Фестивалів у світі — не злічити. Показати себе і подивитися на інших, як правило, збираються художники, актори, співаки, танцюристи і, природно, кіношники. А в Україні є ентузіасти, які вже понад 20 років регулярно влаштовують зустрічі дитячої та молодіжної преси. Газетярі, фотографи, телевізійники, кіношники та «айтішники» віком від 10 до 21 року на повному серйозі змагаються за звання кращих, відвойовують «Гран-прі» й колекціонують дипломи за перемоги в десятках номінацій.
В Україні популярні регіональні «Осінні барви Буковини» (Чернівці), «Будемо разом!» (Дніпро) та донецький «Жми на рекорд» (Святогорськ); Національний конкурс шкільної преси в Миколаєві, а також міжнародні — ЗОСя («Золота осінь Славутича»), «Кришталеві джерела» (Київ), «Золоте курча» (Київ), «Прес-весна на Дніпрових схилах» (Київ) та «Дитятко» (Харків).
Ставлення до самих фестів неоднозначне. Найбільш масовий Національний уже не може вмістити всіх охочих, бо кількість юнкорів в Україні росте якось по експоненті, а путівки на фест отримують відсотків п’ять із тих, хто зголосився на участь у конкурсі. «Кришталеві джерела» переживають не першу в своєму житті кризу, бо держава більше не надає підтримки цьому чудовому, академічному аудіовізуальному фесту. «Жми на рекорд!» — найбільш теплий та демократичний за оплатою, — навпаки, нині переживає пору свого відродження та переосмислення своєї сутності. Харківське «Дитятко» явно на злеті: потрапити до цього поважного міжнародного заходу бажають дедалі більше юних телевізійників та кіношників, але журі попереднього відбору — найсуворіше з усіх можливих.
НА ДНІПРОВИХ СХИЛАХ
А київська «Прес-весна», яка вчотирнадцяте відлунала наприкінці травня, вирізняється універсальністю (тут змагаються юнкори всіх видів ЗМІ) і стабільністю: наразі зібралося чи не найбільше учасників за всю історію фесту. На конкурс надіслано понад 3000 робіт у різних жанрах та понад 500 заявок на участь із 18 областей України. А ще у фестивалі прийняли участь гості з Нідерландів, Польщі та Білорусі.
Опікуються фестивалем Міністерство освіти і науки України та департамент освіти і науки КМДА, а організатор — київський Палац дітей та юнацтва (директор Оксана Добровольська), зокрема керівник Інформаційно-творчого агентства (ІТА) «Юн-Прес» Надія Іллюк. Родзинкою проекту є його довготривалість: він стартує в листопаді (починається прийом робіт на заочну частину конкурсу), а фінішує у травні. Незмінне й кредо фестивалю: «Стань студентом уже в травні», адже переможці конкурсних номінацій отримають ексклюзивне право на безкоштовне або пільгове навчання у провідних вишах України.
Усі члени журі бідкалися, що навіть попри гарячі багатогодинні дискусії, результати конкурсу об’єктивними назвати важко. І все ж таки, стильні статуетки, цінні призи та дипломи були розподілені та вручені.
Найкращою газетою визнано «Неформат» із міста Бердянськ Запорізької області. Найкращим інтернет-проектом оголосили сайт медіа-групи «Скрепка» ДГО «ЮнПресКлуб (Горлівка — Харків)». Найкращою радіопрограмою визнали роботу гуртка «Школа радіоведучих» обласного Палацу дітей та юнацтва Чернігова. За найкращий телефільм нагороду одержала студія Art-team київського Палацу дітей та юнацтва. Найкращий медіа-проект зробила народна студія ТБ і преси «Рожевий слон» із Добропілля Донецької області. Найкращим літератором став Михайло Омельченко із Сєверодонецька Луганської області, найкращим журналістом — Валерія Касьяр із Хмельницького, а найкращим фотожурналістом — Дар'я Бєльц із Кривого Рога Дніпропетровської області.
І ВСЕ Ж ТАКИ — НАВІЩО?
Навіщо потрібні фестивалі та нагороди — запитання непросте. За дипломи дітям не ставлять високих оцінок у школі, вони не котируються при влаштуванні на роботу, навіть виші зараз уже не орієнтуються на дитячі портфоліо при відборі абітурієнтів. За участь доводиться платити чималі гроші, а умови проживання та харчування за ці гроші не завжди такі, на які розраховуєш. Організація фестивалів теж не завжди на висоті, і тому після нагороджень керівники команд іноді пліткують про те, що все не те і не так! І взагалі ще питання: кому більше потрібні ці фести — керівникам чи самим юнкорам.
Але є в цих зібраннях близьких по духу людей щось таке цікаве та привабливе, що рік за роком учителі, керівники гуртків і просто залюблені у дітей та дитячу журналістику люди приїжджають, спілкуються, обмінюються досвідом, розповідають про свої досягнення й дивляться на те, що роблять інші. А талановита молодь саме тут знаходить друзів, пробує свої сили, набирається досвіду та корисних контактів перед стрибком у доросле журналістське життя.
Дивишся потім, крізь роки, на те, хто вибудовує наш інформаційний простір, і бачиш імена та обличчя вчорашніх юнкорів, котрі «засвітилися» якраз на таких ось фестивалях.
IЗ НОТАТОК
А ще можна передивитися свої нотатки за останні десять-п’ятнадцять років і побачити дуже цікаві речі.
На фестивалі «Будем вместе!» 2006 року керівники зібралися за круглим столом, щоб обговорити проблему мови. Прямим текстом звучало, що Росія приділяє нам забагато уваги в цьому сенсі, що є дуже небезпечним. Уже тоді існувала проблема Криму. Гості з Молдови застерігали нас від недооцінки проблеми. І слово «війна» вже можна було почути в тих мирних розмовах… Тоді майже всі зійшлися на думці, що мова не повинна нас розділяти, що немає різниці, хто якою мовою спілкується, що треба вчити дітей толерантності. А розмови всі велися, звісно ж, російською. Як і на всіх інших фестах упродовж років. І ми таки недооцінювали проблему. І не вчили дітей її бачити. Ми були — толерантні. І таки отримали війну.
І ось весна 2016-го. І ми у Києві. І цей київський фест розмовляє майже повністю українською! То нам таки була потрібна війна, щоб, врешті-решт, зрозуміти, що мова — це держава? І що ми, журналісти, є провідниками мови й таким собі залізним хребтом держави, коли відповідно усвідомлюємо актуальні проблеми сьогодення. І що саме ми готуємо наше майбутнє, виховуючи з оцих галасливих, непосидючих, допитливих та авантюрних дітей професійних журналістів. Тих самих журналістів, котрі формуватимуть інформаційний простір держави протягом найближчих десяти років...
