Наскільки величезний вплив ТБ на наше життя цього трагічного телетижня — в зв'язку з убивством Галини Старовойтової — продемонстрували російські телеканали. В своїх репортажах і прямих включеннях, бліц-інтерв'ю на вулицях і синхронах «зірок» російської політики телевізійники сусідньої країни не лише змогли передати атмосферу шоку й потрясіння, що сколихнула російське суспільство не менше, ніж свого часу вбивство Влада Лістьєва і смерть академіка Сахарова. З відомим для московських каналів умінням творити активне телебачення, журналісти самі провокували в країні вибух емоцій і питань громадян до самих себе: «що з нами відбувається?» і «як цьому злу, відчаю і страху протистояти?». Запам'ятався репортаж ГРТ із Хабаровська, де пам'ять Галини Василівни зібралося вшанувати буквально 2-3 десятки тих, хто в бурхливі 80-і — на початку 90-х прираховував себе до демократів. І слова, сказані з трибуни немолодою людиною: «Ми самі винні в усьому, ми, які відійшли від боротьби, щойно побачили, що особисто нам нічого від неї не перепаде...» Так, неможливо було все те, що відбувалося на телеекрані, сприймати без думки, що, переживши черговий трагічний катарсис, російське суспільство знову зануриться в ту ж пітьму свавілля, як це бувало, на жаль, вже не раз. І про те, що ці ж ТБ-канали свого часу не «помітили», виходячи з політичної кон'юнктури, чеченської війни, і не пробудили в суспільстві такого ж праведного гніву й болю, не підняли країну на явно виражений моральний протест. Проте сама здатність телевізійників Росії так професійно й потужно включатися в життя не може не викликати поваги.
Українська тележурналістика на вбивство Галини Старовойтової — одного, до речі, з небагатьох російських політиків, як було підкреслено на одному з наших каналів, які ставилися з симпатією до незалежної України — відреагувала мляво. Обійшлися протокольними зйомками, кількома реакціями наших політиків, та й усе. Один лише «Інтер» зміг випустити в ефір нову передачу «Ризький бальзам», у портфелі якої було й інтерв'ю з Галиною Василівною. Втім, розуміння того, що саме це інтерв'ю було використане для прем'єри цієї передачі на каналі тому, що так сталося, так співпало, не зіпсувало, а лише посилило щемляче враження від вересневої зустрічі Галини Старовойтової з журналістами Ігорем Проніним і Світланою Іванниковою. Неспішна, якась умиротворена, розкута розмова, без особливої гостроти і викривальних промов, залишила в душі відчуття Світла і Розуму, що йшли від цієї жінки. І захоплення тим, що Галина Василівна змогла зберегти в собі це світло і в такій жорсткій штуці, як політика. Прямо скажемо, рідкісний випадок, коли вітчизняна тележурналістика змогла розпорядитися своїм потенціалом гідно, в тому числі й у порівнянні з роботою своїх російських колег.
Минулої суботи у «Вікнах-тижневику» (СТБ) ведуча Наталя Кондратюк не була змушена — якщо пригадати її фінальні слова в альтернативному випуску УТН (УТ-1) від 15 листопада — знаходитися серед тих, «хто будує», ось вже чотири роки, і з відомим усім катастрофічним результатом. І на відміну від тих пам'ятних УТН програма «Вікна» виглядала як цілком професійний продукт, у якому процеси, що відбувалися в нашій політиці та економіці (обговорення в парламенті бюджету, звернення до парламенту Президента, можливість націоналізації банку «Україна» тощо), оцінювалися з точки зору їх впливу на реалії нашого життя, а не виходячи з їх зручності або незручності для тих чи інших владних структур і осіб. І хоча питання: «Що це дасть суспільству?» як інструмент аналізу не скасовує, безумовно, суб'єктивності трактування тих чи інших фактів, проте він хоча б передбачає прагнення Зрозуміти, а не Завуалювати. Що для професіоналізму куди як надійніше.
Загалом же ситуація з двома аналітичними програмами Наталії Кондратюк, що вийшли з розривом у тиждень, і які відрізнялися одна від одної як «діти різних народів» за оцінками і тональністю, нагадали всім нам, як мені здається, дві істини. По-перше, що не може бути об'єктивності там, де «про щось (або про когось) ми говоримо всю правду, а про щось (або про когось) просто недоговорюємо» (з аргументів творців аналітичного випуску УТН). Що об'єктивність передбачає рівнозначність підходу до всіх учасників і векторів суспільних процесів, а інакше ми матимемо справу не просто з брехнею, а з маніпуляцією свідомістю глядача. По-друге, що навіть один крок від принципів, які ти сповідуєш (мовляв, це я переморгаю, цю передачу я випущу такою, а вже потім все поставлю на свої місця), загрожує подальшим нашим заручництвом саме від цього кроку, який здатен перекреслити все напрацьоване й вибудуване в собі й для себе роками. Не завжди відразу, а, буває, лише через роки й навіть десятиріччя, але аксіома про те, що брехня — це синонім непрофесіоналізму, все-таки торжествує. Щоб пересвідчитися в цьому, досить почитати зараз радянські газети, і найбільш ярих та яскравих (!), пафосних політичних публіцистів тих часів, статтями яких колись зачитувалася майже вся країна. На жаль, із таким же відчуттям напевно читатимуть і дивитимуться нащадки багато з того, що зроблено нами. Думаю, не в останню чергу це стосується й Вадима Долганова, який в останні «7 днів» (УТ-1) — як «нашу відповідь Чемберлену», слідами відомих подій із зміни керівництва НТКУ — запросив колишню персона нон-грата для наших ТБ-каналів економіста Олексія Плотникова та Олександра Мороза. Звісно, дай-то Боже, щоб досвід боротьби за «7 днів» із «молодими реформаторами» став поштовхом для радикальних змін у передачі. Але, на жаль, і тональність, і пафос, і колишнє раболіпство перед Президентом і в нинішній програмі не змінилися, тим самим навіть крихти об'єктивності й нормальної інформації перетворивши лише на наживку, за допомогою якої легше примусити глядача проковтнути звичайну пропагандистську клюкву.
Особливо минулих суботи та неділі було смішно спостерігати, як на різних каналах переважали протилежні коментарі народних депутатів із приводу обговорення у ВР бюджету й звернення до ВР Леоніда Кучми. «7 днів» знають, хто саме скаже так, як їм треба, і «Інтер» знає «потрібних людей», так само, як і ICTV, і СТБ. Монтаж і відбір — речі в телевізійній справі великі. Й у цьому сенсі українським телевізійникам, безумовно, є на кого рівнятися. Те, що відбувалося в програмі «Час» на ГРТ із серіалом Сергія Доренка «Секретні матеріали», за своїми масштабами, мабуть, затьмарює багато які попередні пропагандистські суперакції цього каналу — лобіста й заручника інтересів Бориса Березовського. Спостерігаючи за тим, як із дня в день у ефір головного каналу Росії можуть iти «викривальні матеріали», виготовлені на замовлення Одного політичного персонажа, здригаєшся не менше, ніж від кримінальних вбивств на замовлення. Це явища одного порядку: і за цинізмом того, що відбувається, і за буденністю реакції публіки, і за, так би мовити, децентралізацією зла. За тоталітаризму центр неправедності знаходиться в центрі системи. Теракти або арешти в країні Рад або, скажімо, компромат газеті «Правда» по-крупному «замовляв» сам Сталін. Нині ж вже не просто «короля грає почет», а «почет» обходиться і без «короля», він вже не потребує його прикриття, «вирішуючи питання» самостійно аж ніяк не тільки кілерством буквальним, але й кілерством у політиці, економіці, журналістиці, нав'язуючи всьому народові власні уявлення про порядок і належну організацію суспільства.
Що з олігархічного, російського в тому числі, досвіду можливе в нас? Поміркувати на цю тему цього телетижня вирішили в тих же «Вікнах». Зрозуміла підвищена увага саме СТБ і саме зараз до цієї проблеми. Одного з лідерів команди, що повернула собі контроль над УТ-1, СТБ ущипнуло (натякнувши на можливий зв’язок змiни статусу Зиновiя Кулика з нещодавнiм приїздом до Києва Березовського). Про інше — Олександра Волкова — «Вікна» розкрутили телеверсію статті в «Голосі України» за 14 листопада «Три мільйони доларів. Чи не забагато для помічника Президента?». Сам Микола Княжицький заявив у інтерв'ю «Киевским Ведомостям», що не підтримуватиме нинішнього Президента, якщо в країнi буде як і раніше процвітати корупція. А у «Вікнах» Леоніду Кучмі пригадали, що він «зізнався у щирих симпатіях до олігархів як таких, і до російських зокрема» (цитата). Навряд чи все це свідчить про можливість народження в Києві ще одного (на додачу до «ЮТаРу», близького до Павла Лазаренка) опозиційного нинішній влади телеканалу. Навряд чи подібний негатив було виплеснуто на екран і як попередження суспільству: мовляв, дивіться, що на нас чекає. Думається, далі тактичних цілей ніхто не йшов. І все ж — а якби попереджали, то про що? Що лояльність практично всіх наших телеканалів уже давно забезпечена нинішньою президентською владою, за допомогою тих бізнесменів і фінансових структур, яким вона взаємоподібно надає «політичний дах»? Або що «старі кадри» діяти інакше, як крикливством і шельмуванням ворогів, не здатні? Або що відсоток західного капіталу — який, по суті, єдиний і може бути гарантом більш-менш незалежної політики ТБ-каналу — в нашому інформаційному просторі нікчемно малий, і продовжує меншати? І що це в сумі може дати розвиток передвиборної ситуації в нашому ТБ-просторі лише в двох варіантах: або оскаженіння — там, де «керівним і спрямовуючим» кадрам нічого буде втрачати, крім своїх капіталів, які «стереже» влада нинішня. Або агітації м'якої та інтелігентної, при дуже великих стараннях зберегти обличчя перед тими інвесторами, яким хотілося б працювати в Україні з будь-яким президентом і будь-яким урядом. Але, як ми вже знаємо, прямолінійна й неталановита пропаганда менш шкідлива, ніж єзуїтська і професійна...
А ведучим «Часу» на ГРТ у день поховання Галини Старовойтової дуже б хотілося бачити не Сергія Доренка.
№228 27.11.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
