим, зрозумілим і ясним народу. Тоді я вирішив, що робитиму «Культурну революцію». На телебачення я прийшов давно — в 1968 році. Написав телевізійну п'єсу, яку транслювали по четвертому освітньому каналу. Це була п'єса про Корнеля і Расіна, конфлікт між ними. Провал п'єси старіючого Корнеля, спроба нацькувати його на молодого Расіна. І ось коли під час зйомки вистави одна актриса, вродлива актриса, чудова актриса сказала про наш текст одне слово, яке починається на букву «х», причому, як я зрозумів, вона мала на увазі не лише наш текст, а й творчість великих, я зрозумів, що більше п'єс писати не треба.
Потім я повернувся на телебачення в середині 1970-х, і відтоді ніколи не переривав своїх відносин із ним. Вів програму «Театральна афіша». Для телебачення я багато писав, знімав телефільми… Був, наприклад, непоганий двогодинний фільм про Пітера Штайна та Пітера Брука. Тобто певний досвід я мав, і водночас я розумів, що треба зробити щось таке, щоб «запалити» міністерство культури.
— А телебачення — наймасовіше і найбільш загальнодоступне iз засобів інформації та формування народної свідомості...
— Тiльки при цьому все ж треба розуміти, що ти там робиш, і треба, звісно, знати технології. Чесно кажучи, починаючи з «Культурної революції», я й почав займатися шоуменством. До того на телебаченні я був і автором, й оповідачем, і ведучим у кадрі. Але коли я зараз дивлюся на досвід минулого, в мене це викликає острах. Я знімав якісь роботи, які потім озвучував за кадром…
— Вам це здається мудруванням?
— Ні, абсолютно архаїчним. Мій досвід як режисера підказує просту річ: телевізор дивляться, а не слухають. 80% телеглядачів навіть не замислюються над тим, що їм розповідають по телевізору. Вони сприймають зоровий ряд — картинки та емоційний ряд. Щоб привабити глядачів, треба зробити щось дуже емоційно заразливе. Бо на телебаченні мудрування безглузде.
— Принаймні воно цікаве дуже вузькій аудиторії.
— Безумовно. Тому я зрозумів, що треба зробити такий крок як міністру. І це було дуже складно. Адже міністр — чиновник. Колишній прем'єр-міністр Росії Михайло Михайлович Касьянов сам нещодавно признався, що ставився до цього із певним напруженням.
— Не сприймав «Культурної революції»?
— Ця програма дратувала всіх, вона призвела до загальної культурної революції. Депутати писали листи президенту про мою відставку. Коли я зробив програму «Російський фашизм страшніший за німецький», 52 депутати парламенту виступили за мою відставку на парламентських слуханнях. І це, хоч як дивно, зробило міністерство культури відомішим, популярнішим. Я вважаю, що досяг тієї мети, яку перед собою ставив. Потім я зрозумів одну просту річ: у «Культурної революції» дуже вузька аудиторія, але вона постійна. Вона дуже інтелігентна.
— Якщо тільки туди Жириновського не запрошують.
— Навіть якщо запрошують Жириновського. Сама проблематика… У «Культурній революції» я не висловлювався на злобу дня. Наприклад, «монетизація пільг» — не тема для «Культурної революції». А ось грубе ставлення до людей похилого віку — тема. Бо це проблема культури суспільства — ставлення до немолодих людей або ставлення до дітей. І з цього погляду вона розрахована на певне коло людей, здатних абстрагуватися від поточних проблем, порозмірковувати.
У якийсь момент я зрозумів, що мені бракує абсолютно іншої аудиторії, іншого підходу. І тоді ми вигадали програму, що мала назву «Пісні XX століття». Я завжди висловлюю вдячність керівництву каналу «Росія», бо передача була ризикованою.
— Чому ризикованою? Адже пісенна культура завжди запитана.
— Канальний продюсер другого каналу, як, утім, й інших каналів, завжди пропонує нам чистий жанр — або це концерт, або це ток- шоу. А ось музичне ток- шоу — це «не піде». У традиційного концерту аудиторія завжди більша. А в музичного ток-шоу вона дещо інша. Але на каналі «Росія» були хороші рейтинги. Але якось у нас не зрослося. Я зрозумів, що мені треба робити іншу програму — неформальнішу, менш офіційну. Треба зняти сюртук із метеликом і зробити живу, домашню, людську передачу. З атмосферою доброзичливості, легкості, веселої гри, невимушених стосунків. І я думаю, що тут ми потрапили, як кажуть, у правильну інтонацію, в правильний простір. Він невеликий, там немає залу на тисячу місць. Хоча є місце для танцю. Цей камерний простір — він точніший. Але якщо розповідати, нащо я це роблю, то…
— Якщо можна, пояснити...
— Важливо зрозуміти одну річ — культура всеосяжна, вона не вичерпується лише музикою Чайковського або Шостаковича, вона не вичерпується лише віршами Лесі Українки або Ахматової. Культура, в якій ми живемо, — це, на жаль або на щастя, масовий продукт. Навіть ті люди, які ніколи не дивляться телевізор (або принаймні так кажуть), обурюються: «Як можна співати «Мой мармеладный…»?! Отже, вони це чують, запам'ятовують. Це витає в повітрі, ми живемо в цій атмосфері. І про неї також треба говорити. Крім того, пісня — це концентрат людського досвіду певного часу. Це — згусток емоцій, пристрастей певного періоду життя, історії. У них зосереджується те, що доступне якнайбільшій кількості людей — грамотних і безграмотних, освічених і неосвічених. І тому ставитися до пісні зверхньо — безглуздо. Навпаки, треба розповісти, що за цим стоїть, який зміст. Тому я вирішив вибрати цю програму, щоб через оповідь про пісню розповісти про час, історію.
— Які пісні ХХ століття осіли у вашому особистому архіві?
— Я — дитина післявоєнного часу, тому всі воєнні, довоєнні та післявоєнні пісні. Та сама «Катюша», «Темная ночь». Це з одного боку. З іншого — це всі пісні, які мене сформували, — пісні Матусовського, Дунаєвського. Природно, що ми дивилися тоді й американські музичні фільми. «Серенада Сонячної долини» — вічне, вічне кіно. І ця музика вплинула на мене. А потім, звичайно ж, — французький шансон, Ів Монтан. А зараз, коли я роблю програму, то розумію, що для нашого народу важливі свої кумири. Люди знають західну музику, слухають західну естраду, але, як і раніше, цінують старі, радянські пісні, російські, українські.
— Правда, що в період із 60 хдо середини 80-х років чоловікам на нашій естраді заборонялося співати «ніжними голосами» і в моді був…
— «Мужній стиль»? Бачите, взагалі було таке поняття, як «Громадянський» і «Великий». І тому таких співаків, як Валерія Ободзінського, навіть Леоніда Утьосова обвинувачували в тому ж, у чому обвинувачували драматургів Розова або Арбузова. У тому, що вони недостатньо важливі в педагогічних магістралях тем розвитку радянського життя. Це відгукнулося й на початку 80-х, коли в 1982 році заборонили шістдесят назв західних і близько тридцяти назв груп радянських.
— Ви маєте на увазі російський рок?
— Так, так.
— У вас залишається час на серйозні речі? У вашій приймальні лежать «Кінознавчі записки» й приємно уявити, що в такий журнал зазирає людина, яка вирішує долю російського кіно...
— Я читаю дуже багато, читаю завжди, коли маю час, але, наприклад, написати щось серйозне сьогодні я практично не в змозі. Іноді я пишу коротенькі замітки на три-чотири сторінки. Іноді — статті, причому «від руки».
— Не любите комп’ютера?
— Не люблю. У мене виникає відчуття, що за тебе пише хтось, а не ти сам. Я вмію, природно, працювати за комп’ютером, але я пишу спершу від руки — в цьому є якась біологія.
— Поясніть, будь ласка, яким чином тепер функціонує міністерство культури Росії та чому, наприклад, кінематограф відійшов у підпорядкування Федерального агентства? Що це взагалі за департамент?
— У нас сталася адміністративна реформа. Міністерство культури й масової комунікації — це організація, що встановлює право, а ми — державні гравці на полі послуг. Усі бюджети на культуру знаходяться в нас і практично всі працюють.
— Тобто ви працюєте як виконавці?
— Певною мірою. Міністерство не має права наказувати нам, що робити, та диктувати свої смаки — знімати це кіно чи те, давати гроші на цей проект чи інший. Ми робимо все самі — на свій страх і ризик.
— Тобто Федеральному агентству відведена своєрідна креативна частина в культурі Росії?
— Можна сказати й так. У нас весь креатив, а міністерство культури займається лише промоушеном. У будь-якому разі, ми визначаємо, наприклад, яке кіно знімати.
— В Україні гарячі суперечки: чому ж віддавати пріоритет, на що витрачати державні гроші — на авторське кіно чи масове...
— Я вважаю, що все має бути пропорційно. Ми намагаємось 80% витрачати на запитане й 20% — на решту. Хоча ми собі в заслугу ставимо те, що почали робити кіно на зразок «Нічного дозору», «Водія для Віри» — індустріальне, як ми його називаємо. Тобто ми розглядаємо кіно як кіновиробництво.
— Із нашої розмови я зробила висновок, що дуже бажано мати в чиновниках із питань культури людину гармонійну — в якій серйозність уживалася б із грайливістю, відповідальність із публічністю...
— Люди, які творять, — усміхнені та роблять свою справу з задоволенням. І якщо хтось думає, що похмурість — ознака державної заклопотаності, то це велика помилка. Якщо міністр культури як високопоставлений чиновник може з людьми співати, сміятися, танцювати та говорити, що не все так погано, як здається, то це зовсім не погано, а навіть корисно. Тому я це розглядаю як своєрідну місію.
