Проїжджаючи селом Шумече (неподалік від міста Славонський Брод), я раптом побачив вгорі над одним із будинків за жовто-блакитним парканом вирізану з дерева велику розфарбовану грушу і над нею чоловіка в брилі, який, приклавши козирком праву руку до чола, пильно вдивляється на вулицю, а в лівій руці тримає велику пляшку з ракією — так називають у Хорватії домашню горілку. Між іншим, цей напій у помірних дозах має лікувальні властивості. Попросив водія зупинити авто — і невдовзі я познайомився з господарем оселі Дарком Карамазаном. Виявилося, що він не тільки цікава людина, а ще й голова Українського культурно-просвітнього товариства імені Андрія Пелиха. Почувши про журналіста з Києва, до Дарка завітала старенька бабуся Варвара Франчек, Андрій Кава з дружиною Магдалиною та їхні онуки... Невдовзі ми сиділи за столом, на якому, крім різних страв, стояло дві пляшки ракії. В одній з них на дні лежала жовто-зелена груша, а в іншій — скручена чорна гадюка. Побачивши мій здивований погляд, Дарко пояснив:
— Я і моя дружина Міра (вона хорватка) виготовляємо екологічно чисту ракію. Для виробництва цієї продукції вирощуємо майже дві тисячі низькорослих груш. Частину пляшок прилаштовуємо на деревах так, щоб у них всередині на тонких гілочках із зав’язі виростали дозрілі груші. Потім пляшку з плодом заповнюємо ракією, закорковуємо, на неї наклеюємо красиву етикетку — і продукт, після настоювання, готовий до вживання. Попит на нашу ракію дуже великий...
— А змій де берете? Теж вирощуєте?
— Ні! Ловлю. Першу змію я спіймав, коли мені було 14 років. Від страху тремтіли руки й ноги, а згодом звик і до цього промислу. Щороку за сезон (березень-квітень) відловлюю від 500 до 700 змій ріджовок. Саме з отрути цієї породи гадюк в медицині виготовляють дуже дорогі та рідкісні ліки. Для полювання на ріджовок треба мати обов’язково спеціальний патент, бо вони охороняються законом. Більшу частину здобичі я здаю державі на виробництво ліків, а меншу — заливаю в пляшках ракією. Такий напій дуже дорогий, бо він має цілющі властивості. Ось вип’єте кілька чарок — і втому, яка накопичилася за весь день, ніби рукою зніме...
Гадюка дивилася на мене крізь скло пляшки круглими очима, ніби жива. З її рота виглядав кінчик роздвоєного язика, який у дитинстві ми називали жалом. І в мене відпало бажання «відновлювати сили» з тієї пляшки, де лежала скручена змія. Зате з тієї пляшки, на дні якої красувалася жовто-зелена груша з хвостиком, ракія після напруженого дня пішла ніби бальзам на душу...
