Минулого тижня з’явилася прикра інформація, що єдиний в українському телепросторі тижневик «Культурний фронт» (Перший канал) — під загрозою закриття через брак коштів, який констатує НТКУ. І хоча президент Національної телекомпанії Василь Ілащук обіцяє все ж знайти ресурси, аби «Культурний фронт» продовжив своє життя, доля програми залишається невирішеною. Ми звернулися до ведучого програми Юрія Макарова і оглядача Костянтина Дорошенка, аби з’ясувати перспективи телетижневика і реакцію авторів «Культурного фронту» на рясну критику на їхню адресу.
Також подаємо читачам декілька цікавих думок із опитування, опубліковоного «Телекритикою», де, зокрема, йдеться про те, яким повинен бути культурний продукт в українському ефірі.
Володимир ЄШКIЛЄВ, письменник, культуролог:
Мають бути програми з чітко визначеними форматними характеристиками: якщо це музейні феномени, то нехай вони подаються у відповідному музейному форматі (не сентиментально-ностальгійному з плачами і шмарклями, а власне в довідково-музейному), якщо ж це щось живе, воно має подаватися як дискусія, перформенс, провокація. Ведучі не мусять нав’язувати свої смаки чи ідеологічні й етнофільські преференції. Теми: можуть бути «точкові» програми про окремі постаті чи явища, але цікавіші широкі дискусії, де б український культурний матеріал аплікувався на світову культурну ситуацію. Більше питань, менше констатацій. Усі програми має бути звільнено від дидактики і школярського нав’язування дихотомій «правильно—неправильно», «корисно—некорисно», «патріотично—непатріотично».
Тетяна ЦИМБАЛ, ведуча програми «Лінії долі», Перший канал:
Як і в інформаційній програмі є місце для всього — від візиту чергового президента до погоди, так і щодо культури — за версткою там є місце абсолютно для всього, і це може привертати увагу широкого глядача, інтереси якого варіюються від класичної музики чи театральних новин аж до, скажімо, презентації нового диску «Грін Грея». Мені здається, цей формат міг би викликати інтерес... Одного разу я мала розмову з керівником музичного відділу російського телеканалу «Культура» Святославом Белзою і згадала поширену думку, що такий канал не має рейтингів. Він це спростував і розповів, як на «Культурі» поставили одну з російських класичних опер. Вони зробили це в стінах Троїцько-Сергієвого монастиря. А в перерві виконавець головної ролі, молодий співак із сережкою у вусі, в кадрі розповідав про своє бачення образу — то це, за словами Белзи, перекрило всі рейтинги! Так що відсутність інтересу — неправда. Культурні програми цілком можуть бути рейтинговими — це залежить від того, як їх подати. І хто подаватиме, до речі. Якщо тобі цікаво, якщо ти розумієш — ти зможеш зробити.
Павло ГУДIМОВ, музикант, дизайнер, галерист:
Думаю, давно вже треба реформувати державний канал «Культура». Щоб він цілодобово демонстрував документальні й художні фільми. Щоби більший акцент робили на живих митцях, які ще можуть показати, розказати. Й особливе місце слід відвести культурним осередкам по всій Україні, зробити збалансований погляд на все, що відбувається. Бо нині маємо в певному сенсі викривлене київське уявлення про українську культуру. Досягати рейтинговості слід за рахунок балансу. Культура — це не нудна тема. І якщо можна зробити гостре політичне ток-шоу, то культурне, на мою думку, можна зробити ще гострішім. Є питання, про які варто говорити не офіційною мовою, а часом емоційно й гаряче. Я би, приміром, дуже гаряче поспілкувався з представниками мас-медіа про стан української культури на нинішньому етапі. Хочу спитати, чому в телебачення така низька зацікавленість візуальним мистецтвом. Я сам є організатором більш ніж 20 виставок щорічно по всій Україні, ми запрошуємо багато кого з телебачення, але з’являються буквально декілька каналів. Бувають ситуації, коли знімальна група приїжджає й каже: «Платіть нам гроші, і ми будемо вас знімати».
Лариса IВШИНА, головний редактор газети «День»:
Дуже важко виловити в телебаченні (не лише українському, а й сусідніх держав) ті програми, які справді мені потрібні (вони стосуються культури в широкому сенсі цього слова). Втім, інколи бувають дива, приміром, як трансляція концерту Святослава Вакарчука на «Інтері». До речі, до культурних речей я відношу й високоякісний теніс, трансльований Першим національним. Адже теніс — аристократичний вид спорту, і якщо наша країна до цього долучена, вона вже в культурному контексті. Або, наприклад, серіал «Дисиденти», який почав показувати Перший Національний. Це теж складова культури
Часто мені доводиться вишукувати цікаві речі на російських супутникових каналах. Наприклад, «5 канал» (Петербург) транслюватиме низку заходів до річниці БДТ (Большой драматичний театр імені Товстоногова. — «ТК»). Ми часом дуже критично пишемо про Росію, але є Росія, яку я люблю. Боюся, через розрив культурних контекстів із культурною, розумною Росією в нас незабаром узагалі не буде спільної мови, крім мови власного низу. Для розумного глядача на українському телебаченні існує політика «апартеїду». Перші кроки, щоб розшматувати культурний простір, було зроблено дуже давно. Потім навіть другосортну сировину, яку й у Росії не транслюють, сюди пхали, як у сіру зону, де задешево можна забивати народу мізки. А далі примусово від вже деградованого глядача намагались отримувати високі емоції від переживання якихось високочолих, високоінтелектуальних чи високоемоційних видовищ. Мені здається, це нечесна політика.
На мій погляд, програму «Культурний фронт» (Перший канал) дуже адекватно було б назвати «Культурним окопом» — і по формі, й по суті. Причому, це зовсім не провина ані Першого каналу, ні Юрія Макарова, ні тих самовідданих журналісток і журналістів, які намагаються втримати цей окоп. На них ідуть зверху танки, триває обстріл із градів та інших систем, а вони мужньо, хоробро і з двостволками тримають цей останній окоп.
Ми живемо в інформаційному світі, ми країна, яка по-справжньому себе ще не усвідомила в нових кордонах після 1991 року, люди не знають власної історії, як живуть інші регіони; виросло покоління, яке не їздило з Одеси на захід, чи зі сходу на південь. Від цього не можна ухилитися і сказати: ми тільки рахуємо рейтинги та збираємо гроші. А в якій країні завтра все це відбуватиметься? Це повинно цікавити медіавласників?!
Думаю, вони на початку дуже складного процесу переосмислення. Був час, коли їх це могло не цікавити, але тепер вони зрозуміли, що це не триватиме вічно. Демократія тримається на громадянах та голосах цих людей, і як вони поводитимуться, якщо їх годують російськими серіалами — безкінечними, дешевими, і якимись цінностями, але не з їхнього життя? Кого вони вибиратимуть? Ще трохи — і сплутуватимуть президентів країн, за яких треба голосувати.
Я думаю, що фінансувати такі проекти має і держава, і меценати. Я була на відкритому обговоренні Фонду Яценюка Оpen Ukraine і ставила йому запитання: якщо ми дбаємо про образ України у світі й хочемо створити здорову альтернативу нинішньому не дуже позитивному образу, то, очевидно, нам потрібно, щоби власники (навіть якщо вони не готові перелаштувати свої канали) замовляли хороший продукт, серіали, фільми про українську історію і показувати це. Так, вони скажуть, що тепер криза. Але з чогось же треба починати. Адже подолати кризу може тільки духовне оздоровлення. І якби був повноцінний канал про культуру, це було б дуже ефективне вкладення коштів в українське майбутнє.
КОМЕНТАРI
Юрій МАКАРОВ, автор і ведучий програми «Культурний фронт»:
На найближчий місяць ми в ефірі. Компанія-виробник ESG домовилася з НТКУ про тимчасову схему виробництва. Йдеться найперше про фінансування. За цей час бажано знайти спонсора, який фінансуватиме програму в умовах кризи. Зараз я перебуваю у стані дуже активного пошуку такого спонсора.
Я, відверто кажучи, вже трохи втомився від надмірної уваги до програми і до себе особисто. Таке враження, що люди тільки й чекали смаженого м’яса. Що я можу прокоментувати стосовно критики? Можу хіба що сказати: ні, ви помиляєтеся, це цікаво... Я вважаю, що це частина значно серйознішої проблеми: стосунки в межах професійного середовища, коли всі всіх зневажають, і навіть не вважають за потрібне цього соромитися. А зневага — це синонім хамства.
Костянтин ДОРОШЕНКО, оглядач програми «Культурний фронт»:
Я роблю лише один невеличкий блок у програмі. Ми його знімаємо без збоїв і плануємо на майбутнє. Це моя інформація. Доступу до більш серйозних планів керівництва я не маю, але всі ці розмови мене жодного разу не торкнулися. Щодо критики «Культурного фронту» я вам можу відповісти однією фразою, яка стосується кожного культурного продукту, і належить Івану Буніну: «Я не червонец, чтобы всем нравиться». Я вам абсолютно відповідально заявляю, як людина, яка певний час виступала й куратором арт-проектів, що робити культурний продукт у нашій країні завжди було дуже важко. І ще довго буде дуже важко. І зажди людина, яка щось робить на цій ниві, обов’язково буде під шквалом критики. Пані Лариса Івшина геніально висловилася стосовно того, що ця програма схожа на культурний «окоп». І це стосується всіх людей, які в цій країні щось дійсно роблять заради культури. Вони завжди опиняються в «окопі». Бо є купа людей, які нічого не роблять, але мають свою думку стосовно всього. Я вважаю, що ми робимо свою справу так як можемо, і повірте мені, що це постійний творчий процес. Ми робимо «Культурний фронт» так, а не інакше виходячи з аудиторії каналу, формату, з того, що це все-таки просвітницька програма. Я вважаю, що в кожному разі краще робити свою справу, аніж нічого не робити і когось шпиняти. Я би всім, хто критикує програму «Культурний фронт» порадив би дуже жорстко нам відповідати своїми справами, а не словами. Треба бути реалістами і розуміти, що в кожному медійному продукті (і це повинні розуміти всі, тим більше ті, хто називають себе телекритиками) дуже важливою є економічна складова. Виходячи з конкретних можливостей, ми намагаємося найкраще і найбільш чесно робити свою програму. Культурна людина тим відрізняється від некультурної, що вона в змозі оцінити реальні можливості. І якщо за щось береться, то за будь-яких можливостей робить це якісно.
